Насамперед — рейтинги Блоку Петра Порошенка «Солідарність» і «Батьківщини» практично зрівнялися з невеликою перевагою президентської сили. Приміром, на виборах до Верховної Ради, якби їх проводили зараз, БПП здобула б 19,9%, а «Батьківщина» — 18,8%; а на місцевих виборах така ж мізерна перевага вже у «Батьківщини» — 19,5% проти 18,0% у БПП (дані КМІС).
Особистий рейтинг лідерів, за даними того ж КМІС, на сьогодні такий: за Порошенка готові проголосувати (якби проводилися президентські вибори) 25,5% виборців, за Тимошенко — 20,5%. Опитування «Рейтингу» дає трохи більший розрив: за Порошенка — 25,5%, за Тимошенко — 15,5% (уточнення: це симпатії тих, хто вирішив голосувати і твердо визначився з вибором).
Далі — «Опозиційний блок», який уже самою назвою претендує бути головним опозиціонером до чинної влади (тобто другою за впливовістю політичною силою) і який є основною партією, де згуртувалася більшість колишніх видних членів Партії регіонів, на таку претензію не витягує. Порівняно з торішніми парламентськими виборами, він не збільшив рівня підтримки виборців, хоч і загалом не зменшив (близько 11%).
Інші партії, які позиціонують себе на цих виборах як опозиція до Блоку Петра Порошенка — від «Самопомочі» та Радикальної партії Ляшка до «Правого сектора», «Свободи» і «Укропу», — хоч дещо і підвищили свою популярність (але несуттєво: найвищий результат КМІС дає «Самопомочі» на місцевих виборах — 14,9%), проте помітно відстають від лідерів і вже їх не наздоженуть.
Також варто зазначити очевидне: нові партії, створені перед самими виборами (приміром, «Наш край», «Відродження», Партія простих людей, «Укроп» тощо) і близько не наближаються до всеукраїнських масштабів (та й, власне, не ставлять собі це за мету) і розраховують виключно на локальні перемоги на виборах мерів окремих міст чи на проходження до окремих рад мінімальної кількості своїх кандидатів.
Які із цих загальних тенденцій можна зробити висновки? Найперший — «Батьківщина» виросла за рахунок симпатій виборців, які ще рік тому віддавали свої голоси БПП і «Народному фронту». Це означає, що після Майдану і потрясінь збройного протистояння з Росією суттєвих електоральних зрушень в Україні досі не сталося. Більшість виборців продовжує голосувати так само, як голосувала й три, й п’ять, і двадцять років тому — за лідерів, а не за ідеологію чи програми.
Не отримавши швидкого покращення життя від одного лідера (Порошенка чи Яценюка), вони перебігли до іншого — до Тимошенко. Тим більше що Тимошенко нині обіцяє конкретний і дуже простий шлях до такого покращення, а саме: зниження тарифів на газ, світло, тепло.
«Батьківщина» залишається традиційною для новітньої України домайданною партією одного лідера. Непрямим доказом чого є той факт, що в змаганнях за крісло мера найбільших міст — Києва, Харкова, Одеси, Запоріжжя, Дніпропетровська, Львова — кандидат від «Батьківщини» має лише суто теоретичні, тобто примарні, шанси на перемогу. Лідер не балотується і нікому перемагати.
Що ж, революції робить активна меншість, вона ж висуває принципово нові для суспільства цілі у політиці та нові шляхи їх досягнення, а на виборах голосують усі, причому з однаковим правом одного голосу: що активні, що пасивні. Як і до Майдану, більшість виборців традиційно чекають від партій і кандидатів (і отримують від них) найпростішого — грошей, гречки, конкретних, але нездійсненних обіцянок.
Політтехнологи передвиборчих штабів працюють за тими ж самими технологіями, що й на усіх попередніх виборах. Знову засилля білбордів, знову красиві беззмістовні гасла, знову рекламні ролики з правильними, але надто загальними словами, знову нашвидку зліплені передвиборчі агітаційні газетки-листівки, в яких 90% світлин — кандидат у профіль і анфас.
Місцеві вибори принципово не змінять балансу політичних сил у країні, у команди Президента Порошенка достатньо можливостей утримати його на нинішньому, прийнятному для себе рівні.
БПП, кажуть соціологи, — єдина партія, підтримка якої більш-менш рівномірно поширюється по всій країні, інші партії та блоки мають регіональні ніші.
Що має статися в країні, щоб виборці кардинально поміняли свої звичні уявлення про правильне голосування? Новий Майдан? Новий спалах війни? Нове зубожіння чи, навпаки, помітне підвищення рівня життя? Чи майже фантастичне за ймовірністю об’єднання всіх політичних сил, які щиро сповідують цілі Майдану, в одну організацію? Успішність задекларованих владою реформ чи їх цілковитий провал? І яку ціну доведеться платити всім українцям на цьому переломному моменті життя країни?
Зараз ці запитання риторичні. Однак після Майдану історія України різко прискорила свій рух, і з кожним днем це прискорення тільки активнішає. Тож відповіді доведеться давати, причому всім — і владі, і партіям, і виборцям.
Юрій САНДУЛ, Укрінформ