Водночас у роки холодної війни Марокко зберігало прозахідний курс і завжди мало добрі відносини як із США, так і з Євросоюзом. Прагматичний зовнішньополітичний і внутрішньополітичний курс правлячої династії дав можливість вчасно відреагувати на тенденції модернізації політичної системи.
У липні 2011 року, коли сусідні арабські країни Північної Африки лихоманило від народних заворушень, король Марокко Мухаммед Шостий дарував марокканцям Конституцію. Таким чином, Королівство Марокко перетворилося на конституційну монархію, залишивши за Саудівською Аравією статус абсолютної монархії. Завдяки політичній гнучкості Марокко уникло руйнівних внутрішніх конфліктів, зберегло громадянський мир та непогані перспективи розвитку.
Марокканська королівська демократія має досить цікавий конституційний документ. Зокрема, король, який раніше міг призначити на посаду прем’єр-міністра «будь-кого», відтоді зобов’язаний погодитися мати на посаді керівника уряду лідера партії, яка перемогла на виборах. Утім, «привілей» голосування за партії належить марокканським чоловікам. Натомість марокканська молодь і жінки отримали право голосувати за власних представників, які разом мають 90 депутатських мандатів.
Але, зрозуміло, що не вони роблять політичну погоду у Королівстві Марокко. 7 жовтня 2016 року відбулися другі в політичній історії Марокко вибори парламенту. Перемогла правляча партія поміркованих ісламістів «Справедливості і розвитку». Її лідер Абделіль Бенкіран знову призначений королем Мухаммедом Шостим на посаду прем’єр-міністра.
З огляду на зруйновані революцією 2011 року і подальшими війнами колись процвітаючі країни арабського Сходу такий досвід Королівства Марокко заслуговує на повагу і наслідування.
Андрій МАРТИНОВ
