Твори Пінчона написані з використанням багатьох стилів і на різноманітну тематику, в тому числі мотиви з історії, природничих наук і математики.
А ще ми видали знакову річ Салмана Рушді «Сатанинські вірші». Загалом наше видавництво — «Видавництво Жупанського» — опублікувало чотири книжки Рушді, зокрема дві його казки, причому вони пречудові, класичні, можна сказати. Буває, сучасні казкарі щось висмоктують із пальця, а він пише блискуче. Певно, живить східна традиція.
— Каз­ки Схо­ду пе­ре­си­па­ні іск­ро­мет­ною муд­ріс­тю, ска­жі­мо, «Ти­ся­ча і од­на ніч»...
— Так. Азія — це одна з колисок цивілізації людства, ми звідти чимало почерпнули, там математика, медицина, астрономія й інші науки розвивалися. Салман Рушді цікавий своїм чітко вираженим незалежним «я», це один із найпотужніших письменників світу.
— А не бу­ло по­бо­ювань, що при­йдуть му­суль­ма­ни і ска­жуть: «Як ти по­смів дру­ку­ва­ти Руш­ді?»
— Які побоювання? З нього вже зняли фетву (понашому анафему), він з підпілля вийшов. Їздить світом, виступає. А критикани мені нагадують радянські часи: «не читав, не бачив, але засуджую»... Цей роман уже давно поперекладали майже на всі мови світу.
Ми видали років зо два тому його автобіографічний твір «Джозеф Антон». Чому саме така назва? Це ім’я складається з імен улюблених письменників Рушді: Джозефа Конрада і Антона Чехова, отже, виник псевдонім «Джозеф Антон».
14 лютого 1989 року, в День святого Валентина, Салману Рушді зателефонувала репортерша Бібісі та повідомила, що аятола Хомейні засудив його до смерті. Тодіто письменник і почув вперше слово «фетва». Звинуватили його в тому, що його роман «Шайтанські айяти» спрямований «проти ісламу, Пророка і Корану».
Так починається неймовірна історія про те, як письменник був змушений переховуватися, переїжджати з будинку в будинок, постійно перебуваючи під наглядом поліції. У своїх дивовижних спогадах («Джозеф Антон») Рушді вперше докладно розповідає про свою нелегку боротьбу за свободу слова. Це напрочуд чесна і відверта книга, захоплююча, провокаційна, зворушлива і винятково важлива.
— А хто ук­ра­їн­ською Руш­ді пе­ре­клав?
— Перший переклад для видавництва «Юніверс» (де я тоді працював) здійснила перекладачка зі Львова Наталя Трохим. То був роман «Опівнічні діти». До речі, хороший переклад. Чотири книжки «Флорентійська чарівниця», «Джозеф Антон», «Гарун і море оповідок», «Лука і вогонь життя» переклав Тарас Бойко. Це син Богдана Бойка, прозаїка з ІваноФранківська, він нині активно перекладає, зокрема для нас — «Історію кельтів», «Історію Ірландії».
— А що спо­ну­ка­ло ко­лись ви­да­ти се­ми­том­ник Прус­та?
— Він почав виходити з 1998 року, коли я працював головним редактором у видавництві «Юніверс». Я підбив Анатоля Перепадю на цю титанічну працю, сказав: «Анатолю, а чи не могли б ви всі сім томів Пруста перекласти?» Звернулися до Посольства Франції, і там підтримали це непросте видання фінансами. У них є програма «Сковорода» на честь Григорія Сковороди.
— У на­зві наш сві­точ, а під­три­му­ють сво­їх. Вель­ми сим­во­ліч­но.
— Авжеж, своїх. Підтримуючи свою літературу, вони пропагують власну культуру. Скажімо, в Росії є програма «Пушкін», вони по всіх країнах світу підтримують видання французьких письменників. Це працює на імідж держави. У Європі дуже поширені інститути з підтримки вітчизняних культур, відбувається експорт літератури в інші країни.
— Що ці­ка­во­го ви­да­ли ще?
— Дві книжки Джорджа Орвелла. «1984» — один із найголовніших і вже точно найважливіший роман минулого сторіччя. Важко пригадати якийсь інший літературний твір, який би без зайвої манірності, настільки ж чітко, правдиво і жорстко поставив перед загалом таку ж важливу проблематику.
А саме: що таке влада? Яка її природа? Куди прямує сучасне суспільство? Що таке справжня смерть, і яка саме смерть є справжньою — фізична смерть індивіда чи смерть його внутрішнього єства, при збереженні фізичного тіла? Що таке свобода і як вона співвідноситься з владою? Чи можливий бодай найменший прояв свободи, нехай навіть у вигляді можливості мати свої власні, глибоко приховані, вільні від примусу думки, в умовах абсолютної тоталітарної влади?
У казковій повісті «Колгосп тварин» (буквальна назва англійською «Ферма»; росіяни переклали «Скотный двор») в алегоричній формі розповідається про часи становлення СРСР. Зокрема, тут ідеться про революцію 1917 року, про брехливі обіцянки, що «земля — селянам, а заводи — робітникам», розповідається про розкуркулення, примусові переселення, репресії, розстріли і про мільйони замордованих у сталінських концтаборах. От лише замість людей герої цієї повісті — тварини. Але чи так вже вони різняться між собою?
Ці два шедеври постійно передруковуються у світі, вони абсолютно актуальні. Хоч деспотичні режими перевтілюються, мімікрують, їхня суть залишається та сама — візьміть тоталітарну Росію. Була царська імперія, потім Радянський Союз, тепер Російська Федерація. Вони збігаються з романами Орвелла, там усе сказано.
— В Ук­раї­ні Юрій Щер­бак по­люб­ляє жанр ан­ти­уто­пії.
— Мій син Олексій, виступаючи в одній із радіопередач, згадував Юрія Щербака, казав, що в Україні теж є твори такого жанру й намагання писати антиутопії, зокрема молодими авторами.
От, наприклад, Сашко Завара з Мелітополя. Його роман «Катаморгана» видано 2013 року. Це карколомна історія, яка дивовижним чином змушує бути патріотом. Це роман про молоду жінку з плоті і крові, а також про жінкукраїну, зіткану з людей і подій.
Цікавим є те, що події, описані в романі, дивним чином відображають тривожну і непросту ситуацію, в якій опинилася Україна сьогодні. Сашко Завара описує, що в Україні починається війна, причому насунули війська НАТО. Редагував мій син Олексій.
Згодом книжка потрапила до моїх рук, дочитую і раптом чую: російські війська до Криму заходять. Телефоную Заварі: «Сашко, звідки у тебе таке передбачення? Може, з Інтернету, з яким я не дружу?» — «Та це ж відомо було, що в Україні отаке станеться. У нас багатющі землі, зручне геомісцерозташування, війна визрівала». Кажу: «От тільки ти з ворогом промахнувся. З Росією у нас завжди були війни, навіть не з Росією, будемо відверто говорити, а спочатку з ордою, потім з Російською імперією, потім — з Радянським Союзом».
— А сло­в’ян­ство во­ни штуч­но на се­бе на­тяг­ну­ли, хо­ча по су­ті є уг­ро-фі­на­ми і тюр­ка­ми...
— Так, Катерина ІІ постаралася, захотіла бути до Європи трохи ближче, зажадала на імперію натягнути шкуру Київської Русі. Отак я з автором поговорив, запропонував: «Не будемо називати ворогів. Якщо ти зробиш нейтральні «натяки», то дійсність сама розставить усі крапки над «і». А сам твір у тебе просто пророчий». Уже, бачте, два роки минуло...
— Це прав­да, що за­ру­біж­ні гран­ти га­ран­то­ва­но рен­та­бель­ні?
— Звичайно. Хоч не така вже файна рентабельність, бо наклади — півторидві тисячі примірників. Тож ціну за книжку не можеш поставити пристойну, до того ж авторське право треба купити.
Зараз готуємо твір Вінстона Черчілля, за який він отримав Нобелівську премію. Англійське видання досить грубезне, здається, в кількох томах. Це — мемуари про Другу світову війну. Дуже серйозна річ. Черчілль — майстер слова, до речі, він письменник. А ще ми видаємо його роман «Саврола», він незабаром побачить світ. Тобто Черчілль писав художні твори. А премію Нобеля йому дали за чудовий стиль у праці «Друга світова війна». Отже, навіть серйозні історичні речі можна порізному написати — або сухо, або з емоціями, яскраво...
— Ав­жеж, ра­дян­ські воє­на­чаль­ни­ки пи­са­ли ме­му­ари піс­но, про­то­коль­но...
— Та й не вони здебільшого писали. А за Черчілля писав сам Черчілль, він би не дозволив комусь втручатися. Це його покликання — писати. Гадаю, росіяни видали Черчілля з купюрами, бо він писав відверто, чимало речей, очевидно, не подобаються Путіну та його поплічникам. Він відверто писав про Сталіна, Росію, про себе, про будького.
У Британії прийнято відверто й чесно висловлюватися. Черчілль знав: якщо він входить в історію з таким твором, то потім, якщо виколупають фальш, це для нього буде мінусом.
А ще будемо Фолкнера видавати (уже й права придбали), дуже відомий потужний роман «Шал і лють».
— Зо­се­ре­ди­мо­ся на Вас як на твор­чій осо­бис­то­сті, як на по­ето­ві, на пе­ре­кла­да­че­ві. Мож­ли­во, Ви спо­га­ди пи­ше­те чи пуб­лі­цис­ти­ку, от­же, за­хо­ди­те на те­ри­то­рію про­зи.
— Для мене всетаки ближче поезія. Прозу пише мій син, йому вдається романістика. Я ж перекладати не припиняю. Працював у журналі «Всесвіт» років двадцять заввідділу поезії й також перекладав. Від самого початку навчання в Горлівському інституті іноземних мов я вже знав, у яку сферу піду.
— Ви, пев­но, бу­ли зна­йо­мі осо­бис­то з ге­ні­ями пе­ре­кла­даць­кої спра­ви Ми­ко­лою Лу­ка­шем, Гри­го­рі­єм Ко­чу­ром, Дмит­ром Па­ла­мар­чу­ком, Ана­то­лем Пе­ре­па­дею?
— Авжеж. Додам сюди ще Михайлину Коцюбинську, Леоніда Череватенка.
Коли я ще працював у видавництві «Веселка» у 1985 році, то редагував книжку «Заграва». Загалом тоді вийшло п’ять книжокантологій. Останньою була саме «Заграва», яка охоплювала Латинську Америку, Африку, Азію, ознайомлювала старшокласників з поезією цих континентів. Там були переклади Кочура, Череватенка.
П’ять років я жив по квартирах у Бучі і не знав, що Кочур мешкає в сусіднім Ірпені. Врешті поїхав до нього. Він тоді перекладав бразильську поетесу Колоді (взагаліто її прізвище було Колодій, вона українського походження, до речі, прекрасна поетеса, яку в Бразилії перехрестили в Колоді). Той переклад Кочура ми помістили в збірці «Заграва». Тоді почалися зрушення, послаблення, стало можливим і опального Кочура вже публікувати.
Із Паламарчуком ми зробили чудову книжку «Трофеї» Жозе Ередіа. Він її почав перекладати, як мені сказав, ще в засланні (Інти, республіка Комі), де відбував термін. На жаль, кілька віршів не переклав, бо вже хворий був, тож Іван Гнатюк, його близький товариш, довів справу до кінця. Чим ще цікава ця книжка? У ній вміщено блок перекладів творів Ередіа, здійснених різними українськими перекладачами, тобто там є солідний додаток. То була остання перекладна книжка Дмитра Хомича Паламарчука.
З Леонідом Череватенком я був у дружніх стосунках до його смерті, допомагав йому, оскільки він дуже хворів, машиною возив до лікарні. Але він до останнього часу працював, чимало зробив, і Лукашем займався. Його ідея — видати багатотомник Лукаша, доробок перекладача зі статтями. Ми видали тільки перший том — переклади Гете «Фауст». Насправді ж було б добре видати унікальне зібрання творів, присвячене не автору, а перекладачеві.
— Щоб за ци­ми пе­ре­кла­да­ми укра­їн­ці ви­вча­ли ук­ра­їн­ську мо­ву. А те­пер по­го­во­ри­мо про ва­ші пе­ре­кла­даць­кі пріо­ри­те­ти, про най­улюб­ле­ні­ші іме­на.
— Перекладаю з французької і німецької мов.
— Тоб­то Ви є знав­цем цих мов і не ко­рис­ту­єте­ся чу­жи­ми під­ряд­ни­ка­ми.
— Я сам собі роблю підрядники. Цими мовами я спілкуюся з авторами без посередників. Так і має бути. Бо якщо стороння людина робитиме підрядник, вона складні місця буде перефразовувати на свій лад, а це дуже небажано. До речі, можна знати мову, а не вміти перекладати художні твори. Є багато теоретиків, які чудово теоретизують, «штовхають» яскраві ідеї, а дай практично щось перекласти — зробить ніяк. Не тому, що він поганий знавець мови, а бракує художнього чуття, таланту.
— За остан­ні ро­ки я по­мі­тив під­не­сен­ня яр­мар­ку «Книж­ко­вий ар­се­нал» у Ки­єві. Це справ­ді по­дія для Ук­раї­ни. Ба­га­то ви­дав­ців, пись­мен­ни­ків з-за кор­до­ну при­їжд­жа­ють, їх за­про­шу­ють че­рез по­соль­ства, різ­ні фун­да­ції. І я ба­чу чи­таць­кий ін­те­рес у лю­дей.
— Авжеж, добре організовано. Місце чудове. На «Книжковий арсенал» стоїть черга, причому вхід платний. Особливо в суботу і неділю. Отже, народ юрмиться нескінченно, щоб потрапити на ярмарок: купити книжку чи відвідати різні цікаві заходи, зустрітися з письменниками, з нашими, зарубіжними.
— І Львів­ський фо­рум не за­знає спа­ду?
— Він рівний, стабільний. Львів уже цікавий як такий, з боку читача інтерес величезний, незмінний, мабуть, тільки збільшується, єдине, що зупиняє, — це брак грошей, і тому не завжди можуть купити книжку, а видавництво не може за безцінь віддавати, бо треба інші видавати книжки, вкладати кошти, щоб якось розвиватися.
У нашого видавництва, до речі, є така інтернетпослуга, як продаж книжки поштою. З усієї України можуть зайти на сайт, вибрати книжку. Є за двісті позицій, різна література. Я помітив, де більше читають люди, де менше. Практично нема замовлень із Донбасу, тобто з півднясходу України. А от Львів, Київ, Одеса, Харків багато читають. Стабільною є читацька цікавість на ІваноФранківщині, Рівненщині, Житомирщині, Тернопільщині, Чернігівщині, загалом, на заході і в центрі України люди більше читають. А от на півднісході не читають. Люмпен є люмпен.
— Мо­же, спра­цьо­вує фак­тор вій­ни...
— Так триває здавна. Результатом цього «культурного» рівня стала не лише війна, а й багаторічна русифікація цього краю. А тепер цими людьми дуже легко маніпулювати. Можна сказати — це Орвелівський сюжет. Правдивої інформації там немає, і більшість не хоче її чути. Затуркані, я знаю той регіон. Не можуть за себе постояти, немає гідності в людей. Якщо він українець — і відмовляється від національного в собі, то хіба він гідна людина?
Я розумію, коли росіянин не відмовляється від свого... А коли українець відмовляється від себе, то це не гідна людина — негідник. Хто може на такого покластися? Путін, бачте, покладається саме на таких.
Проте покладатися на негідників — це завжди поразка, можна тільки на гідних, на тих, що самі себе поважають. Якщо шанує себе і своє, то чужого і чуже шануватиме. Буде шанувати в чужому те, що у собі шанує, — гідність, ідентичність, свою інакшість. А мені цікаво що? Інакшість цікава. Тих же росіян. А в них ого скільки народів, які теж упосліджені!.. І вони ще нагадають про себе цій ненаситній імперії.
Володимир КОСКІН