— Деталі невідомі, але точно знаю, що серед «курсантів» є і вихідці з Чечні, Дагестану та інших республік Північного Кавказу, — говорив мені Анатолій Васильович. — І навіть із Донбасу. Контингент, який там навчається, кожні 3–4 місяці змінюється. Офіційно діяльність центру не афішується, але «курсанти», потрапляючи у військове містечко, де живуть офіцерські родини, зразковою поведінкою не вирізняються...
За словами Анатолія, про існування центру довідався від знайомих офіцерів, котрі там служать. І відразу повідомив про це телеканалу «Дождь», який у нинішній Росії вважається опозиційним. Там пообіцяли зробити сюжет. Коли через кілька тижнів нагадав тележурналістам про їхню обіцянку, ті відповіли, що «не варто чіпати цю тему»...
Воно й зрозуміло: за подібне можна жорстоко поплатитись. У тому числі, як свідчить випадок із Борисом Нємцовим, і життям. Якщо вже «контртерористів» готують на базі звичайної армійської бригади, яка призначена для виконання абсолютно інших завдань, то що вже говорити про бригади і полки, які підконтрольні ГРУ ЗС Російської Федерації і призначені для «виконання спеціальних завдань за межами Росії»?

Під личиною миротворців
Росія використовує будь-яку можливість для своєї протиправної діяльності. Наприклад, спільний українсько-російський центр, який координує і контролює питання припинення вогню й стабілізації на лінії розмежування ворогуючих сторін. Створили його ще у 2014-му. До його складу входять як наші офіцери, так і російські. Про те, що вони діють як дволикі Януси, наші спецслужби здогадувалися давно. А нещодавно впіймали їх, як мовиться, на гарячому.
Сталася ця прикра для них подія на пункті пропуску «Гоптівка», що у Харківській області, де у них вилучили досить «цікаві» матеріали. Серед них — посібники з використання гранат, мін та фугасів при підриві мостів і будинків. А ще — інструкції щодо застосування танкових підрозділів під час гібридної війни та систем залпового вогню «Смерч», «Ураган», «Град». Мали «миротворці» при собі й інструкції, як правильно здобувати інформацію військового характеру.
У підполковника Єлізара Попова, майорів Сергія Трофименка та Юрія Фролова вилучили також витяги з наказів так званого міністра оборони «ДНР». У них, зокрема, йшлося про «нагородження бійців і командирів збройних сил Донецької народної республіки, які проявили особливу доблесть у боротьбі з відбиття агресії України».
Окрім цього, конфіскували військові шеврони, прапори «ДНР» і «ЛНР», сувенірну продукцію, яка пропагує терористичні угруповання й «Новоросію». Чим не докази присутності військовослужбовців російської армії в Україні і її участі в бойових діях?.. До речі, подібна практика використовувалася російськими миротворцями і під час збройного конфлікту на теренах екс-Югославії. Тоді російські офіцери, які перебували у складі міжнародного миротворчого контингенту, відверто займали сербську позицію.

Під при­крит­тям
Путінська Росія, відправляючи своїх солдатів і офіцерів на Донбас, опирається на досвід колишнього СРСР. Нагадаю, що офіцери Радянської армії брали участь у багатьох військових конфліктах. Практично на всіх континентах світу. Звісно, що офіційно про це не говорилося. Але в арміях Єгипту, В’єтнаму, Анголи, де біля влади перебували дружні до СРСР режими, на їх боці воювали наші офіцери й генерали. Минуть десятиліття і в Кремлі, «заварюючи кашу» на Сході України, вирішать використати старий досвід.
За словами секретаря Ради національної безпеки і оборони України Олександра Туричнова, всі російські офіцери, які беруть участь у бойових діях на Сході України, використовують прізвища-прикриття. Та, незважаючи на таку утаємниченість, українська розвідка достеменно знає прізвища, посади всіх цих «кураторів».
Зокрема, достеменно відомо, що так званим 1-м армійським корпусом командує генерал-майор Валерій Асапов, який має псевдо «Примаков», а заступником у нього «по роботі з особовим складом» — полковник Євген Чирков. А ось «2-ю окремою бригадою» та «9-м особливим мотострілецьким полком» командують полковники Андрій Рузинський та Дмитро Бондарєв. Оприлюднення їхніх прізвищ викликало лють у Міноборони Росії і до штабу «1-го армійського корпусу» прибула комісія. Її мета — з’ясувати, як ця інформація стала відома українським спецслужбам.
До речі, особливістю формування і функціонування «корпусів і підрозділів» є те, що при їх формуванні росіяни використали досвід... гітлерівської Німеччини! Адже в роки Другої світової війни нацисти створювали підрозділи типу «Ваффен СС», в яких служили добровольці з окупованих країн, а ось командували ними виключно німецькі офіцери...
Незважаючи на всі хитрощі, до яких вдаються росіяни, нам усе ж відомі прізвища «героїв», які прийшли на нашу землю з вогнем і мечем. Зокрема, серед тих, хто просував чи продовжує просувати «русский мир» на теренах України, значиться генерал-полковник Андрій Сердюков, який командував усією російсько-терористичною ордою. А начальником штабу цього «війська» був перший заступник командувача Південним військовим округом генерал Сєдов (псевдо).

Ді­ди — виз­во­ли­те­лі. Ону­ки і пра­вну­ки — оку­пан­ти...
Росіяни, які воюють на Донбасі за «русский мир», несуть втрати. Звісно, вся інформація про це тримається у суворій таємниці. Але ж шила у мішку не сховаєш. Наприклад, у Камишовці, неподалік місця дислокації вже згадуваної 138-ї бригади, влітку 2015-го з’явилося 2 могили. В них поховані двоє місцевих жителів — військовиків-контрактників, які проходили у ній службу і були «відряджені» до України.
Впродовж 2015 року у Центральному військовому госпіталі Західного військового округу, що у Санкт-Петербурзі, проходили лікування більше 10 військовослужбовців із вогнепальними пораненнями, у тому числі і важкими. Постає цілком закономірне запитання: де вони їх дістали? На навчаннях?
Останнім часом на теренах Російської Федерації побільшало могил, де знайшли останній притулок чимало військовослужбовців. Наприклад, Леонід Кічаткін, Олександр Воронов, Володимир Федоров, Вадим Ларіонов... Усі вони були молодими людьми і хотіли жити. Та склали свої голови за сотні, а то й тисячі кілометрів од рідних домівок, захищаючи «співвітчизників від бандерівців».
До речі, абсолютна більшість загиблих, прізвища яких час від часу оприлюднюють російські мас-медіа, не є етнічними росіянами. Адже Ібрагима Закаєва, Майрабека Махматханова, Абдулхакіма Алієва, Рустама Гасамова та ще десятки, якщо не сотні загиблих, чиї прізвища фігурують у подібних списках, при усьому бажанні важко назвати «руськими по крові». Чи не тому, що «іноверців», до яких у Росії завжди ставилися з презирством, не шкода і їх, як стверджував під час форсування Дніпра і визволення Києва Георгій Жуков, якого у нинішній Росії дуже поважають, «баби ще народять»?
Ось останні новини щодо втрат росіян на Донбасі. Наприкінці лютого загинули 2 та отримали поранення 3 військовослужбовці зі складу диверсійно-розвідувальної групи, яка діяла на напрямку Красногорівки. Один із загиблих — старший лейтенант Андрій Краснощоков. Утім, гинуть не лише в бою. Наприклад, сержант Сергій Дедаш загинув внаслідок необережного поводження з мінно-вибуховими засобами, при облаштуванні мінного поля у районі населеного пункту Соснівське.
За словами представника Головного управління розвідки Вадима Скібіцького. протягом січня-вересня 2015 року на Донбасі склали голови 627 російських військових, а 2155 чоловіків зазнали поранень. І це лише за 9 місяців, коли інтенсивні бої не велися!
Навесні 2015 року Путін своїм указом засекретив «втрати особового складу Російської армії у мирний час». І це при тому, що протягом 23 років ця інформація не була конфеденційною. Але після того, як на Донбасі почали гинути російські військовики, на ній відразу з’явився гриф «цілком таємно»...
У сьогоднішній Росії ще залишилося кілька видань, які насмілюються мати думку, яка відрізняється від офіційної позиції Кремля. Газета «Деловая жизнь» — одна з них. За її повідомленням, пораненим під час виконання службового обов’язку російським військовослужбовцям виплачується 1,5 мільйона рублів. А родинам загиблих — 3 мільйони. Поява урядового розпорядження збіглася з початком бойових дій на Сході України. Збіг обставин?..
Нині російська армія представлена солдатами й офіцерами не лише 138-ї бригади, а загалом багатьох частин, які дислокуються за тисячі кілометрів від українсько-російського кордону. Це, зокрема, 31-а і 76-а окремі десантно-штурмові десантні бригади, 14-а бригада спецпризначення Головного розвідувального управління російського Генштабу та десятки інших. На прапорах багатьох з них — бойові ордени, яких вони були удостоєні в роки Другої світової війни. За визволення сотень російських і українських сіл і міст, звільнення від нацистів Європи, під цими прапорами воювали діди і прадіди нинішніх єрофєєвих, александрових і їхніх «побратимів».
Російські військові на Донбасі не відзначаються зразковою дисципліною: пиячать, дебоширять. Останнім часом почастішали випадки пограбувань місцевих жителів. Так, наприкінці лютого у Горлівці лейтенант В. Шевчук та рядовий Я. Скицар здійснили збройний напад на місцевого жителя та заволоділи його автомобілем Daewoo Lanos.
А наступного дня, беручи, мабуть, приклад зі старшого начальника, прапорщик теж спробував пограбувати місцевого жителя. Та, як мовиться, не на того натрапив: отримав рішучу відповідь і був поранений у сідницю.
За­мість епі­ло­гу
Чи дов­го пе­ре­бу­ва­ти­муть ро­сій­ські сол­да­ти й офі­це­ри на те­ре­нах Ук­раї­ни як оку­пан­ти — не­ві­до­мо. На­то­мість зна­ємо, що во­ни є, вби­ва­ють укра­їн­ців і плюнд­ру­ють на­шу зем­лю. Щось по­діб­не вже не раз трап­ля­ло­ся в ук­ра­їн­ській іс­то­рії. Але на­ших во­ро­гів зав­жди спіт­ка­ла од­на і та ж до­ля: їх вреш­ті-решт із гань­бою ви­га­ня­ли, а чи­ма­ло з них на­зав­жди за­ли­ша­ли­ся в на­шій зем­лі. Сьо­го­дні на­віть мо­гил їх­ніх не­має. Впев­не­ний: та­ка ж до­ля спіт­кає і те­пе­ріш­ніх оку­пан­тів.
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ