Коли наприкінці жовтня 2014 року на форумі дискусійного клубу «Валдай» головний помічник президента заявив, що «нет Путина — нет России», політолог Станіслав Бєлковський зазначив: «Поиски национальной идеи России, которые начались после крушения Советского Союза, наконец-то завершены. Теперь очевидно, что национальная идея России — это лично Владимир Владимирович Путин как физическое лицо».
Ось таке воно тихе зачарування авторитаризмом усупереч пересторогам Михайла Євграфовича Салтикова-Щедріна: «Не нужно путать любовь к Отечеству с любовью к начальству».
Про переваги авторитаризму
За свідченням американських аналітиків Інституту Брукінгса Кліффорда Гедді та Фіони Хілл, останнім часом високопоставлені російські особи у бесідах з американськими візаві неугавно повторюють цікаву сентенцію, яку приписують Путіну. Він нібито сказав: «У вас, американцев, возникает проблема при общении с нами, потому что вам кажется, что вы нас понимаете, хотя на самом деле это не так. Вы смотрите на китайцев и думаете: «Они от нас отличаются». Потом вы смотрите на нас, русских, и думаете: «Они похожи на нас». Но вы заблуждаетесь: мы не похожи на вас».
Тут із типовою путінською прямотою і політичною некоректністю президент РФ виклав одне з правил розвідників: слід остерігатися дзеркального відображення, бо ваш противник ніколи не буде мислити і чинити так, як ви. І Путін дотримується цього правила. Так, під час вторгнення американських військ в Ірак у 2003 році президент РФ і керівники його розвідки добре знали, що Саддам Хусейн блефує, говорячи про володіння ним хімічною та іншою зброєю масового ураження. Після вторгнення в Ірак, де американці не знайшли ніякої подібної зброї, Путін, як подейкували в європейських дипломатичних колах, сказав, приміром, таке: «Жаль, что так случилось с ОМУ [оружие массового уничтожения]. Я бы что-то обязательно нашел».
І можна й не сумніватися — він би таки знайшов! Іншими словами, з точки зору Путіна, розвідслужби й уряд США виявили свою крайню некомпетентність: якщо потрібен привід для агресії, натякає Путін, то домашнє завдання має бути виконане як слід. Володів Саддам Хусейн хімічною зброєю чи ні — кому яке діло, але в силу поставлених завдань така зброя має бути знайдена. Саме так вирішуються справи в Росії.
Що вже говорити про «світову змову» проти Росії на шляхах різноманітних кольорових революцій! Тут Путін і його пропагандисти як заведені твердять, що революції в наш час не бувають спонтанними, що їх цілеспрямовано організовують США серед різних народів світу.
І от, акцентував Путін у своїй промові в березні 2014 року, головний гріх Заходу, скоєний проти всього світу, полягає в тому, що США намагаються нав’язати іншим народам свої «стандарты, которые ни в коей мере не соответствовали образу жизни, традициям или культуре этих народов». А в підсумку, мовляв, замість демократії і свободи наступив хаос, розпочалися спалахи насильства й ланцюг революцій. Висновок один: і кому вона потрібна сьогодні, та ваша демократія?!
Тут читач може й заперечити — невже й справді такі погані справи з демократією в Росії? Бо ж у те, про що говориться, навіть важко повірити! І тут нам доведеться ознайомитись з одним із найважливіших положень у російському розумінні демократії.
Процитуємо знову того ж Сергія Караганова, адже ж недарма він у Росії ще й почесний голова президії Ради із зовнішньої й оборонної політики. Важливим у його розумінні моментом є те, що «демократия — это очень приятный тип общественного устройства, в таких условиях исключительно комфортно жить. Но сама по себе она не обеспечивает развития. Наоборот, демократия его тормозит».
Отакої — демократія як гальмо історії? Це вже тягне на Шнобелівську премію.
Звідки ж така впевненість, що демократія — це шлях до регресу? Виявляється, вона випливає зі свого власного російського національного досвіду. Так, коли в Росії взялися утверджувати демократію, зазначає Караганов, то «сразу бросились брать пример с лидирующих в мире стран, а они, как правило, имеют демократическое устройство. Вот и мы, «как большие», учредили у себя демократию, которая с вполне оправданной неизбежностью обрушилась. Не обрушив, по счастью, вместе с собой и страну. СМИ, однако, и по сей день с завидной настойчивостью продолжают вдалбливать в сознание мысль, что только таким образом можно обеспечивать развитие и общественное благополучие. Хотя все мы зримо наблюдаем естественный откат в сторону авторитарного правления. Но и его потенциал в силу внутреннего раздвоения опять-таки не можем грамотно использовать. А он в первую очередь должен быть направлен на развитие людей».
Ну що ж, як показав досвід, не пішла Росії на душу демократія! І, як завжди, спрацювало своє, національне: «що німцю здорово, то росіянину — смерть». Краще вже без демократії, а для розвитку людей у потрібному напрямі ми запровадимо, як це споконвіку велося, «авторитарне правління».
Про приреченысть на харизму
Наскільки ж дійсно природним є цей пропонований Карагановим «откат в сторону авторитарного правления»? Не моргнувши оком, він підбиває підсумки останнього десятиліття і віщує нам мало не остаточну дискредитацію демократичного шляху розвитку. Насамперед гнів падає на голову США, у яких, мовляв, запаморочення від успіхів довело до бездарно програних війн в Іраку та Афганістані, до ослаблення політичної системи, а вже після кризи 2008–2009 років західна економічна модель і взагалі втратила свою привабливість.
Але ж американській адміністрації вдалося створити мільйони робочих місць, забезпечити десятки мільйонів громадян медичним страхуванням, а інвестиції в технології видобування сланцевих нафти та газу дозволили США стати лідером енергетичного ринку. Америка, за словами Барака Обами, зберегла лідируючі позиції й на міжнародній арені. Отже, нині саме Америка є сильною разом зі своїми союзниками, а Росія є ізольованою зі своєю розірваною економікою. Саме так: Америка лідирує — без хвалькуватості, але з упевненістю і непохитною рішучістю.
Вслід за США Караганов вирішив «опустити» й Європу: «Одновременно начал трещать по швам европейский проект. Оказалось, что большинство стран (кроме немцев и скандинавов) больше не хотят работать так, чтобы эффективно конкурировать в новом мире. Плюс длительный демографический спад, утечка мозгов, отставание в инновациях и стагнация стран, поспешно принятых в ЕС. Привлекательность европейского проекта также стала падать. Причем не только вовне, но и внутри — растут ряды скептиков, поднимается волна сепаратизма».
Не станемо спростовувати автора за всіма пунктами — в житті Європи є і хороше, і погане. Люди різні, країни різні. Головне для нас — що превалює в суспільному житті: позитив чи негатив. І спаси нас Господи, якщо візьмемося об’єднуватися на негативі. Ось уже інший російський декан — теж економічного факультету, але вже МДУ — Олександр Аузан. Так от, він вважає, що в Україні є серйозні відмінності від більшості країн ЄС, але при тому є риси, які споріднюють її з іншими країнами ЄС: Болгарією, Румунією, Грецією і навіть... із Росією.
А саме: «во всех этих странах люди не любят платить налоги и считают приличным скрывать свои средства от государства. Причем они могут уже соглашаться с тем, что это их родное правительство, демократически избранное, но все же не вкладываться в «общее дело». Так сказываются на сегодняшнем дне длинные культурные волны, уходящие в глубь истории. Есть Европа латинского происхождения, есть Европа византийского происхождения, попытки стереть между ними отличия обречены на провал, а единая Европа вообще возможна только в случае их союза и кооперации».
Тобто тут зондується шанс Росії увійти в ансамбль європейських держав, але на цінностях, які не збігаються з римським правом, бо нехіть до сплати податків вроджена й невиправна. Коли ж і цей варіант не проходитиме, то реальним залишається третій варіант: Росія має очолити світовий антизахідній фронт. І саме в цьому виявиться її історичне покликання.
Для достовірності знову вдамося до широкого цитування, оскільки людині зі здоровим глуздом ці одкровення Караганова здадуться неймовірними. Отже, заявляє він, «в тени этих метаморфоз как-то незаметно для всех вдруг поднялся третий мир с весьма соблазнительной для многих стран и народов альтернативной моделью — полуавторитарного или полудемократического капитализма. Символом стали страны БРИКС, и в первую очередь Китай. Представляя большинство человечества и его будущее — на сегодняшнем, во всяком случае, этапе, они стали занимать все более независимые, а то и просто антизападные позиции».
Діло залишилося за малим: хто очолить цей світовий антизахідний напівавторитарний блок? І тут, на думку російських авторів, сталося знамення: «военный конфликт на Украине и санкционная попытка изоляции нашей страны буквально вытолкнула на эту роль Россию». Тобто Росія має очолити антизахідний світ!
Чи ж готова ця країна до такої ролі? На думку Караганова, сталося чудо (прямо-таки хоч вмикай музику Мусоргського «Рассвет на Москве-реке»): «Разочаровавшись в надеждах стать частью Запада, Россия нашла в себе силы возродиться почти из пепла. Да еще и неуязвимой в военном отношении, обладающей мастерской дипломатией и сильным лидером, безусловно признаваемым нынешним миром. Подавляющее большинство — как внутри страны, так и за ее границами — восприняло это почти как чудо. Что, кстати, весьма способствовало возвращению утраченной было Россией харизмы».
Так що, мовляв, жодних сумнівів у готовності Росії до ролі світового лідера бути не може. Харизму, як мовиться, не проп’єш.
Однак не будемо занадто перейматися. Економіка Росії, як усім відомо, переживає нині серйозну рецесію. Ситуація погіршилася введенням санкцій, які є гарантією того, що економіка країни ще деякі роки не вибереться зі стану кризи. Крім того, очевидно, що ніякого Євразійського союзу вже не буде — хіба що склеїться якась подоба Євразійського економічного союзу.
Що ж до воєнної сфери, то, за словами Збігнєва Бжезінського, «ми достатньо добре знаємо російську армію, щоб розуміти, що вона не готова вести навіть локальну війну із Заходом, не кажучи вже про велику війну».
Відразу ж виникає запитання: то на яку ж таку силу збираються опертися новітні «харизматики» Росії у своїй месіанській діяльності з «ощасливлення» світу? Яку благу вість понесуть вони між людей?
Василь ТКАЧЕНКО,
головний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії НАН України
