Повалення Фіделем Кастро і його бороданями корумпованої диктатури Батісти здавалося дивом. На Кубі, за 90 миль від Флориди, яку вважали м’якою «підчеревиною» Америки, перемагає революція з гаслами суверенітету і соціальної справедливості: так народився один із головних складників міфу Фіделя — героя, який пішов проти інтересів супердержави і бореться за народ — Давид бореться з Голіафом.
Якби після повороту до соціалізму і Москви Фідель став маріонеткою Хрущова, Брежнєва і наступників, напевно, легенда б умерла. Але Фідель вибрав дорогу єретика і бунтівника.
Після «ракетної кризи» 1962 року — коли через Кубу мало не вибухнула третя світова війна — Москва в ім’я «мирного співіснування» з Вашингтоном заборонила латиноамериканським комуністам включитись у партизанську боротьбу.
Фідель кинув виклик радянській імперії: «У світі революційних ідей ніхто не має права узурпувати собі монополію», і закликав комуністів регіону до збройної боротьби проти тиранії. Справжній комуніст робить революцію, повчав Фідель. Той, хто стоїть збоку, перестає бути комуністом.
На це звернення відповіли тільки комуністи Венесуели, але для міфу факти мають другорядне значення. На нападки московської «Правды» Фідель відповів: «Ніхто не може нас назвати країноюсателітом, і тому ми користуємося такою повагою у світі».
Фідель породив мрію про соціалізм без помилок, допущених у СРСР і Східній Європі — без бюрократії, догматичного мислення, зневаги до простих людей. Спонтанна діяльність мас під проводом харизматичного лідера мала врятувати соціалізм.
У політичному меню були тільки дві «страви». Одна з них включала якийсь різновид свободи, можливість висловлювання в газетах, виголошування промов із балконів, бути обраним на посаду сенатора чи депутата, коли навколо неграмотні діти вмирали з голоду, а хворі догорали аби де, без шансів на опіку у шпиталі.
Натомість друга не передбачала свободи у західному розумінні, але там не було жебрацтва, діти були ситими, мали дах над головою і ходили до школи, хворі мали змогу перебувати в лікарні, а нерівність походження була ліквідована. Між двома «стравами», між одною і другою дійсністю, які існували у світі, треба було зробити вибір.
Так виглядала дилема часів холодної війни у Латинській Америці, Азії, Африці. Чи бунтівники у Третьому Світі, де щоденними драмами були біда, нерівність, часто голод, могли не обирати другої «страви»?
Чи мрійники з покоління шістдесятих могли не бачити своєї надії у Фіделі, якщо, з іншого боку, мали до вибору таких політиків, як JFK (Кеннеді) чи його наступника Ліндона Джонсона, які хоча й приборкали білих расистів на півдні США, водночас вели війну з тількино визволеним зпід колоніальної влади В’єтнамом?
Крім великої політики, була й особиста історія, повна феєрверків і несподіваних поворотів — прекрасне джерело міфів. Коли він плив на кораблі, щоб повалити диктатора Домінікани, корабель арештували, а Фідель кинувся в море і серед акул плив 9 миль до берега (невідомо тільки — легенда це чи правда?).
Він мало не потонув на маленькій яхті «Гранма», коли разом із Че і 82ма авантюристами плив із Мексики на Кубу повалити диктатора Батісту. Фідель мало не проковтнув отруту, підкинуту ЦРУ, і уникнув — за власними словами — 600 замахів. Батько Че Гевари якось сказав, що він має угоду з Богом або з дияволом.
Життя партизана, сповнене особистої жертовності і посвяти, потім лідера, який чинив опір агресії і змовам сильних світу сього, — це також ключі від міфу. Особистою привабливістю Фідель зачаровував великих і малих, а талант до ведення мас за собою, особливо у другій половині життя, — доповнили легенду.
Міф Фіделя підтримували його вороги. Ембарго, яке через півстоліття скасував президент Обама, було інструментом репресії супердержави проти малої країни, викликало солідарність із Кубою, а Фіделю давало привід для пояснення його поразок.
Сальвадор Альєнде, «чилійський Фідель», спробував здійснити революцію за прикладом Куби, але без партизанської війни, за допомогою виборчого бюлетеня, поступових реформ. Закінчилось усе економічним саботажем з боку місцевої олігархії, американських фірм і уряду США і, врешті, державним переворотом, смертю Альєнде, тисячами ув’язнених, катованих і вигнаних із країни.
Фідель отримав у свої руки остаточний аргумент проти толерантного ставлення до опозиції. Чилійська трагедія була доказом того, що не вдасться витягнути жебраків із біди, ліквідувати нерівність без обмеження демократії, принаймні у Латинській Америці тієї епохи.
Реалістичний портрет Фіделя Кастро виглядає інакше, ніж легенда. Він мав би більше шрамів і мусив би враховувати репресії опонентів, жахіття щоденного життя на Кубі, мрії багатьох кубинців жити деінде, нарцисизм Фіделя... Ці факти широко відомі, а попри те не зашкодили легенді Фіделя: від людиниміфу гріхи відскакують, як від стіни.
У 1993 році після розвалу СРСР, коли Куба опинилась у занепаді, товариш Фіделя з партизанських часів Хорхе Мендоса здійснив спробу самогубства. Казали, що це був акт розпачу вірного комуніста через поворот Фіделя в бік капіталізму.
Нинішні реформи, які несміливо намагаються погодити Кубу із соціалізмом, проводить уже не Фідель, а його брат Рауль. Коли за кілька років кубинці пізнають темний бік ринку, легенда Фіделя — останнього комуніста — може відродитися. Людська схильність до ідеалізації минулого є універсальною, тому ренесанс може відбутися з цією легендою і поза Кубою.
Євген ПЕТРЕНКО