Глобальний вплив української кризи на сучасні міжнародні відносини засвідчує також посилення російсько-американського протистояння в Азії. Погоджені США та Євросоюзом санкції наштовхнулися на асиметричну відповідь Росії щодо заборони імпорту сільськогосподарської продукції з країн, які ввели ембарго.
Утім, 30 серпня на саміті Євросоюзу не був сформований єдиний підхід щодо можливого третього рівня санкцій проти Росії. Зокрема, пропонувалося поставити у залежність запровадження санкцій від дотримання Росією конкретних етапів реалізації мирного плану врегулювання становища у Донецькій та Луганській областях. Але ця ініціатива досі не реалізована.
До євроатлантичних санкцій проти Росії поки що приєдналася Австралія, що не дивує, так само як і Японія. Правда, досі на дипломатичному порядку денному російсько-японських відносин залишається питання запланового на осінь візиту Володимира Путіна до Токіо.
У контексті територіальних російсько-японських суперечок це видається актуальним. Але цілком очікувана відсутність будь-якого прогресу щодо територіального питання може врешті-решт зірвати цей візит. Правда, Токіо не дуже хоче надто прискорювати дрейф Москви у бік Пекіна. Минулого тижня закінчилися найбільші за останні роки антитерористичні військові навчання країн — членів Шанхайської організації співробітництва.
Водночас американська дипломатія поки що марно домагається приєднання до антиросійських санкцій Індії і Китаю. Скоріше за все, це неможливо. Китай в українському питанні дотримується умовно-нейтральної позиції, однак із певним креном у бік антиамериканської риторики. Пекін також не має наміру зривати реалізацію військово-технічних та енергетичних контрактів із Росією. Індія теж не готова дослуховуватися до порад третьої сторони щодо своїх відносин із Москвою.
Тож на азійському напрямку відсутні передумови для активної протидії Росії. Власне, такий стан справ на ділі засвідчує факт народження багатополюсної системи міжнародних відносин, у якій кожен за все і всі проти всіх. Вона виявляється ще більш нестабільною, ніж попередня однополярна система міжнародних відносин. За цих умов максимально посилюється роль дипломатичних зусиль у захисті національних інтересів. Оскільки найскладніші і найдовші переговори завжди можуть привести до миру з меншими втратами матеріальними і людськими, аніж «маленька переможна війна».

Ан­дій МА­ТИ­НОВ