— У грудні 2014-го я отримав наказ відбути в район антитерористичної операції, — згадує мій співрозмовник. — Взявши найнеобхідніше, поїхав.
— Вам уже було відомо про те, що там відбувається: позаду була Іловайська трагедія, коли загинули чимало наших військовиків. Ви не могли не знати, куди їдете і що там Вас чекає.
— Я вважав і вважаю відрядження в зону АТО (а зараз — операції Об’єднаних сил) звичайним завданням, обов’язком кожного офіцера. Мене непокоїло інше: як добитися виконання тих завдань, які на нас покладало командування, відряджаючи в район АТО.
— Що то за функції були?
— Мені належало увійти до складу Спільного центру з координації та контролю припинення вогню на Донбасі, який розпочав роботу у вересні 2014 року. До нього, окрім наших офіцерів, увійшли ще й росіяни.
У Центрі створили 16 груп, які, розділившись навпіл, працювали як на підконтрольній нам території, так і на тимчасово окупованій, контролюючи реалізацію досягнутих домовленостей, зокрема припинення вогню тощо. Наші спільні спостережні пости були розміщені по всій лінії розмежування, документально фіксували обстріли.
— Ви, Михайле Юрійовичу, чи не перший український офіцер, який безпосередньо контактував із російськими, що перебували на нашій території... Тож не можу не поставити запитання: які вони, наші «старші брати»?..
— Ми постійно вели з ними розмови щодо російської агресії, їх особистого ставлення до цього, намагалися переконати у персональній відповідальності кожного з них, нагадували про Нюрнберзький процес...
Зауважу, що російське МО призначало до складу спостережних постів Центру, як правило, тих військовиків, які до цього служили у віддалених гарнізонах. Жоден із них не лише не мав родинних стосунків до України, а й ніколи не був тут.
Більшість із них спочатку мали дуже слабке уявлення, що саме тут коїться. Але були й такі, хто чітко розумів, для чого вони в Україні... Так, російські офіцери зі складу Донецької, Луганської груп СЦКК, майже не приховуючи, керували російсько-терористичними військами зі штабів їхніх корпусів.
Але були й офіцери, які пройшли дві «чеченські війни», але визнавали свою провину в агресії проти колись братнього народу.
— Як Ви оцінюєте роль Центру у припиненні вогню, відведенні важких озброєнь?
— Я не уповноважений давати таких оцінок. Можу лише сказати, що росіяни всіляко гальмували його діяльність, придумуючи різні причини. Наприклад, відмовлялися виїжджати на місця обстрілів, пояснюючи це тим, що можуть потрапити під вогонь своєї ж артилерії.
— Але ж поруч із ними були й українські офіцери!..
— Звісно. Але у росіян була вказівка всіляко саботувати домовленості, і вони сумлінно її виконували...
— Господар Кремля, не кажучи вже про його васалів, постійно стверджує, що кадрових російських військових на теренах України немає. Навіть після того як вони потрапляли у полон до нас і їх обмінювали на наших бранців, риторика Путіна не змінюється. Буваючи на непідконтрольних територіях, Ви теж не бачили їх?
— Ні, бачив. На власні очі.
— А Ви впевнені, що то були саме вони, діючі офіцери чи генерали російської армії? Вони що — пред’являли Вам посвідчення особи?..
— Для того, щоб зрозуміти, що перед тобою кадровий офіцер, мені, людині, яка прослужила в армії понад 30 років, не потрібно його посвідчення. По-перше, вони вирізнялися добротною військовою формою, яку носили з дотриманням усіх статутних вимог, поведінкою, інколи московським акцентом.
Цього не скажеш про бойовиків: своїм одягом, манерами, врешті-решт, лексиконом ті більше нагадували відомого кіногероя Попандопуло. Але при появі своїх російських кураторів вони віддавали їм військову честь, а, отримавши накази, миттєво виконували їх.
— Поважали, мабуть...
— Щодо поваги, не знаю, але побоювались: у цьому немає жодного сумніву. І, навпаки, самі росіяни дивилися на того ж Мотороллу як на посміховисько, коли той, наприклад, приїжджав на перемовини за кермом квадроцикла, обвішаний різною зброєю.
— Сьогодні, як відомо, українському війську протистоять два так званих армійських корпуси, що дислокуються в «ДНР» і «ЛНР» і якими командують російські генерали. З ними не довелося спілкуватись?
— З ними — ні, а ось із начальниками штабів мав справу.
— І яке враження вони справили на Вас?
— Це — наші вороги, на їхній совісті, якщо вона у них залишилася, смерті тисяч людей, за що вони рано чи пізно відповідатимуть. І на цьому крапка. А якщо вони цікавлять Вас як фахівці, то це добре підготовлені у військовому плані люди.
За плечима у них чимало так званих «гарячих точок», виникнення яких спровокували росіяни, і де вони, військові, «налагоджували мир». Наприклад, Абхазія, Чечня, Придністров’я, Південна Осетія. І тут, в Україні, всі вони опинилися невипадково.
— Знаю, що Ви і з «армійцями» самопроголошених республік спілкувались. Які залишилися враження?
— А які вони можуть бути після знайомства з тими, хто ще вчора як людина нічого не вартував у цьому житті, а сьогодні, взявши до рук автомати, почуваються господарями Всесвіту, творячи неподобства?
Розповім про такий випадок. В лютому 2015-го ми домовились із «вождями» псевдореспублік про евакуацію з-під обстрілів жителів Дебальцева. Згідно з цими домовленостями люди мали право протягом двох днів обирати, куди їм їхати — на територію «республік» чи до України.
Першого дня, коли проводили евакуацію, абсолютна більшість із них побажали виїхати на підконтрольну Українській державі територію: з майже вісімсот осіб лише 15–20 обрали так звану «ДНР». У нас не вистачило автобусів для всіх охочих, і ми заспокоювали людей, що решту заберемо наступного дня.
Але проукраїнська позиція жителів міста настільки обурила бойовиків, що вони всупереч домовленостям без будь-яких пояснень заборонили подальшу евакуацію, прирікши людей на смертельну небезпеку.
Проте це не завадило так званому омбудсмену «ДНР» Дарині Морозовій наступного дня заявити, що «українським військовим начхати на мирне населення». Ось вона, мораль «борців із хунтою»!..
Траплялося, що ці покидьки пробували використовувати українських офіцерів СЦКК на окупованій території як живий щит. Заради справедливості скажу, що саме завдяки втручанню російського капітана одного разу цього не сталось. У мене досі залишились у записничку телефонні номери Захарченка, Гіві, Моторолли та інших «вождів», з якими доводилося контактувати.
— До речі, Інтернетом досі гуляють фото, на яких украй збуджений Захарченко називає Вас українським карателем...
— Це сталося 15 січня 2015 року, коли точилися запеклі бої за Донецький аеропорт, а Захарченко щоденно заявляв, що термінал уже їхній. На підтвердження сказаного він вирішив влаштувати там прес-конференцію.
Туди поїхали представники ОБСЄ, у тому числі Александр Хуг (заступник керівника Спостережної місії від цієї організації. — Прим. авт.), а також українські представники СЦКК. Були і два генерали — наш, український, і російський.
На під’їзді до аеропорту нас зупинили бойовики. Незабаром підійшли представники мас-медіа і Захарченко відразу почав розповідати їм про те, що «ДАП уже наш і там немає жодного українського військовослужбовця, але українці не дозволяють журналістам під’їхати до терміналів і у всьому переконатись, обстрілюючи їх».
Я не зміг стерпіти і заперечив, сказавши, що все, сказане ним, є брехнею. Увага журналістської братії переключилася на мене. Хвилин за 10–15 Захарченко почав репетувати, що і я, і всі українці прийшли на Донбас як карателі.
Але його швидко заспокоїв офіцер із його оточення. Ким він був за посадою — не знаю, але це точно був російський офіцер. І судячи з того, як до нього ставилися бойовики і сам Захарченко, досить високопоставлений.
— На цьому знайомство з ним закінчилося?
— Ні: через кілька днів я зустрічався з ним у будівлі Донецької облдержадміністрації, де сьогодні засідає «народний уряд Донецької республіки». Йшлося про обмін полоненими і тілами загиблих і відбувалася зустріч у присутності кількох російських офіцерів.
Судячи з їхньої поведінки, двоє з них були генералами. Захарченко повідомив, що перед тим як віддати нам тіла полеглих українців, він хоче провести урочисту церемонію відспівування. А коли ми залишилися наодинці, запропонував навіть попити кави! За філіжанкою цього напою ми проговорили близько години.
— І що Ви почули од нього?
— Більше запитував я, намагаючись з’ясувати їхні плани та добитися звільнення полонених. І він пообіцяв віддати з полону всіх «кіборгів» їх близьким, окрім комбата Кузьміних. Мені здалося, що мій співрозмовник не був відвертим, бо на мої запитання, чи нас не прослуховують, так і не відповів.
Наступного дня знову поїхав до цих терористів. Біля аеропорту побачив наших полонених: зі слідами знущань, обірваних, що суперечить усім міжнародним конвенціям. Я відразу відмовився брати участь у таких «урочистостях». І все ж мені тоді вдалося звільнити трьох полонених та забрати тіла 8 загиблих «кіборгів».
— Як Ви ставитеся до тверджень, що українська армія здатна протягом 2–3 тижнів звільнити окуповані території?
— Цілком згоден із ними. Але для цього потрібна єдина умова — невтручання російської армії. Скажу більше. Коли б не вторгнення влітку 2014-го російських батальйонно-тактичних груп, не обстріли наших військ із території Росії, то про сепаратистів ми б давно вже забули.
Нам тоді не вистачило буквально кількох тижнів, щоб покінчити з цією наволоччю. Але якщо Росія припинить постачати бандитам зброю, техніку і боєприпаси, то вони за кілька тижнів самі розбіжаться хто куди. Як щури з тонучого корабля.
— Невже? Хіба там немає ідейних, готових життя покласти за свої «республіки»?
— Якщо і є, то мізерна кількість. Абсолютна мізерна. Решта — місцеві бандити, шукачі пригод та різна наволоч. Є, правда, і ті, хто, втративши можливості заробляти на життя і годувати свої родини, теж влився до цих «армій».
— А як ставляться місцеві жителі до українських військових? Адже всі ми пам’ятаємо, як донеччани, у тому числі жінки, усіляко знущалися над полоненими, яких бойовики вели вулицями міста...
— Перебуваючи на Донбасі, ми, виходячи у місто, ніколи не обвішувались автоматами, гранатами. Ми не відчували ніякого вияву агресії чи неповаги.
Одного разу до нас підійшов маленький хлопчик і запитав, чи може він тихенько сказати: «Слава Україні». Нас це так пройняло і ми відповіли: «Кажи голосно!»
Саме заради таких людей ми не зупинимося, допоки не звільнимо всіх окупованих територій від цієї нечисті.
Інтерв’ю провів
Сергій ЗЯТЬЄВ