Золоту медаль привезла додому ця тендітна жінка з питливим поглядом і у 1994 році з Франції, де виставляла свої доробки на XIV Міжнародному бієнале художньої кераміки тощо.

Пані Світлана — учасниця найповажніших мистецьких фестивалів, конкурсів і форумів, котрі проходили у різних куточках світу. Там полтавка своїми оригінальними творами демонструвала, які невичерпні запаси скарбів минулого, керамічну культуру, якій тисячі років і яка й нині розвивається, мають українці.
Шлях до омріяної стезі — високого мистецтва почався для Світлани Миколаївни ще в дитячі роки, коли батьки вперше привели її до Полтавської художньої школи. Потім були роки навчання в Миргородському керамічному технікумі, де майбутня майстриня опановувала секрети виготовлення та розпису художньої кераміки.
А далі, напевне, сама доля привела талановиту керамістку до міста, в якому С. Пасічна остаточно зробила свій життєвий вибір на користь художньої обробки глини.
«Практику учні Миргородського технікуму проходили у Санкт-Петербурзі — тодішньому Ленінграді. Сама атмосфера цього унікального міста, де на кожному кроці відчуваєш подих історії і бачиш багатовіковий результат творчості видатних архітекторів, скульпторів, художників тощо, надихала і нас, студентів, на нові звершення», — пригадує художниця початок свого поступу у серйозне мистецтво.
«Мене буквально ошелешили і зачарували зали Ермітажу, до якого я ходила майже щодня. Його скарби — картини, скульптури, статуетки тощо, авторами яких були всесвітньо визнані майстри, наче магнітом притягували мій погляд, — ділиться своїми ленінградськими враженнями С. Пасічна. — Саме в ті дні я остаточно зрозуміла, що присвячу своє життя мистецтву. У стінах технікуму мені стало тісно...»
Але місто на Неві підготувало випускниці технікуму серйозні випробування, які спочатку необхідно було пройти, щоб остаточно переконатись у правильності свого вибору і не зійти з творчого шляху. Перша спроба вступити на навчання до Вищого художнього промислового училища у Ленінграді, яке мало статус академії, провалилася.
«Конкурс був величезним. Притому що на відділення кераміки приймали всього десять осіб, — пригадує художниця. — Шансів потрапити на навчання до престижного закладу у мене, простої випускниці художнього технікуму, майже не було. Перший же іспит — з малювання — я провалила...
Завдання виконала, як мені здалося, бездоганно, але професори — члени приймальної комісії залишилися незадоволеними. Мені заявили, що малюю я непогано, але в... академічному стилі. Так, як нас учили в технікумі.
Приміром, передаю об’єм моделі переважно за допомогою світла. А в училищі, до якого я мрію вступити, техніку малюнка використовують дещо іншу. І перевчити мене буде дуже важко...»
Довелося забирати документи. Невдачею виявилася й друга спроба полтавки стати студенткою художнього училища. І тільки з третього разу настирливість і талант дівчини перемогли. Її зарахували до лав студентів.
«Правда, на відділення художньої кераміки мені вступити не вдалося — занадто великим був конкурс. Навчена повчальним досвідом двох попередніх років, коли я безрезультатно складала іспити, вирішила, що втретє вступатиму на відділення художнього скла, — веде далі С. Пасічна. — Хай це була і не кераміка, в яку я влюбилась, але я таки здійснила свою мрію і стала студенткою відомого на весь світ училища...»
П’ять років навчання у місті на Неві збігли швидко. Тоді ще були радянські часи і випускниця з Полтави отримала направлення до Молдови, де у Кишиневі стала вчити студентів творінню з кераміки. Але незабаром доля знову, і вже остаточно, привела майстриню до рідної Полтави.
«Заняття керамікою потребує багато духовних сил і матеріальних витрат, — пригадує черговий поворот у своїй творчій біографії Світлана Миколаївна. — Керамісту потрібна не лише глина, але й електроенергія, газ, власна пічка для випалення виробів тощо. А після того як від Молдови відділилося Придністров’я, на території невизнаної республіки залишилися всі енергоносії і генеруючі станції.
У Кишиневі почало зникати світло, газ, усе подорожчало... За таких умов учити керамістів стало дуже важко і затратно, і я прийняла рішення повернутися до Полтави...»
Саме у незалежній Україні, яку теж не оминули буремні часи, сповна розкрилися художній талант і творче обдарування С. Пасічної. На початку 90-х років українські митці отримали можливість брати участь у міжнародних виставках, де демонстрували свої творчі доробки і одночасно знайомилися з роботами закордонних колег.
Для С. Пасічної в ті роки доленосною стала поїздка до США, де вона взяла участь у роботі всесвітньо відомої Арт-резиденції «Макдауелл». У США тоді полтавка провела два місяці. І хоча керамікою не займалась, а малювала аквареллю, досвід виявився безцінним у плані майбутніх зарубіжних виставок і участі у творчих пленерах.
Потім її роботи з кераміки побачили поціновувачі керамічної культури Франції, Італії, Індії, Японії тощо. Саме тоді талант керамістки було гідно оцінено. Як пригадує С. Пасічна, переможців престижних міжнародних виставок нагороджували не тільки дипломами і медалями, але й грошовими преміями.
Приміром, вона отримувала премії у 20 тисяч доларів, що дало змогу почуватися матеріально незалежною від побутових і організаційних проблем, які завжди ускладнюють творчий шлях художника.
Особливе місце в біографії керамістки займають рядки, присвячені її співпраці з керамістами і гончарами відомого далеко за межами України селища Опішне, що на Полтавщині. У різні часи там було засновано декілька гончарних шкіл — Опішнянська керамічна кустарно-промислова школа, Опішнянська керамічна промислова школа, Опішнянська школа майстрів художньої кераміки. У цих навчальних закладах впроваджувались усі художні інновації — й виробничі, й мистецькі.
А нині там гостинно приймає відвідувачів з усього світу Національний музей-заповідник українського гончарства. Роки співпраці з опішнянськими керамістами Світлана Миколаївна згадує з теплотою у голосі, адже в Опішному вона працювала натхненно і вільно.
«Поміж численних жанрів народної творчості одне з головних місць посідає художня кераміка. І не в останню чергу тому, що глина здатна найвиразніше проявити всі відтінки творчості майстра, не обмежує його фантазії, — пояснює свій творчій вибір С. Пасічна.
Художній кераміці й гончарству можна вчитися все життя і постійно відкривати для себе щось нове, цікаве. Те, що згодом радуватиме поціновувачів високого народного мистецтва. У художній кераміці ви не побачите виразно окреслених вершин, досягнувши яких ти можеш заспокоїтися. Навички в цьому мистецтві можна вдосконалювати все життя...»
Нині Світлана Миколаївна, котра і на пенсії не втратила потягу до ліплення з глини, передає свій багаторічний досвід молоді і всім полтавцям, які тяжіють до художньої кераміки. Галявина на дворі Полтавського обласного краєзнавчого музею, де просто неба художниця проводить майстер-класи з виготовлення художніх виробів з глини, в такі дні стає місцем, куди приходять ті, для кого заняття із майстринею стають першими сходами на шляху до творіння майбутнього української кераміки, яке нерозривно пов’язане з майбутнім усього українського мистецтва.

Олександр БРУСЕНСЬКИЙ,
м. Полтава