Відколи німецький шлях на Захід завершився після об’єднання у 1990 році, Німеччина з агента змін у європейській і закордонній політиці стала силою, противною до будь-яких змін.
Нічого дивного: фундамент Європи, сформованої Маастріхтським договором у 1991 році, значною мірою спроектований Німеччиною (незалежність Європейського Центробанку, культура фіскальної стабільності і політика розширення на Схід). Здавалося, що це гарантує їй найкращі можливості економічного розвитку і впливу в Європі.
Так і сталося: друге німецьке економічне диво в останньому столітті (перше — у 50-х роках) має свої джерела не тільки в успішних соціальних реформах і ринку праці. Свою частку внесли до нього плюси «німецької Європи» — конструкції ЄС, яка досконало відповідала німецьким уявленням і діям. «Найкраще нам залишатись у спокої, щоб тішитися постійно зростаючим добробутом», — писав дипломат Вольфганг Ішингер. Як пише Ганс Кунднані, автор виданої у 2014 році книги «Парадокси німецької сили», успіхи німецької економіки зробили експорт предметом гордості країни, а поліпшення його результатів — визначальною метою нової геоекономічної держави.
Світ початку ХХІ століття, сповнений віри у глобальний прогрес цивілізації, має у своїй основі багатосторонні інституції і положення міжнародного права та переконання, що зростаюча взаємозалежність буде схиляти держави, що розвиваються (наприклад, Росію), запозичувати західні зразки, був ніби створений для Берліна. А політику безпеки, в якій Німеччина ніколи не почувалася вільно, можна було передати партнерам, передусім США.
Криза євро і російсько-українська криза руйнують фундамент цього вигідного статус-кво. Німеччина, для якої його захист в останньому двадцятиріччі став неписаною доктриною закордонної політики, опинилася перед необхідністю його зміни. Криза євро оголила слабкості зони євро, посилюючи вимоги перебудови цієї системи.
Агресія Росії в Україні привела до геополітичного конфлікту і робить неминучим опір антизахідній політиці Росії, а у майбутньому вимагатиме пошуку нового «модус вівенді» з Росією і переосмислення концепції європейської закордонної політики.
В обох випадках спостерігаємо не народження «німецької Європи», а її фіаско. Інституції і політика ЄС, які досі відповідали німецьким уявленням, мусять бути осмислені по-новому. Зона євро, в якій Євробанк займається боротьбою з дефляцією, а не інфляцією та передає фінансові ресурси на порятунок держав, які опинилися під загрозою банкрутства, а відомий фіскальний пакт, який мав бути німецьким корсетом на бюджети держав ЄС, виявився дірявим ситом.
Це не розбрат Німеччини із Заходом або з відданістю Європі, а з дорогим їй статус-кво став причиною нової постановки «німецького питання». Через це дії ФРН на міжнародній арені здаються хаотичними і боязкими.
Німеччина мусить перестрибнути власну тінь — не тільки взяти на себе лідерство, а й змінити систему, яка досі відповідала її економічній філософії та інтересам. Зі своєю економічною моделлю, пунктиком у ставленні до експорту, низькою інфляцією і принципом «нуль заборгованості» Німеччина є потужною, але самотньою країною Європи.
У процесі російсько-української кризи Німеччина втратила глибоку віру у тривалі, бажані зміни у міжнародному оточенні за допомогою зв’язків, взаємозалежності і торгівлі, якими Німеччина і Євросоюз найохочіше користувались у закордонній політиці. Росія, стратегічний партнер Берліна, пішла у протилежний бік.
Ця зміна була для Берліна особливо болючою. Тим більше на повагу заслуговує політика німецького уряду, який особливо з літа 2014 року відіграв провідну роль у формулюванні спільної твердої відповіді ЄС на дії Росії. «Це Німеччина виявилася головним мотором політики санкцій», — підкреслюють автори доповіді Європейського центру вивчення зовнішньої політики. Їхня оцінка закордонної політики ЄС за минулий рік визначає Німеччину як лідера.
60% німців виступають за те, щоб у конфлікті з Росією їхня країна однозначно стала на бік США і західних союзників, а 59% вважають, що повинна відігравати роль посередника (на їхню думку, обидві ці поведінки взаємодоповнюються).
Також ставлення до США не є таким однозначним, як можуть свідчити голоси про кризу західної орієнтації у політиці і настроях у Німеччині. Хоча на тлі афери Сноудена і дискусії про торговельний договір США — ЄС напруга була виразною, однак лише 14% німців вважають США країною, яка загрожує миру у світі (у 2005 році — 36%). Підтримка членства в НАТО як гарантії безпеки Німеччини виросла з 59 у 2011 році до 71%, а близьких зв’язків із США у питаннях безпеки — з 32 до 38% у нинішньому.
Поведінка Німеччини в російсько-українському конфлікті свідчить про те, що Берлін узяв на себе величезну відповідальність, формуючи спільну лінію ЄС щодо санкцій, поставив на переговори і не підтримав намірів частини американських політиків дати Україні сучасне озброєння.
Договір «Мінськ-2» не вирішить конфлікту на Донбасі, але називати його капітуляцією чи другим Мюнхеном — це непорозуміння. Доля України нині залежить не від демаркаційної лінії на Донбасі, а від того, чи країна здатна реформувати свої структури і економіку та прийняти допомогу Заходу. Баталія за це — і з Росією також — буде точитися ще довгі роки. Мірою успіху або поразки німецької політики буде здатність зберегти єдність Євросоюзу, забезпечити йому довге дихання у цій конфронтації, яка буде вимагати величезних політичних і економічних зусиль.
Петро ПЕТРІВ