— У 2014 році мені довелося командувати одним із добровольчих підрозділів, — говорить Андрій Тетерук — перший заступник голови Комітету з питань національної безпеки та оборони Верховної Ради України.
Можу сказати, що саме ці люди, добровольці, зробили величезний внесок у збереження державного суверенітету і територіальної цілісності України. Адже разом із воїнами Збройних Сил, інших військових формувань вони завадили планам терористів поширити бойові дії за межі Донецької та Луганської областей, зупинили так званий «руський мир», не давши йому пустити паростки в інших регіонах країни.
Люди, які добровільно взялися за зброю, належать до різних прошарків населення, різні за статками і релігійними та політичними переконаннями. Але палка любов до своєї країни, бажання захистити своє майбутнє і майбутнє своїх дітей змусили їх узяти до рук зброю.
Наприклад, Мирослав Мисла по закінченні Харківського національного університету ім. Каразіна працював на радіо «Голос свободи». Коли почалася Революція Гідності, став її активним учасником: днював і ночував у центрі столиці, висвітлюючи події. Навіть коли снайпери почали розстрілювати протестувальників, він не полишив своїх товаришів.
З початком російської агресії, коли формувався добровольчий батальйон «Січ», одним із перших увійшов до його складу і відбув на Донбас. Підрозділ, у якому служив юнак, завжди був там, де гаряче. Наприклад, допомагав бійцям батальйону «Дніпро-1» та 93-ї окремої механізованої бригади ЗС України, які утримували позиції в районі селища Піски — неподалік Донецького аеропорту.
Бойові побратими розповідають, що він завжди вирізнявся надзвичайною розсудливістю і водночас мужністю, не боявся ризикувати власним життям, прикриваючи товаришів. А ще — дуже любив життя, мріючи, коли на українській землі настане мир і він зможе працювати за фахом — вчителя історії України. Але ворожа куля обірвала життя молодого офіцера.
Подвиг Мирослава Мисли Україна не забула: Указом Президента України він нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня посмертно. Його ім’я носить музичний фестиваль, табір і школа бойових мистецтв, а також одна зі столичних шкіл.
Майор запасу Віктор Полінкевич годився Мирославу у батьки, звільнившись з армії ще наприкінці 90-х, і досить упевнено почувався у цивільному житті. Але з початком війни пішов воювати.
— Маючи життєвий і певний військовий досвід, вирішив, що моє місце серед солдатів, які боронять рідну землю, — говорить Віктор Васильович. — Нещодавно я звільнився з армії, але щасливий — кажу це відверто і чесно, що прислужився своїй країні.
Весна 2014-го. Жоден випуск «Теленовин» не обходиться без повідомлень про загибель на сході українських вояків. Вони жалять Стаса Стовбана у саме серце, і він звертається до офіцерів Калушсько-Рожнятівського військкомату, що на Івано-Франківщині, з проханням призвати до війська. Йому відмовляють.
— Почекай трохи, — кажуть там. — Коли знадобишся — знайдемо...
Але він продовжує оббивати пороги військкомату, пояснюючи офіцерам, що у нього досвід механіка-водія бойової машини десанта, під час армійської служби опанував кілька зразків стрілецької зброї, має відмінну фізичну підготовку і його місце там, на Донбасі, а не в затишному Прикарпатті.
Нарешті настирливого 22-річного юнака почули і призвали до війська. Стас проходить на Яворівському полігоні кількамісячний вишкіл, після цього його зараховують до 3-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади, яка перебуває на Донбасі.
Там його підрозділ виконував різні завдання. Хлопці, зокрема, несли службу на взводних опорних пунктах неподалік Водяного, не раз потрапляючи під мінометні обстріли. Але, слава Богу, втрат не було, за винятком поранених.
А в ніч із 13-го на 14 січня 2015 року він з іншими добровольцями заходить у новий термінал Донецького аеропорту. Не встигли десантники як слід зайняти позиції, як по них ударили ворожі танки.
Не переповідатимемо весь бойовий шлях Стаса, а скажемо лише, що там, у Донецькому аеропорту, він утратив ногу. Проте після лікування в районі антитерористичної операції прослужив більше року, нарівні з усіма виконуючи бойові завдання.
І сьогодні він у строю, служить у навчальному центрі ВДВ, що у Житомирі, старшиною навчальної роти, передаючи молодим воякам свій бойовий досвід.
Паралельно навчається на 4-му курсі геодезичного інституту Національного університету «Львівська політехніка», збирається також закінчити офіцерські курси при Національній академії Сухопутних військ і отримати звання «молодший лейтенант».
«За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» сержант Станіслав Стовбан нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня.
Вирішив послужити Україні й Василь Сліпак — соліст Паризької опери. Ось як про нього писала французька преса:
«Він дарує винятковий, рідкісний, нечуваний спів. Багато хто з професорів вокалу мріяв би мати його хоч раз у своєму класі. Надзвичайно обдарований сопраніст, володіє тонким, вміло безмежним, що просто зводить з розуму — вібрато, сповненим могутньої сили, що невідомо як вміщається у такому молодому співаку».
З початком війни на Сході України допомагав нашим солдатам як волонтер, а потім теж узяв до рук зброю. За спогадами бойових побратимів, воював мужньо, та куля снайпера обірвала життя цієї неординарної людини. Указом Президента України Василю Сліпаку присвоєно звання Героя України посмертно.
Серед тих, хто взявся за зброю, є люди, місце яких не у воюючому війську, а на лікарняному ліжку, але у грізний для Батьківщини час вони не змогли відсиджуватися на диванах. Іван Семенюк — один із них. Приховавши важку хворобу — захворювання крові, пішов на фронт добровольцем. І майже 2 роки, чи не щодня приймаючи знеболювальні препарати, захищав рідну землю у складі 28-ї окремої гірсько-піхотної бригади.
Сергій Никифоряк через серцево-судинну недугу, від якої потерпав із самого дитинства, навіть строкової не служив. Коли ж почалася не оголошена проти України війна, він теж пішов до військкомату і попросився до українського війська. На запитання, як пройшов медкомісію, усміхається: — Світ не без добрих людей...
Спочатку ніс службу на кордоні з Придністров’ям, та через кілька місяців попросив перевести його безпосередньо в район антитерористичної операції.
— Я вирішив, що там, на передньому краї боротьби з ворогом, принесу більше користі, — каже Сергій Григорович. — Сьогодні повернувся до мирної праці, але в разі загострення ситуації на Донбасі знову готовий узятися до зброї.
Герої цього допису — звичайні українці. Вони не вважають, що, взявшись за зброю, вчинили подвиг.
Сьогодні на сході країни воюють сотні українських добровольців. Серед них, захисників України, можна зустріти студентів і безробітних, науковців і сільських механізаторів, підприємців і музикантів. Війна всіх їх об’єднала.
— Я ніколи не забуду, як з початком агресії ворога формувався перший добровольчий батальйон Нацгвардії України. Добре пам’ятаю очі бійців, які з Майдану відправилися на полігон, щоб незабаром почати захищати рідну землю.
Ці люди взялися за зброю не для отримання грошей чи якихось пільг, — сказав на презентації 2-го тому книги «Добробати. Історія подвигу батальйонів» міністр оборони України генерал армії Степан Полторак.
Він із гордістю пригадав, що перед тим як вирушити в район бойових дій, жоден із бійців не запитав у нього про матеріальне забезпечення: постійно просили, аби було більше навчань із військової підготовки. А ще — набоїв і зброї.

Сергій ЗЯТЬЄВ