Військова атрибутика: від минулого до сучасного

— Пане Петре, скажіть, чи потрібно усучаснити військову атрибутику українських частин?
Петро Костюк: На сьогодні в більшості українських військових частин немає бойових військових прапорів. І не зрозуміло, коли з’являться. Але щоб давати нові бойові прапори, то треба поміняти почесні найменування і нумерацію частин. Для цього треба відмобілізувати істориків, посадити у Львові чи Одесі і щоб вони розробили те, що потрібно.
Наведу приклад. Перший президентський полк України, який офіційно називається Окремий російсько-київський ордена Червоного Прапора полк Президента України, бере свій початок від 1942 року, коли був сформований як 290-й мотострілковий полк Внутрішніх військ.
Україна має концепцію ідеологічної роботи у ЗСУ, датовану лютим 2013 року. І в цій великій концепції немає жодного слова про Україну поза межею радянськості України.
— Чим це пояснюється?
Петро Костюк: Усе це робилося за вказівкою тодішнього міністра Лєбєдєва, бо треба було обґрунтувати те, що вже було зроблено, — закріплення радянсько-російсько-імперської традиції. Тоді готувалися до 70-річчя Перемоги, але в розрізі не європейськості, а саме Великої Вітчизняної війни. У 1991–1992 роках були великі напрацювання щодо відриву історії українських військ від радянської та російської історії. Тоді існувала соціально-психологічна служба, і чимало було зроблено з декомунізації та навернення до українських традицій.
— Чи залучали спеціалістів?
Петро Костюк: Ні. Спеціалістів відсунули від центру ухвалення рішень. Дуже багато радянської збройної еліти, яка перейшла з радянської армії в українську, абсолютно не змінила способу свого мислення, і їм було комфортно перебувати в тій системі радянських координат. Ще одну спробу відмежуватися від московітів зробив президент Ющенко. Він намагався перейти з пруського кроку на європейський почесний крок. Але і цього не сталося. Що стосується всього іншого, то віз і нині там.
— І які ж назви закріпилися за українськими бойовими частинами?
Петро Костюк: Приміром, відома 24-та бригада, яка є в Яворові, воюють хлопці дуже добре. Але те, як вона називається, абсолютно не має жодного стосунку до нинішнього героїзму. Ось її повна назва: 24 окрема механізована Самаро-Ульянівська, Бердичівська, залізна ордена Жовтневої революції, тричі ордена Червоного Прапора, орденів Суворова та Богдана Хмельницького бригада імені князя Данила Галицького! Змішано все.
Не говоритиму про червоні ордени. Скажу про інше: всі ми знаємо про короля Данила. А тут чому «імені князя»? У цьому відчувається певне приниження. До того ж в армії УНР була своя залізна дивізія, якою б варто пишатися.
Командував нею спочатку полковник, а пізніше генерал Удовиченко. У тій дивізії командиром куреня, тобто командиром батальйону, був молодший брат Петлюри — Олександр. І там же служив офіцером майбутній глава Української автокефальної церкви Мстислав — тоді його звали Степан Скрипник. Він у 1992 році привіз прапор цієї дивізії до Києва і передав першому полку Національної гвардії України.
Так само львівський полк Національної гвардії на вулиці Стрийській у Львові називається «Римнікський, орденів Кутузова, Богдана Хмельницького, Червоної Зірки». Є інформація, що внутрішні війська беруть свій початок ще з часів імператорської Росії. Водночас були сотні, які охороняли і Богдана Хмельницького. Але якщо чітко, то в 1688–1689 роках, після Андрусівської угоди, був такий гетьман на Лівобережжі — Дем’ян Новогрішний (Гнатович). Він сформував компанійські полки, які займалися порядком у державі і прикривали кордон. Нацгвардії є ким пишатися.
— Які найстаріші частини?
Петро Костюк: У світі найстарішими вважаються військові частини у Великій Британії, які беруть свій початок у сімдесяті роки ХVII століття, хоча перші фіксовані назви українських полків були при Петрові Сагайдачному — 1621 рік під Хотином. Також історики знають про десять реєстрових полків 1648 року, які перейшли на бік Богдана Хмельницького. Треба тільки, щоб українські історики звернули на це увагу світової громадськості.
Але слід і нумерацію привести у відповідність. Наприклад, 128-ма окрема туркестансько-закарпатська, двічі Червоного Прапора гірсько-піхотна бригада. Усі розуміють, що у наших Збройних Силах 128 збройних бригад немає. Ще у 2006 році військове керівництво обіцяло привести нумерацію до ладу, але не зробило цього.
Біда у нас зі святами, які відзначають різні роди військ як свої «дні народження». Зараз Національна гвардія святкує свій день народження 26 березня — в день Внутрішніх військ. Чому не 4 листопада? Прикордонники святкували так, як усі, 4 листопада. А пізніше хтось щось надумав — і вони вже знову святкують, як і російські, — 28 травня. Третього листопада святкують День інженерних військ, сапери зараховані до Інженерних військ. Але 3 листопада 1941 року був підірваний Успенський собор на території Києво-Печерської лаври. Більшість дослідників каже, що це зробили російські сапери. В Успенському соборі був похований Костянтин Острозький, переможець битви під Оршею, некоронований король України.
От що відзначають ті, хто святкує в ці дні? Все це — особливі знаки, які мітять нашу, українську територію як територію, що належить не нам. Причому ворог робить це тихенько, не поспішаючи, прикриваючись турботою та користуючись нашим невіглаством.
— Існують різні думки з приводу покровителів українських захисників...
Петро Костюк: Українська православна церква вийшла з пропозицією, щоб покровителем нашого війська визнали князя Володимира. Ну, ніби й добра пропозиція. Але покровителькою українського війська є Мати Божа. А Володимир є покровителем внутрішніх військ Росії.
— Які проблеми виникають із вихованням теперішнього солдата?
Руслан Забілий: Величезною проблемою у вихованні бійців, які є зараз в українській армії, є клята «преємственність». Усі ті генерали, полковники і чиновники військові за неї тримаються руками і зубами. Тому що коли не буде тієї «преємственності», то їм нічого буде робити в армії. У них таке виховання. І тут мають бути вжиті кардинальні заходи та ухвалено рішення, має бути відповідна політична воля у керівництва нашої держави. В українській армії мають культивувати українську мілітарну традицію, а натомість все українське намагалися знищити.
Симптоми того, що армію розвалюють дощенту ще з 2010–2011 років, я відчув і побачив, коли в ЗМІ пройшло багато всілякої інформації, приміром, що в якийсь кадетський корпус у Сумах повернули прапор якихось кадетів Миколи ІІ. І виникає запитання: де тут є українськість? Чи це не виховання потенційних мародерів і тих, які відразу ж поміняють погони, як тільки їм запропонують замість гривень рублі чи ще щось інше.
— Пане Тарасе, що Ви можете додати?
Тарас Чолій: Свого часу я проходив строкову службу вже в українській армії, згадую, що офіцери знущалися саме над українцями. Я служив у війську в 1998–1999 роках. У нас було призвано багато із Західної України, нас і тоді називали бандерівцями. Ставлення офіцерів було таким, щоб тільки принизити. І нашу роту змушували співати «віновата лі я». Незважаючи ні на що, радянських офіцерів дотепер шанують в українській армії. Коли ви зайдете на територію Академії Сухопутних військ, то там є алея гіпсових пам’ятників, очевидно — керівників цього училища (тепер уже академії) від 1945 року. І весь цей культ радянських пам’ятників і знамен висить над нинішніми Збройними Силами України. Він не дає їм розвиватися.
Чому, наприклад, не відійти від жахливої термінології і перейти на звичайну природну нумерацію бригад військ НАТО. Там є правильна нумерація і логічна назва цих частин.
— Що варто перейняти від радянської армії?
Олександр Нагорний: Радянська армія була сильна тим, що мала пропаганду та контрпропаганду. А якщо говорити про нашу країну і нашу армію, то ми опинилися в ямі, яка називається «деідеологізація». Герої у нас з царини некролатрії, герой — той, хто загинув, а не переміг, не той, хто вижив і будує нове суспільство. Це через те, що суспільство йде не в той бік. Ось воно вийшло із совка і йде туди само, бо немає ідеологічного орієнтиру.
Тарас Грень: Незважаючи на всі зусилля, Росії не вдалося зруйнувати українські війська. Рік і півтора місяця минуло з того часу, як наші Збройні Сили пішли воювати. Пішли на війну з тими, хто називав себе нашими братами. Хлопці з 24-ї механізованої бригади і з 80-ї аеромобільної сказали, що це наша держава. І фактично вони не допустили повномасштабної агресії Росії після окупованого Криму. На ментальному рівні українськість у цих хлопців залишилася. Це те, що ніяк не могли зрозуміти феесбешники. Вони казали: ми не розуміємо, як можуть бути «рускоязичниє» українці — вони святкують російські свята, розмовляють російською, але готові захищати Україну.

Українцям варто будувати історію від УНР

— Ми добре знаємо, що всі роки незалежності постійно знищувалися Збройні Сили України...
Павєл Мєзєрін: Так. Українську армію руйнували зсередини, за безпосередніми вказівками з Москви. Усі 25 років пострадянського існування Росія ніколи не визнавала Україну повноцінною незалежною державою. А при Путіні це стало особливо зрозумілим. Тому нічого дивного в тому, що відбувалося всередині української армії, та які сили і засоби використовувалися для цього з Росії та Москви.
— Але погодьтеся, що сучасні військові досить гідно себе проявили у військових діях на сході.
Павєл Мєзєрін: Мене більше дивує те, що українська армія зуміла себе гідно показати у подіях останнього року, хоча за 25 років було зроблено все, щоб її знищити. І зараз, справді, українську армію створюють з нуля. На щастя, цей нуль позаду, це вже — боєздатна армія. Зараз анітрохи не сумніваюся, що Президент Порошенко підпише закон про декомунізацію та десовєтизацію та про реформи в армії.
— Чому радянські гасла збереглися також і в російській армії?
Павєл Мєзєрін: Нічого дивного нема. Російська Федерація офіційно ще у 1991 році оголосила себе правонаступницею Радянського Союзу. Імперське бачення керівництва російської армії та російської держави щодо пострадянського простору ніколи нікуди не щезало. У 90-ті роки Росії було не до імперських амбіцій. Їхнє втілення вона відклала на деякий час.
Я, ще студентом, не раз проходив військові збори. І це були злидні — ці ленінські кімнати з обшарпаними стінами та бюстами викликали сміх. Але мені як спеціалісту з російсько-українських відносин дико було довідатися, що таке саме відбувається в українській армії. У 90-ті роки ордена Леніна червонопрапорний полк у Росії — це ще можна було зрозуміти. Але коли я дізнався, що ордена Леніна-Суворова-Кутузова — в Україні, це було для мене шоком. Зрозуміло, що українську армію руйнували зсередини, за безпосередніми вказівками з Москви всі 25 років пострадянського існування.
— Від чого нині відштовхуватися в побудові нової армії?
Вадим Штепа: Для того, щоб змінити мислення, потрібно змінити точку історичного відліку. Від якого досвіду будемо відштовхуватися, те й буде на нас ментально впливати. Я вважаю, що українцям варто будувати історію від УНР. І якщо будувати історію ментально від тих часів, а не від радянських, то зовсім інша буде свідомість і в армії, і в суспільстві.
В окремих регіонах Росії такий досвід також є. Республіка Карелія в 1918 році була незалежною. Якщо будувати історію від свого досвіду незалежності, тоді армія буде відчувати себе зовсім інакше, ніж коли це буде радянський досвід.
Розпитувала Інна БОРИСОВА