До розгляду цього питання Верховна Рада взялася ще 28 червня. А 2 липня в Москві відкрився ХХVIII з’їзд КПРС, на який відбула група народних депутатів на чолі з тодішнім головою Верховної Ради, нині покійним Володимиром Івашком.
Відтак один із лідерів Народної ради, якого вже давно немає серед нас, В’ячеслав Чорновіл на пленарному засіданні виголосив заяву, де містилася низка пропозицій. По-перше, негайно відкликати всіх депутатів-делегатів комуністичного з’їзду в Москві для участі в роботі Верховної Ради України. По-друге, в разі ігнорування цієї вимоги поставити перед парламентом питання про заміну керівництва вищого законодавчого органу. І нарешті, виборцям пропонували дати належну оцінку діяльності своїх обранців, котрі ігнорують роботу сесії у такий відповідальний момент.
Зрозуміло, що делегати з такою постановкою питання не погодилися. Низка депутатів (серед яких, до речі, й майбутній президент Леонід Кравчук) надіслала на сесію листа від імені учасників компартійного з’їзду. У ньому зазначалося, що в Москві вони відстоюють «життєві інтереси своєї республіки, її народу, перш за все, утвердження державного суверенітету, соціальний захист трудящих при переході до ринкових відносин, відродження духовності й культури, ліквідацію наслідків чорнобильської аварії».
Частина делегатів ХХVIII з’їзду КПРС таки повернулася до Києва. І найдраматичніші події розгорнулися саме навколо постаті Володимира Івашка. Як керівник парламенту він зобов’язаний був перебувати в сесійній залі під час розгляду настільки важливого питання, як Декларація про суверенітет. Однак Івашко очолював Редакційну комісію компартійного з’їзду і заявив, що не може залишити свій пост.
Швидше за все, попервах Івашко сподівався таки всидіти на двох стільцях. Завадили йому саме народні депутати України, котрі згодом усе ж таки проголосували за пропозицію Народної ради про відкликання колег, що працювали на з’їзді у Москві. Причому результати того голосування були більш ніж переконливими — «за» висловилися понад 300 парламентаріїв, зокрема дві сотні представників Компартії.
Власне, саме це було вперше, коли опозиційна меншість та правляча більшість виступили спільно. А вже 11 липня перший заступник голови Верховної Ради Іван Плющ зачитав на сесії заяву, де Володимир Івашко оголошував про свою відставку.
Поява десяти розділів, що проголошують суверенітет нашої держави, економічну самостійність, територіальне верховенство та інші положення, стала можливою в результаті копіткої роботи, проведеної представниками національно-демократичних сих. Адже варіантів майбутньої декларації було багато.
Скажімо, у тексті декларації було записано про один цікавий «пріоритет», дотримуючись якого Україна досі не змогла б отримати справжню самостійність. Ідеться про останнє речення в тексті документа: «Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору».
1990-го саме тривала підготовка до підписання такого документа. Показово, що національно-патріотичні сили наполягали, аби це останнє речення було викреслене з остаточного тексту декларації.
Проте речення залишили, однак навіть попри це практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Можливо, 16 липня 1990 року це й не означало революційної зміни поглядів комуністів, але чимало українців ще тоді сприйняло ухвалення декларації як фактичне проголошення незалежності держави. Хоча для того, щоб Україна стала справді самостійною, потрібно було зробити ще чимало роботи. Передусім — обрати нове керівництво парламенту, адже до розгляду заяви Володимира Івашка в депутатів дійшли руки саме невдовзі після ухвалення доленосного документа — 18 липня.
Того-таки дня своє політичне сходження розпочав Леонід Кравчук, який замінив свого однопартійця Івашка на найвищій посаді в Україні. Навіть попри те, що на пост голови ВР балотувався й лідер Народної ради Ігор Юхновський, було очевидно, що оберуть саме Кравчука. Ті вибори керівника парламенту були й досі залишаються єдиними, коли довелось удаватися до проведення другого туру.
Нині всі ці спогади видаються чимось дуже далеким. Але, мабуть, саме вони мають і сьогодні надихати українських патріотів на все нові й нові перемоги. В які нація повірила! А це — щось таки та й означає...
Ярослав ГАЛАТА
