Отже, Українська православна церква Московського патріархату — канонічна, визнана світовим православ’ям наступниця Київської митрополичої кафедри, заснованої після хрещення Русі. Згідно з офіційними даними Міністерства культури станом на початок 2018 року в УПЦ МП налічувалося трохи більше 12 тисяч приходів.
Українська автокефальна православна церква (понад 1000 приходів) та Українська православна церква Київського патріархату (близько п’яти тисяч приходів) — дві невизнані Церкви. Історії їхньої появи різні, але досить схожі, адже обидві Церкви поставали в часи отримання Україною незалежності.
УАПЦ виникла у 1917–1921 роках, у часи Української Народної Республіки та гетьманату Павла Скоропадського.
Що ж до УПЦ КП, то її поява датується початком 90-х років минулого століття, після розпаду Радянського Союзу та проголошення Україною незалежності.
Обидві Церкви не були визнані РПЦ та рештою православних церков. Але саме на їхній базі зараз може бути створена нова Українська церква, якій і буде надано автокефалію. Згідно з останніми соціологічними даними незалежність Української церкви підтримує більше 50% населення.
Церковні «розбірки»
Томос вважається свого роду посланням патріархів, але фактично — це рішення колегіальне. Ухвалюється воно більшістю від складу Священного Синоду Церкви-матері. У випадку з можливим наданням Українській церкві автокефалії за це рішення має проголосувати більшість Синоду Вселенського патріархату.
Показово, що в його складі є давні прихильники РПЦ, які можуть не підтримати рішення про надання Томосу Україні, але вони не мають більшості в Синоді. Тим паче що предстоятель Константинопольської церкви Варфоломій уже не перший рік не приховує своєї прихильності ідеї надання Українській церкві автокефалії.
Як тільки Томос оголошується, то одразу набуває, так би мовити, юридичної сили. Він може бути скасований лише іншим рішенням Синоду тієї ж церкви, яка його ухвалила.
У Вселенського Патріарха вважають Україну своєю канонічною юрисдикцією, відповідно, Патріарх Варфоломій переконаний, що саме він і очолюваний ним Синод Константинопольської церкви має виключне право вирішувати долю українського православ’я.
Виходячи з цієї позиції, згоди Москви для надання Українській церкві автокефалії просити не потрібно. Тобто якщо Варфоломій таки піде на надання Українській церкві Томосу, то це буде зроблено, скоріше за все, без такої згоди.
Однак церковні справи — річ надзвичайно делікатна, відтак, на думку багатьох експертів, Вселенський Патріарх не може, так би мовити, рубати з плеча. Тому він розіслав своїх посланців до всіх предстоятелів помісних церков, щоб вислухати їхню позицію. У тому числі вони літали і до Москви.
До речі, в історії вже була схожа ситуація, коли Константинополь і Москва ділили територію: на початку 1996 року Синод Вселенського патріархату визнав Естонську православну церкву своєю митрополією.
Тоді це рішення стосувалось усього 80 православних приходів в Естонії, але призвело до того, що РПЦ на кілька місяців розірвала будь-яке спілкування з Константинополем. Вочевидь, саме тому зараз у Константинополі воліють заручитися підтримкою якнайширшого кола помісних церков.
Нещодавно Патріарх УПЦ КП Філарет припустив, що в разі надання Томосу його визнають 12 із 15 православних церков. Крім РПЦ (що цілком очевидно), проти, очевидно, будуть залежні від Москви Антіохійська та Сербська церкви.
Минулої п’ятниці, 27 липня, посланці Варфоломія завітали до Києва на День хрещення Русі і привезли лист від Вселенського Патріарха, де він публічно проголосив, що його церква «взяла на себе ініціативу відновити єдність православних віруючих України з кінцевою ціллю дарувати Українській церкві автокефалію».
Довга дорога
З церковного погляду — ініціатором отримання автокефалії Української церкви від Вселенського Патріарха була УПЦ КП, яка від початку 90-х кілька разів зверталася з відповідними проханнями до Константинополя. Однак у цій історії є й політична складова.
Ще 1992 року, коли вперше почалися розмови про утворення незалежної Української церкви в незалежній державі, великим прихильником цієї ідеї був тодішній президент Леонід Кравчук.
Попри те що за його президентства це питання вирішити не вдалося, наступний глава держави Леонід Кучма також виступав за створення єдиної Православної церкви України. А з найбільшою силою ця тема актуалізувалася за президента Віктора Ющенка, який так само намагався допомогти УПЦ КП отримати визнання й автокефалію. Але й ця спроба була невдалою.
Нинішня церковна ініціатива Петра Порошенка є фактично третьою спробою отримати Томос у новітній історії України. При цьому проблеми з отриманням автокефалії для Української церкви так само є церковні та політичні.
З одного боку, РПЦ протестує проти того, що саме Константинополь має вирішувати це питання. Церковна Москва вважає Україну своєю канонічною територією, яка належала їй кілька століть.
Історія підпорядкування Москві Київської митрополії, яка до того входила в Константинопольський патріархат, починається після фактичного приєднання українських земель до Росії гетьманом Богданом Хмельницьким.
Щоправда, в самих домовленостях, які підписалися в Переяславі у 1654-му, про питання церковні не йшлося. Але одразу після смерті Богдана Хмельницького Москва спробувала взяти під контроль і території України, і Київську митрополію.
Уже в 1686 році ці спроби досягли успіху, коли Константинопольський Патріарх Діонісій віддав Москві право призначати Київського митрополита. Саме відтоді Російська церква вважає Україну своєю канонічною територією.
Однак у Константинополя інша точка зору, адже ця історія мала продовження, про яке московські клірики воліють не згадувати. Через рік після «широкого жесту» Діонісія його було зміщено з патріаршого престолу і позбавлено духовного сану. Сталося це у тому числі й за передачу Київської митрополії Москві.
Відтак у Вселенському патріархаті наполягають, що відання РПЦ українськими територіями було тимчасовим, а не вічним, і саме Константинопольська церква є материнською для Києва.
Перспективи
Зараз складно точно спрогнозувати, які наслідки матиме можливе надання Томосу Українській церкві. Перш за все через те, що він може докорінно змінити ситуацію як у середині самого українського православ’я, так і православ’я вселенського.
Експерти сходяться на думці, що в Україні буде створена автокефальна церква на базі УПЦ Київського патріархату, УАПЦ та частини духовенства Московського патріархату, яка давно була готова до переходу.
Згадана нова Церква потенційно може стати найбільшою за чисельністю і, відповідно, впливом в Україні. Така ситуація автоматично дасться взнаки на перерозподілі сил у глобальному православ’ї. Втрата України означатиме для РПЦ втрату величезного числа парафій і єпархій.
Більше того, нова Українська церква має шанси одразу стати однією з найбільших церков у світовому православ’ї, серйозно зменшивши чисельність і вплив Російської церкви. Уже зараз із Москви лунають цілком серйозні «застереження», що дії Патріарха Варфоломія можуть спровокувати розкол у світовому православ’ї.
Зміни справді будуть неминучими. По-перше, в Україні з’явиться нова православна Церква. Для цього УПЦ КП, УАПЦ і ті кілька єпископів УПЦ МП, які підписали звернення до Вселенського Патріарха, муситимуть провести об’єднавчий Собор і обрати нового главу.
Зважаючи на потенційні масштаби нової Церкви, очолювати її має предстоятель у чині Патріарха. До речі, після надання Томосу Константинополь не зможе впливати на те, хто саме очолить нову Українську церкву.
По-друге, ця нова Церква буде і далі співіснувати з УПЦ МП, хоча, можливо, останній доведеться змінити назву. Про це, зокрема, згадував Патріарх Філарет, який виступає за те, щоб УПЦ МП називалася Російською православною церквою в Україні.
Долю храмів будуть вирішувати їхні приходи і священики. Обов’язкового і примусового переходу всіх православних у новостворену Церкву, звісно, не передбачається, але двері для цього будуть відчинені. Усі теперішні віряни Московського патріархату, як і їхні пастори, зможуть прийняти рішення і перейти в нову Церкву.
Історичні приклади
Історія знає чимало прикладів видавання томосів у питаннях адміністративного устрою Церков. Варто згадати кілька показових, які ілюструють можливі сценарії розвитку українського питання.
Найпоказовіший для сучасної України — естонський, про який коротко вже було згадано на початку цього тексту. Отже, паралельно з українською революцією та створенням УНР у 1917 році в Естонії так само було утворено незалежну державу.
У той період маленька Православна церква в невеличкій Естонії відчувала небезпеку з боку агресивної влади Радянського Союзу, яка вела активну антирелігійну політику.
Очільник Естонської єпархії звернувся до Вселенського Патріарха з проханням включити його Церкву до складу Константинопольської. У 1923 році це й відбулося шляхом видання Патріархом Мелетієм IV відповідного Томосу.
Такий стан справ протримався до 1940 року, коли СРСР анексував Естонію — все церковне керівництво країни емігрувало до Швеції, а от єпархії та приходи, які залишилися в Естонії, стали частиною РПЦ.
Більше того, у 1978 році церковна Москва добилася того, що Вселенський Патріарх скасував дію Томосу 1923 року: Естонська церква стала частиною РПЦ.
Але після здобуття Естонією незалежності почалися розмови про відокремлення Православної церкви від РПЦ. Форматом такого відокремлення мало стати повернення під юрисдикцію Вселенського Патріарха. Константинополь і Москва почали довгі і безуспішні переговори, які закінчилися нічим.
Утім, на початку 1996-го Вселенський Патріарх Варфоломій без згоди Москви відновлює дію Томосу 1923 року й оголошує Естонію митрополією Вселенського патріархату.
За великим рахунком, можна сказати, що це — саме той варіант, який українська влада і Варфоломій хотіли б бачити в Україні. І цілком імовірно, що вже незабаром подібні перспективи можуть стати реальністю.
Ярослав ГАЛАТА
Фото з офіційного сайта Президента України
