Російська сторона декларувала готовність повернутися до Московської декларації 1956 року, яка зафіксувала положення про встановлення дипломатичних відносин в обмін на повернення Японії двох із чотирьох спірних островів. Але тоді США попередили Токіо, що у випадку поступок СРСР Вашингтон відмовиться повертати під суверенітет Японії острів Окінава.
СРСР скористався ситуацією, аби у відповідь на розміщення американських військових баз на території Японії відмовитися від реалізації Московської декларації. У підсумку правонаступниця СРСР — Росія з правової точки зору, не маючи договору про мир з Японією, перебуває з цією країною у стані війни.
Але останнім часом, зважаючи на загострення торговельних протиріч між США і Китаєм, маючи на увазі непевність щодо північнокорейської ракетно-ядерної програми, Москва і Токіо вирішили зіграти двосторонню гру, не озираючись на своїх союзників.
Не є таємницею, що Росія сходиться з китайцями у боротьбі з американською гегемонією, але заграє з Японією, аби протидіяти китайській гегемонії.
У свою чергу, в Японії вважають, що країна давно виросла з «коротких штанців» і здатна грати самостійну глобальну роль без огляду на США. Тим паче що недовіра президента США Дональда Трампа до двосторонніх військово-політичних зобов’язань ставить під питання зобов’язання Вашингтона перед Токіо у сфері безпеки.
Японська еліта досі не може вибачити Трампу його минулорічні «бліцпереговори» з північнокорейським диктатором Кім Чен Ином та не уявляє, що від нього очікувати у стратегічній перспективі. Натомість гра з Москвою дає можливість Токіо наступити на «улюблені мозолі» як Пекіну, так і Вашингтону.
У випадку позитивного вирішення проблеми «північних територій» із Росією Японія отримає козирі проти Китаю, з яким має неврегульовану суперечку щодо островів Сенкаку (Даоюйдао). Натомість Трампу можна показати, що Токіо здатен сам потурбуватися про свою безпеку.
А от прагматична частина російського дипломатичного корпусу вважає, що замирення з Японією дасть можливість залучити японський капітал в економіку Далекого Сходу та збалансувати надмірний китайський вплив у цьому регіоні.
Звичайно, наведені аргументи виглядають досить раціонально і прагматично, аби не було ще стереотипів мислення та шовіністичних емоцій. Маючи падіння рівня популярності, зважаючи на підвищення пенсійного віку для росіян та нескінченну конфронтацію з «колективним Заходом», Володимир Путін не готовий «показати слабкість» Японії.
Тому російська дипломатія передумовою для повернення до Московської декларації 1956 року називає визнання японцями у повному обсязі результатів Другої світової війни та підписання без попередніх умов мирного договору. Тобто Кремль хоче санки поставити попереду коня.
Але японці також не хочуть втрачати обличчя та продовжують переговорний марафон без гарантованого успішного кінцевого результату. Однак у дипломатії безперервний процес в очікуванні слушної угоди також може бути правильною тактикою задля досягнення бажаної стратегічної мети.