Цьому сприяли китайські інвестиції у транспортну інфраструктуру (будівництво газопроводу в Китай), надані кредити (приблизно 10 мільярдів доларів США) та отримання китайським концерном CNPC доступу до туркменського газу.
У 2014 році Туркменістан експортував до 30 мільярдів кубометрів газу в Китай, 11 мільярдів кубометрів — у Росію та приблизно 7 мільярдів газу — в Іран. Страх перед Росією і небажання посилити залежність від Китаю (домінуючого торговельного партнера) стали нині головним мотором перемін у закордонній політиці Туркменістану.

Повернення до газової гри
На зростання зацікавлення Туркменістану газовими переговорами з ЄС мають вплив як активізація самого ЄС в енергетичній сфері, так і політика Росії. ЄС на хвилі глибокої кризи у відносинах із Росією через її агресію проти України здійснив ревізію енергетичної стратегії, знову повернувши значення «Південному газовому коридору» (концепції, яка передбачає поставки газу з каспійського регіону).
ЄС вбачає в Туркменістані головне джерело газу для Коридору і готовий до політичних дій із метою заохочення Ашгабата до співпраці (оголошено про візит у цьому році заступника голови Єврокомісії Мароша Шевчовича). Активні енергетичні переговори з Туркменістаном веде також із минулого листопада Туреччина.
Наміри ЄС були прихильно зустрінуті Бердимухамедовим після того, як на початку цього року «Газпром» в односторонньому порядку оголосив про трикратне зменшення імпорту газу з Туркменістану у 2015 році (до 4 мільярдів кубометрів). Ашгабат визнав це порушенням підписаних договорів і оголосив про бажання поставляти від 10 до 30 мільярдів кубометрів газу щорічно в ЄС.
Спроба Туркменістану поглибити співпрацю із Заходом диктується бажанням диверсифікації траси і споживачів та максимізації прибутків. Газ, експортований через Туркменістан у Китай, зараховується на рахунок боргів Ашгабата Пекіну і не дає правлячій еліті очікуваних фінансових прибутків. У свою чергу, непередбачуваність Росії підважує її ймовірність як споживача газу (у 2009 році Кремль одностороннє знизив обсяг імпорту з приблизно 40 до 11 мільярдів кубометрів щорічно).

Зміни — умова співпраці із Заходом
Відновлення переговорів з Європейським Союзом супроводжується законодавчими змінами, наприклад 12 березня легалізовано можливість організації демонстрацій, а одночасно була створена чергова, третя політична партія. В туркменських умовах ці зміни мають фасадний характер — вже нині в однопартійному колись парламенті засідають представники двох партій і кілька громадських організацій, але всі активно підтримують президента Бердимухамедова і йому підпорядковані.
У цьому контексті рухи Ашгабата мають на меті передовсім полегшення співпраці із Заходом, для якого питання порушення прав людини у Туркменістані становить серйозну перешкоду при підписанні договорів. Таким прикладом може бути Договір про партнерство і співпрацю (ДПС), який Туркменістан підписав з ЄС у 1998 році, але так і не ратифікований з огляду на опір Європейського парламенту і деяких держав ЄС саме через порушення прав людини у Туркменістані.

Військова співпраця із США і прогнози Москви
Зближення з Вашингтоном відбувається також у галузі безпеки через побоювання Туркменістану щодо проникнення дестабілізації з Афганістану і з огляду на агресивну політику Росії на пострадянському просторі.
26 березня керівник Центрального командування збройних сил США генерал Ллойд Остін заявив перед Конгресом, що попри свій статус нейтральної держави Туркменістан зацікавлений військовою співпрацею із США та закупівлею американської зброї. Досі Туркменістан отримував лише символічну американську допомогу в галузі безпеки — у 2014 році її вартість становила 1,3 мільйона доларів. Зацікавлення Бердимухамедова військовою співпрацею із США викликано ситуацією у сусідніх із Туркменістаном афганських провінціях, яка виразно погіршилася за останній рік.
Також сталося кілька інцидентів за участю талібів на туркменсько-афганському кордоні, в результаті яких загинули три туркменських солдати. Ашгабат боїться, що туркменська меншина у Північному Афганістані, яку Туркменістан активно підтримав і яка мала становити елемент нейтралізації потенційних загроз, може бути недостатньо сильною для гарантування охорони кордону.

Наслідки
Дії Туркменістану показують, що жоден із великих гравців, присутніх у Центральній Азії (Росія і Китай), не вважаються Ашгабатом тим партнером, який гарантує стабільність бізнесу в енергетичній чи безпековій сфері.
Незважаючи на всі здійснені Туркменістаном кроки, вони становлять лише передумову змін і не гарантують встановлення, а тим більше тривалого поглиблення співпраці Ашгабата із Заходом. Реалізація планів імпорту газу з Туркменістану залежить не стільки від дій Туркменістану, скільки від ефективності самого Євросоюзу і виникнення низки передумов, зокрема привабливості цього задуму для європейських фірм, згоди Азербайджану на транзит туркменського газу будованим трансанатолійським газопроводом (TANAP). У разі необхідності дії Ашгабата і ЄС зустрінуть опір Росії і Китаю, зацікавлених збереженням своїх впливів у регіоні.
Як і у випадку співпраці із США, у сфері безпеки ключовими будуть чинники, на які Ашгабат не має впливу: перш за все — це політична воля Вашингтона до надання значної військової підтримки (як у випадку Узбекистану). Москва ж буде змушувати Ашгабат долучитися до її зони впливу у сфері безпеки (варіант-максимум) або до відмови від поглиблення військової співпраці із Заходом (варіант-мінімум).
Петро ПЕТРІВ