Але у нашому випадку навряд чи доведеться чекати так довго. Від початку кризи Путін грав на загострення. Після втечі Януковича міг спробувати порозумітися з новим українським керівництвом, а вибрав — удар по Криму. Потім міг зупинити референдум у Криму, але прискорив його. Не мусив також здійснювати анексію півострова, але зробив це. Тому існують побоювання, що президент Росії може вибрати радикальне рішення щодо Придністров’я або Східної України. Тоді Євросоюзу не залишиться вибору: він буде змушений запровадити відчутні та ефективні обмеження.
Насправді Європа не повністю усвідомлює свої можливості щодо впливу на російську економіку. Росія лише регіональна потуга, її ВВП є порівнювальним з Голландією. Вона надзвичайно залежить від нафти, газу та іншої сировини. Тому Захід має набагато більші можливості тиску на Росію, ніж колись мав на Радянський Союз. Це вже тепер видно по тому, як відреагувала московська біржа і рубль. Щоправда, Путін, на разі, на це не звертає уваги, у нього радянська ментальність, і він оточений людьми, які мислять так само, як він. Але коли санкції призведуть до глибокої кризи в Росії, він буде змушений відступити, бо російське суспільство підтримує його режим не тільки тому, що відтворює імперію, а й тому, що забезпечує добробут середньому класу.
У Кремля дуже обмежені можливості для відповіді Заходу. Війна з Росією набагато менш дорога, ніж операція порятунку Греції. Остання поставила перед ЄС проблему самого існування. У випадку Росії маємо справу зі значними, але досить доступними витратами для західних країн, такими, як: зменшення інвестицій у лондонському Сіті, менший експорт для польських виробників харчових продуктів чи розірвані контракти для французьких верфей у Сент-Назер і німецького Сіменса тощо.
Але варто зазначити позитивний вплив агресивної політики Путіна щодо України на його рейтинги в Росії. Хоча нова влада України заявила про бажання вступити до ЄС, жодна велика країна ЄС не готова до його розширення, а особливо на таку велику країну, як Україна. На це впливає криза і зростання підтримки для популістів. Підписуючи Угоду про асоціацію з ЄС, Україна опинилась у ситуації Польщі 1990 року, для якої інтеграція з ЄС була зрозумілою, хоча й, здавалося, нереальною метою. Проте через 15 років Варшава здобула членство в ЄС. Так само може бути з Україною, якщо вона використає асоціацію для принципової вестернізації і модернізації країни.
Для цього потрібна масштабна підтримка Брюсселя, і він до неї готовий. Європейці зрозуміли, що, підписуючи Угоду про асоціацію, вони беруть на себе дуже велику відповідальність. До грудня минулого року так не було. У більшості країн Європи панувала думка, що договір з Києвом має другорядне значення, що це така собі технічна угода. Тільки Москва і Київ одразу зрозуміли, що тут ідеться про велику геополітичну битву за визначення кордонів впливу Заходу.
Путін думає в категоріях нульової стратегії: якщо хтось виграє, інший мусить програти, втратити. Тільки так і не інакше. Він не розуміє, що зміцнення співпраці між Україною і ЄС може бути корисним для Росії і допомогти їй у модернізації, тому відразу поставив на конфронтацію і вступив з Євросоюзом у геополітичне протистояння. Цьому підпорядкував і свою стратегію в Україні.
Але те, що Путін зробив у Криму, передбачає у тривалій перспективі: він мусить програти. У нього зараз лише дві опції. Або продовжуватиме радикальні дії, що приведе Росію до ще більшої ізоляції від решти світу; або зупинить тиск на Україну, Молдову і Грузію, що означатиме кінець його великого проекту відбудови російської імперії, адже Москва власноруч відчутно підняла в цих країнах антиросійські настрої. Щоправда, поки Путін грає значно краще від Заходу, але у нього набагато гірші карти. Якщо Євросоюз і США не зроблять кардинальних помилок, мусять виграти.
У Євросоюзі ніколи не було дуже серйозної дискусії навколо політики щодо України. Напередодні саміту у Вільнюсі в листопаді 2013 року такі країни, як Франція чи Італія вважали, що Східне партнерство має сенс, але не надавали йому великого значення. Натомість, польська і шведська дипломатія мали план, який послідовно реалізовували. Тому при значній підтримці Німеччини Швеція і Польща нині відчутно впливають на східну політику всього Євросоюзу.
Французькі еліти ще раніше втратили симпатію до Росії. Олланд, на відміну від Ширака чи Саркозі, не любить Путіна. Це наслідок його дій ще до кризи в Україні: будівництво авторитарної держави, захист режиму Асада у Сирії тощо. Протягом багатьох років західні лідери дуже хотіли збудувати партнерські відносини з Росією. Тепер виявилося, що це неможливо. Конфлікт в Україні став лакмусовим папірцем.
Це не холодна війна. Кремль занадто слабкий, щоб нападати на Захід. Але виявляється, що у Європи сусід, який мислить категоріями ХІХ ст., а не глобальної залежності ХХІ століття. З перспективи Росії це трагічна помилка, бо, як говорить Збігнєв Бжезінський: або Росія стане приятелем Заходу, або стане сателітом Китаю. Але на разі нам не залишається нічого іншого, як погодитися з тим, що до Москви це не доходить.
Євген ПЕТРЕНКО
