Найбільш резонансними подіями виборчої кампанії стало чергове загострення протистояння у Каталонії і перепоховання останків колишнього іспанського диктатора Франсіско Франко.
Приводом для заворушень у Барселоні стали суворі вироки, які іспанське правосуддя винесло каталонським політичним лідерам, котрі восени 2018 року організували референдум про незалежність. Найбільша демонстрація прихильників незалежності Каталонії знову відбулась у день виборів до кортесів.
Не менш помітною подією стало перенесення праху Франсіско Франко з меморіального комплексу Долина померлих, який було за його життя побудовано на знак примирення між нащадками загиблих, котрі у роки громадянської війни 1931–1939 воювали по різні боки барикад. Франко заповів і себе там поховати.
Але іспанські соціалісти домоглися судових рішень щодо перепоховання Франко на муніципальному кладовищі поблизу Мадрида. Його нова могила відразу стала місцем паломництва сучасних іспанських ультраправих.
За цими подіями мало хто в Іспанії помітив конкуренцію виборчих програм партій. Опозиційна правоцентристська Іспанська народна партія на чолі з Пабло Касадою запропонувала лібералізувати економіку, аби, задіявши ринкові механізми, можна було створити нові робочі місця.
Соціалісти пропонували більше державного втручання у стимулювання розвитку економіки, збільшення пенсій та соціальних виплат по безробіттю, посилення заходів гендерної рівності. Усі іспанські політичні партії категорично виступили проти визнання незалежності Каталонії.
Результат народного волевиявлення 10 листопада за умов рекордно низької явки громадян засвідчив найгірші побоювання аналітиків. Вони вважали, що позачергові вибори не дадуть жодній політичній силі впевненої перемоги та ще більше ускладнять процес формування коаліційного уряду.
У підсумку соціалісти перемогли, але так і не отримали надійної більшості. Опозиційна Іспанська народна партія трохи поліпшила свій квітневий результат, але того виявилося замало для перехоплення ініціативи у соціалістів. Водночас вибори засвідчили подальшу тенденцію до поляризації партійного простору Іспанії. Адже збільшили своє представництво у кортесах як крайні ліві з «Партії громадян (Podemos)», так і франкісти партії «Голос» (Vox).
Внаслідок такого народного волевиявлення король Філіп VІ опинився у скрутному становищі. Лідери найбільших партій — Іспанської соціалістичної партії та Іспанської народної партії нездатні сформувати «велику коаліцію» між собою, але й не можуть долучити до інших варіантів коаліції партнерів ані з крайнього лівого, ані з крайнього правого флангів. Найбільш імовірно виглядає формування уряду меншості, який матиме обмежене поле для політичного маневру.