Пологи приймали дві сестри-близнючки. Я їх уперше побачила при народженні. А потім якось, років через двадцять, коли йшла з мамою містом і зустріла їх, перепитала для певності маму, чи то справді ті медсестри... І мама підтвердила. Буває так: пам’ять від народження.
— Світлано, Ви дуже любите свій край, своїх земляків. Допомагаєте, підтримуєте в усіх починаннях...
— А як можна інакше? Я люблю свій Білий Колодязь, що на Харківщині. Там рідна кожна грудочка землі, знайомі обличчя, які свого часу мене навчали, підтримували, раділи першим успіхам.
Вважаю нормою — любити свій рід, своїх земляків, свою землю. Для того живемо, творимо. А допомога — все дуже просто. Якось приїхала додому й помітила, що життя в селищі змінилося. Люди практично не спілкуються. А найбільша розкіш — це людське спілкування. А що, наприклад, робити людям поважного віку в селі на дозвіллі? Куди піти, чим зайнятися, коли ще є сили й бажання щось творити? А якщо людина ще й самотня...
Ось тоді й запропонувала проєкт «Весела гостинна хата Білоколодязької громади». За кілька днів разом із родиною і друзями закупили для земляків чашки для чаю, чайник, скатертини, серветки, чай, цукерки, печиво. Бо за чашкою чаю при дружній бесіді можна об’єднати людей.
На першу зустріч «Веселої гостинної хати» прийшло 25 осіб. Земляки заповнили анкету: зазначили свої улюблені заняття. А вже через кілька днів у клубі завирувало життя. Наприклад, понеділок хоч і вихідний і, як кажуть, нелегкий день, у Білому Колодязі з цим категорично не згодні. Щопонеділка в Будинку культури почали збиратися ті, хто любить грати у шахи, доміно, лото, нарди.
До слова, набори цих ігор ми також передали землякам. До моїх добрих справ охоче долучилися приятельки — Тетяна Дурнєва, Оксана Сохатська. А ось щовівторка у «Хаті» проходять курси англійської мови. Заняття проводить Алевтина Омельяненко (раніше вона викладала англійську мову в школі).
Щосереди збираються ті, хто хоче навчитися чи вдосконалити майстерність в’язання на спицях чи гачком. У четвер до клубу скликають звуки баяна — збираються члени гуртка «Українська пісня».
Незвичайний день — п’ятниця. Саме в цей день збираються на гурток «Плетіння паперовою лозою». Таємниці техніки знає керівник гуртка Тетяна Мироненко. Вже на перших заняттях жінки творять чудеса! На перший погляд важко повірити, що кошики, скриньки, вазочки сплетено з паперової лози.
Щосуботи працює гурток «Комп’ютерної грамотності». Його охоче проводить молода й досвідчена Оксана Свинарьова. До речі, й комп’ютери ми передали землякам. На одне із засідань я приїхала зі столиці з волонтерками Вікторією Лимар і Юлією Шепиловою. Тепле й дружнє чаювання переросло у запальні танці й закінчилося дискотекою.
Мені не байдуже, як і чим живуть земляки, зокрема ті, хто лишився в селищі сам, а рідня десь далеко. Іноді й слово рятує. Варто поєднуватися й створювати затишок. Так ми будемо ріднішими й міцнішою буде наша Україна. І буде у нас мир і спокій.
— Пані Світлано, знаю, що Ви подарували кільком людям приємні подорожі за межі рідного селища...
— Якось виникла необхідність поїхати на медичну консультацію до столиці Оксані Свинарьовій. Разом із волонтерами оплатили їй проїзд, консультацію, а у вільний час показали столицю.
Оксана вперше завітала до Києва. Вона була в захопленні від екскурсій, які провела для неї волонтер Вікторія Лимар. Майдан, Києво-Печерська лавра надихнули Оксану, додали сил і снаги жити й творити. У неї виросли крила й бажання робити більше добрих справ.
Ось тому й потрібно робити більше корисних і добрих справ. У житті все можливо. Головне — ніколи не залишатися байдужим. Це ж як прекрасно — додати трохи зусиль, щоб здійснилася чиясь мрія. Радію, коли поруч мене такі ж добрі люди, як я.
— А ще Ви організували поїздку учасниць співучого клубу «Біляночка» до Києва...
— Так. Музей української пісні, який створила заслужена артистка України Руслана Лоцман, якось організував проєкт «Пісня об’єднала нас». Тоді й подумала: а чому б не заспівати в столиці жінкам із хутора, забутим Богом і людьми? Чому б їм не показати свої таланти й не побачити столицю, поспілкуватися з артистами?
Отож і приїхали до Києва учасниці співучого клубу «Біляночка» із селища Білий Колодязь, що на Харківщині, — Наталія Худікова, Інна Якушевська, Світлана Головньова. Молоді й симпатичні жінки мають багато домашньої роботи: попорати господарство, зібрати урожай на городі, доглянути дітей...
І все ж знаходять час на співи. Всі вони народилися й виросли в Білому Колодязі. З дитинства співали. Співали для себе і рідних. Згодом зрозуміли, що потрібно підтримувати у співі своїх батьків, аби пісня не вмерла, аби не зникли мелодії рідного краю. Пісня об’єднує, звеселяє, окрилює, дає надію.
У Києві мої землячки-співачки не тільки показали свої таланти, а й заспівали з народною артисткою України, учасницею тріо «Золоті ключі» Валентиною Ковальською та заслуженою артисткою України Русланою Лоцман. А що вже говорити про спілкування, фото на згадку!
— Знаю, що у Вас п’ятниця — особливий день.
— Вже багато років моя родина: чоловік, три доньки й син, мої найближчі друзі оголосили п’ятницю днем подарунків. Ми усвідомлюємо й пам’ятаємо, що Бог каже, що якщо ми жертвуватимемо першу частину нашого доходу, Він благословить нас достатком. Просто для підсумку обрали п’ятницю. Підтримуємо тих, у кого бачимо іскру Божу, робимо посильні подарунки для тих, хто того потребує.
Здорова дитина — міцна держава
— Світлано, а ще Ви серйозно ставитеся до здоров’я, спорту...
— Хочу вірити, що кожна свідома людина має серйозно ставитися до свого здоров’я. Але й справді, я дуже люблю свою професію. Вона — найкраща у світі. Я — реабілітолог і масажист, інструктор ЛФК, кандидат психологічних наук.
Хочу наголосити на найголовнішому правилі: люди постійно шукають чари у зовнішньому світі, а вони у самих нас. На жаль, немає таких пігулок і чарівних кнопок, щоб миттєво відрегулювали наше здоров’я. Кожен може стати господарем свого здорового способу життя. Про це треба пам’ятати щодень.
І, власне, що треба пам’ятати, — здоров’ям потрібно займатися. Наприклад, хоча б зробити зранку зарядку. Я, наприклад, не уявляю свого життя без спорту.
— Але ж у дитинстві у Вас були проблеми і раптом — спорт...
— Так, за станом здоров’я не могла займатися фізкультурою. Та одного разу вчитель фізкультури пообіцяв як виняток узяти мене до спортивного гуртка, якщо я виграю кілька змагань.
Так розпочалася дорога в лижний спорт. І виграла: на простих лижах, у шубі... Я завжди була сильною й ніколи не здавалася, здебільшого товаришувала з хлопцями. Завжди відстоювала справедливість.
— Тому й перед вибором професії не було проблем?
— Свого часу я вирішила, що професія вчителя фізичної культури дасть здоров’я не тільки мені, а й багатьом. Тому в мене був вибір без вибору. Отож конкурс 27 осіб на місце — витримала! Тата вже не було, мама не мала можливості допомагати матеріально.
До всього ще й медичний університет закінчила, бо бачила, що необхідні знання, аби працювати лікарем-реабілітологом. Під час навчання вже багато працювала й спілкувалася зі спортивними командами, була затребуваним спеціалістом.
— До речі, Ви й охоче підтримуєте всі спортивні проєкти?
— Так, я — майстер спорту з лижних гонок. У мене давня дружба з відомими тренерами Тетяною Василівною та Володимиром Васильовичем Поповими, які живуть і працюють у селі Петропавлівська Борщагівка, що у Києво-Святошинському районі.
На базі загальноосвітньої середньої школи І–ІІІ ступенів проводили відкритий чемпіонат з літнього біатлону. У змаганнях узяли участь 98 осіб. Серед них — вихованці дитячої спортивної школи «Схід». Змагання проводили з метою популяризації цього виду спорту.
Принаймні, це краще, аніж діти днями прикуті до комп’ютерів. Ми надали подарунки для всіх учасників молодшої вікової категорії. Власне, без нагород не залишився ніхто.
— Сьогодні маєте час для заняття спортом?
— Так. Намагаюся більше ходити пішки, займаюся плаванням, їжджу на велосипеді, багато подорожую.
Книга — найперший подарунок і порятунок
— Серед багатьох захоплень і хобі, Світлано, у Вас — книга.
— Саме так. Саме з книжок ми черпаємо знання і мудрість. Саме у книжках знаходимо відповіді на багато запитань. Та й подарувати людині, яку знаєш менше, завжди краще книжку.
Колись, у дитинстві, я зачитувалася книжками Ганса Крістіана Андерсена. Я потрапляла під вплив його казкових героїв, розчинялася в тих історіях... Часом мені хотілося зустрітися з письменником і розпитати певні деталі, як народжуються його історії, де і як живуть казкові герої...
— А ще якось Ви зізналися, що хотіли мати книжку... з автографом.
— Уявіть собі, що так. І мені пощастило вже в дорослому житті. Маю вже поличку книжок з автографами. Це неймовірно почесно — читати книжки письменників, яких знаєш особисто, маєш можливість із ними спілкуватися.
— Завдяки Вашій комунікабельності й небайдужості доля звела Вас із письменниками, видавцями, художниками. Ви навіть прийшли їм на допомогу.
— Мені справді пощастило познайомитися з народним художником України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, директором видавництва «Криниця» Леонідом Андрієвським. І все то — любов до книги.
Свого часу познайомилася з прекрасним всесвітньо відомим знавцем екслібрису — Петром Нестеренком. Тоді мені захотілося, щоб якомога більше людей дізналися про цю людину, відкрили для себе митця. А тут ось знайомство з Леонідом Андрієвським.
Коли вперше побачила у видавництві «Криниця» гори книжок, які так потрібні читачам, а дороги до них не знаходять, одразу почала думати й шукати вихід із ситуації. Перше, що зробила: зателефонувала в бібліотеки й поцікавилася, коли останнім часом поповнювалися їхні фонди. Відповідь була невтішною. А мою пропозицію — отримати нові надходження — зустріли позитивно.
На допомогу прийшла приятелька Тетяна Долінська. Вона одразу ж погодилася викупити трохи книжок і переслати їх до бібліотек. Згодом заохотила ще своїх друзів, яким не байдужа книжка. Перші закупи книжок робили на 5–10 тисяч гривень і надсилали у бібліотеки.
А знаєте, як здорово чути приємно стривожених вдячних бібліотекарів! Одну з книжок «Пісенний вінок. Українські народні пісні» подарували для Музею пісні. Залишили книжку в подарунок Новоград-Волинському літературно-меморіальному музею Лесі Українки, а також подарунки отримали й 50 учасників пісенного конкурсу.
— Якщо правильно розумію, Ви вирішили підтримати видавництво «Криниця»?
— І не тільки. Звісно, викупивши книжки у видавництві, насамперед це плюс для видавця, а тим часом збагачення для тих, кому саме потрібна книжка. Але тут є й продовження, свого роду — гармонія.
За виручені кошти видавець видав знакову для України й українців книжку «І оживе добра слава, слава України. Шевченкіана в екслібрисі» (упорядник Петро Нестеренко). У цьому щедро ілюстрованому виданні вперше на рівні культурологічного дослідження висвітлюється столітня історія Шевченкіани в екслібрисі. У книзі представлено близько тисячі екслібрисів.
Це видання стане у пригоді багатьом. Мені приємно, що співпраця з Петром Нестеренком і Леонідом Андрієвським триває. До речі, книжку номіновано на Шевченківську премію. Радію, що в тому є вклад і моєї родини Винограденків, моїх друзів. До слова, цей проєкт тривав 9 місяців. За цей період народжується дитина, а у нас народилася книжка на очах!
— Ви, до речі, увійшли до редакційно-художньої ради видання.
— Так, це не тільки приємно, а й почесно. Колись я мріяла мати книжки з автографами, а сьогодні сама беру участь у їх створенні. Це додає сил і наснаги. А найбільше мене тішать знайомства з новими творчими і небайдужими людьми.
Ось нещодавно з приємністю отримала книжку поезій з автографом від члена редакційної ради цього ж видання — письменника Миколи Махінчука «Балади про справжнє».
— У Вашій родині книжка на почесному місці?
— Так, у нашій родині читають усі. А ще ми вважаємо, що книжка — найкращий подарунок. А довідавшись, що читає людина, ви відкриваєте ще одну її грань, вам є про що спілкуватися. В усі часи книжка була добрим порадником, скарбничкою знань.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
