Уряд у Каракасі за допомогою підпорядкованих йому інституцій — Конституційної палати Верховного суду і Національної виборчої ради — в реальності перетворив національні збори, тобто парламент, на своєрідний дискусійний клуб, повністю ігноруючи його законодавчі і контрольні повноваження.
У жовтні виконавча влада ухвалила, зокрема, проект бюджету на наступний рік (не консультуючи його з депутатами) та відкликала — без жодних пояснень — передбачені конституцією місцеві вибори наприкінці року. Водночас заблоковано збір підписів під — також передбачену конституцією — вимогою проведення референдуму про дострокове припинення повноважень нинішнього президента.
Ніколас Мадуро, який нині має за опитуванням підтримку лише кількох відсотків громадян, пригрозив, що розпустить парламент, а опозиційних політиків, які засідають у ньому, кинуть у в’язницю. «Їх не врятують жодні імунітети», — заявив президент в одному зі своїх, усе частіших, телевізійних виступів.
Це все відбувається у ситуації, коли Венесуела невпинно (щонайменше протягом кільканадцяти місяців) потопає у катастрофічній економічній і соціальній кризі. Перед порожніми магазинами щоденно вишиковуються гігантські черги людей, які сподіваються хоч щось купити. Найбільше люди шукають товари за регульованими цінами, визначеними урядом.
Здобути дефіцитні товари, приміром шампунь, туалетний папір, каву, борошно, памперси і пелюшки, які можна потім обміняти на щось інше. Або продати з величезним зиском. Найбільший зиск нині можна отримати на цукрі — його офіційна ціна 27 боліварів за кілограм, тоді як на вуличних базарах чи «з-під поли» той самий кілограм коштує 4 тисячі. На думку експертів, у цьому році інфляція перевищить 500%.
Брак у постачанні стосується практично всього, в тому числі автозапчастин, офісних матеріалів, навіть просто води у крані чи струму в розетці. Все частіше немає основних ліків і споживчих товарів для нормального функціонування лікарень і поліклінік. Як наслідок — венесуельці вмирають від хвороб, які можна вилікувати.
Повертаються хвороби, про які лікарі в цій країні давно не чули, такі, як інфекційний дифтерит. Коли кілька тижнів тому медики зі штату Болівар звернулися до преси, що вперше за багато років на дифтерит хворіють і від нього вмирають діти, відповідь була негайною. У місцевих лікарнях з’явилася таємна політична поліція SEBIN, яка спробувала знайти тих, хто мав сміливість повідомити про існуючу ситуацію журналістам.
Говорити вголос про такі речі, як епідемії, злочинність чи навіть проблеми з постачанням стало у Венесуелі злочином. «Лякання населення» та «підбурювання до суспільних заворушень», — так це звучить юридичною мовою влади Каракаса.
Попри початкові обурення і заперечення, опозиція (принаймні, окремі її представники) запрошення уряду на переговори таки прийняла. «Папському нунцію не відмовляють», — пояснював цю несподівану зміну позиції Андре Рамос Алуп, опозиційний голова парламенту.
Зустріч відбулася тиждень тому у Маргариті, колись туристичній перлині цієї країни, а нині одному з найбільш кризових регіонів. Зрештою, саме там під час «господарського візиту» президента недавно освистали і вигнали мешканці однієї з бідних дільниць.
Опозиція і уряд домовились, що зустрінуться 11 листопада, а до цього часу працюватимуть чотири тематичні підгрупи для підготовки документів: права людини, вибори, економіка, інституції.
«Ми чекаємо на конкретні рішення, конкретні жести. Вимагаємо, зокрема, звільнення політичних в’язнів, визначення дати референдуму про відкликання президента або дострокові вибори. Це можуть бути президентські вибори, поєднані з парламентськими. Ми не маємо нічого проти дострокових парламентських виборів. Якщо 11 листопада не буде конкретних рішень, то встанемо з-за столу і знову вийдемо на вулиці. Не буде того, щоб ми чекали на зміну президента до 2018 року», — оголосив Хосе Торреальба, координатор опозиційної коаліції MUD. Ці рішучі слова були необхідні, бо рішення про переговори з урядом значна частина опозиційної громадської думки зустріла негативно.
Останніми тижнями, неодноразово — і масово — спостерігалося на вулицях невдоволення президентом, його політикою і загальною ситуацією в країні. Тільки 26 жовтня на вулиці венесуельських міст вийшло протестувати (одночасно) щонайменше п’ять мільйонів осіб. Це була найбільша демонстрація в історії країни.
Отож нічого дивного, що коли через кілька днів потому телебачення показало опозиційних лідерів, які подавали руки представникам уряду, не бракувало голосів про «зраду» чи «вдалу спробу розколу опозиції».
«Дедалі більше земляків болісно відчувають кризу і втрачають терпіння. Вони очікують якогось швидкого рішення і пам’ятають при цьому, що опозиція вже неодноразово вела переговори з урядом, і були обіцянки, але ніколи не було жодних результатів. Люди бояться, що знову уряд зволікає і тягне час», — пояснює професор Даніель Варнагі з університету Симона Болівара у Каракасі.
Політики, однак, говорять, що не мали виходу. «Ми опинилися на такому роздоріжжі, що або порозуміємось — у який бік підемо, або почнемо стріляти», — пояснює депутат Хосе Бріто. Президент Мадуро також не виключає стрілянини. І поки що не залишає опозиції жодних ілюзій, хоча сам запросив її на переговори.
«Революція невідворотна, і опозиція має навчитися з нею жити. Антиреволюційні сили ніколи не повернуться у президентський палац — ні доброю волею, ні силою, ні стріляючи, ні через виборчі урни. А з кризою ми впораємося, поглиблюючи і ще більше радикалізуючи соціалістичну революцію», — оголосив президент в одному з останніх телезвернень.
Євген ПЕТРЕНКО