Чули і від представників уже нової Адміністрації Президента Зеленського подібні висловлювання, так само як і інші заяви, які не те що ставлять під сумнів, а означають відмову від виконання Мінських домовленостей.
А Росія як член «нормандської четвірки» сформувала рамки, які лягли в основу Мінських домовленостей. І ці домовленості передбачають вирішення всіх питань через прямі переговори між Києвом, Донецьком і Луганськом. І виконання домовленостей залежить перш за все від цих сторін, які безпосередньо конфліктують на Сході України».
Себто ми знову чуємо стару пісню про те, що наш агресивний північний сусід ні до чого не причетний. А отже, потенційна «нормандська зустріч» від 9 грудня, скоріше за все, зводитиметься до елементарного тиску на Україну.
«Непричетний» до подій на Донбасі член «нормандської четвірки» змушуватиме вітчизняне керівництво розпочати двосторонній діалог із сепаратистами. Що при цьому робитимуть керівники Німеччини та Франції — поки що загадка...
Зрозуміло, що Володимир Зеленський так довго домагався згаданої зустрічі, що нинішні одкровення керманича російського МЗС він, очевидно, елементарно проігнорує. Але це зовсім не означатиме, що запланована в Парижі зустріч від того буде продуктивнішою.

Нестримне бажання...
Звісно, український народ уже давно хоче миру і керівництво України має прагнути його досягнення. Але аж ніяк не на умовах державиагресора.
Нашу країну виснажує війна, яку майже шість років тому розпочала Російська Федерація, анексувавши український Крим та окупувавши окремі райони Донеччини та Луганщини. Через небажання кремлівського керівництва припинити агресію проти України в центрі Європи жевріє міжнародний збройний конфлікт.
При цьому ключ від миру знаходиться в Кремлі. Але тамтешнє керівництво, використовуючи своїх дипломатів, спецслужби та пропагандистську машину, нахабно спотворює факти і цинічно звинувачує Україну у початку війни і прагне нав’язати їй умови миру, руйнівні для її незалежної державності.
На жаль, в Україні вигадки і забаганки Кремля нерідко поширює і підтримує його агентура, вкраплена до українських владних структур, та п’ята колона, уособлена передусім парламентською фракцією «ОПЗЖ».
Поки що Президент Володимир Зеленський у своїх публічних заявах намагається відмежовуватися від капітулянтських тез і закликів явно антиукраїнських сил, які вільно почуваються і безкарно діють в Україні.
Разом із тим складається враження, що, балотуючись у президенти і обіцяючи виборцям досягнення швидкого миру на Донбасі, Володимир Зеленський не був достатньо ознайомлений із породженою російською збройною агресією ситуацією. Натомість легковажно сподівався дійти порозуміння у питанні миру шляхом безпосередніх переговорів із Путіним.
Ці сподівання цілком очікувано не справдилися. Поки що контакти двох Володимирів обмежувалися короткими телефонними розмовами, а не ґрунтовними переговорами. І усе це — на тлі, м’яко кажучи, не вельми поважних публічних ремарок російського президента щодо Зеленського.
Після його обрання Президентом України заяви Путіна аж ніяк не свідчили про бажання домовлятися про щось на рівних. До того ж іще на початку осені російська сторона дала зрозуміти, що зустріч двох президентів може відбутися лише в «нормандському форматі» і лише за умови попередньої згоди України на імплементацію в українське законодавство так званої «формули Штайнмаєра».
У практичному плані це означало, що Росія ще до переговорів почала вимагати від України попередньої згоди на виконання положень політичної частини Мінських домовленостей, несумісних із Конституцією України та її унітарною формою державного устрою.
Взагалі, хронологічно «формулі Штайнмаєра» передував інший документ, розроблений уже згадуваним міністром закордонних справ РФ Лавровим.
Нині про це вже мало хто пам’ятає, однак невдовзі після початку збройної агресії проти України та окупації Криму він ще 5 березня 2014 року під час зустрічі в Лондоні з державним секретарем США Джоном Керрі висунув такі умови «мирного» врегулювання: непідписання Україною Угоди про асоціацію з Європейським Союзом; перенесення дати президентських виборів у нашій державі з 25 травня 2014 року на пізніший термін; відмову України від членства в НАТО; федералізацію нашої країни та (ну, як же ж без цього!) надання російській мові статусу другої державної.
Через провал «бліцкригу» і відмови США та західних демократій підтримати «план Лаврова» його окремі суттєві елементи у дещо модифікованому вигляді були пізніше включені до Мінських домовленостей.
Їхні відповідні положення і є основою «формули Штайнмаєра», яка передбачає проведення виборів на окупованих Росією українських територіях та запровадження там особливого статусу.
По суті, Мінські домовленості також стали свого роду політикодипломатичною пасткою для нашої держави. Однак «дверцята» цієї пастки попередньому Президентові Петру ПорошенкУ вдавалося тримати відчиненими. А от очолювана Володимиром Зеленським нова влада виявила схильність до згоди на застосування «формули Штайнмаєра».
Якщо Президент остаточно погодиться імплементувати цю формулу в національне законодавство, двері пастки зачиняться і Україна може опинитися в глухому куті. У практичному плані це, цілком імовірно, означатиме капітуляцію, несумісну зі статусом України як незалежної унітарної держави.

Дороговказ для влади
Соціологічні опитування показують, що більшість мешканців нашої держави не сприймають і ніколи не сприймуть ганебних і небезпечних для українського суспільства умов миру.
Про це також переконливо свідчить факт появи в Україні Руху опору капітуляції, в якому сьогодні беруть активну участь десятки тисяч громадян України в усіх її регіонах. Їх морально підтримує більшість українського суспільства.
До речі, активістами Руху опору капітуляції є багато відомих представників української інтелектуальної еліти. За їхньої участі в рамках Руху було розроблено багато важливих документів. На особливу увагу заслуговує Українська доктрина безпеки й миру, ухвалена рівно місяць тому — 31 жовтня, на засіданні Стратегічної ради Руху опору капітуляції.
«В документі викладені ключові елементи позиції України та комплексне бачення етапів досягнення мирного врегулювання на підставі вимог загальновизнаних принципів міжнародного права і у відповідності із життєво важливими національними інтересами України.
Показово, що ініціативи Руху опору капітуляції не спрямовані ні проти влади в цілому, ні проти чинного Президента персонально. Вони лише зумовлені бажанням надати Главі держави потужну і широку суспільну підтримку, зокрема з боку численної спільноти добровольців, військовиків, волонтерів і всіх, кому небайдужа доля України і хто готовий її боронити», — вважає відомий дипломат Володимир Василенко.
Взагалі, більшість експертів вказують на те, що Українська доктрина безпеки й миру написана саме авторитетними вітчизняними дипломатами, політиками та науковцями. Що автоматично робить її своєрідним взірцем.
Саме тому, як і вказує Володимир Василенко, документ міг би стати добрим помічником для Президента, який, схоже, не надто добре усвідомлює: як з найменшими втратами вийти із ситуації, в котру він сам себе загнав, місяцями, ніби мантру, повторюючи тезу про необхідність зустрічі у «нормандському форматі».
У доктрині все розписано по пунктах: у чому проблеми та як із ними боротися. Було б дуже добре, якби Зеленський, принаймні, знайшов час із нею ознайомитися. Можливо, це вберегло б його від необдуманих кроків.
Хоч як це парадоксально на перший погляд, але 20 травня нинішнього року під час своєї інавгураційної промови Зеленський, по суті, сам собі давав таку саму пораду. Вочевидь, «для красного слівця», він заявив, буцімто усі в Україні є... президентами. А отже, до цих «усіх» треба, принаймні, дослухатися.
Насправді, це — дуже глибокі слова, але велике запитання: чи згодний із ними сам їхній автор? Бо наразі аж ніяк не помітна його схильність до розуміння альтернатив.

Тріумф випадковостей
При усіх нюансах нині можна майже зі стовідсотковою упевненістю стверджувати, що Володимир Зеленський уже не поділяє власну тезу про те, що для закінчення війни «надо просто перестать стрелять».
За багатьма параметрами країна помалу виходить зпід контролю. Досягнення, здобуті небувалими зусиллями (зокрема, й ціною тисяч людських життів) за останні роки, нівелюються та перекреслюються. Запущено цілу низку процесів, які можуть розхитати українську державність. При цьому одне з ключових гасел «слуг»: «Змінимо хід історії вже сьогодні» на такому тлі звучить вельми загрозливо.
Нова владна команда на чолі з Президентом усе ще залишається загадковою субстанцією для багатьох громадян, котрим не байдужа доля рідної землі. Подекуди просто складається враження, що місія тих, хто іменує себе Зекомандою, зводиться до підготовки суспільства до якихось нових, іще небезпечніших випробувань у майбутньому.
Партію влади лихоманить від скандалів. Парламент і без вересневого «турборежиму» дивує не в позитивному сенсі. На міжнародній арені — майже суцільні провали. Обіцяне шалене зростання ВВП відкладається. Розрекламований уряд технократів виявився урядом аматорів.
У результаті — помалу спадає градус захоплення Президентом у його електорату, бо все рухається в якомусь абсолютно незрозумілому напрямку, і громадськість не може цього не відчувати.
Повертаючись до запланованих на 9 грудня «нормандських перемовин», варто додати, що бажання Зеленського домогтися порозуміння з Путіним хоч і вписується в логіку людини, яка просто хоче миру, але не дає жодного результату.
Зрештою, не забуваймо, що попервах Зеленський у своїх коментарях висловлювався за двосторонні перемовини з господарем Кремля. І лише коли зрозумів очевидну утопічність такої затії, почав активно просувати ідею «нормандського діалогу».
Втім, і тут, як уже було сказано, далеко не все бездоганно. Бо чимало експертів нині припускають, що майбутня зустріч у Парижі тепер може залежати навіть не стільки від «формули Штайнмаєра» (у Кремлі вже, вочевидь, вважають цей етап пройденим, причому успішно для себе), скільки від згоди офіційного Києва на нові газові умови Росії...
Що буде наступним — питання дуже актуальне, адже у Москви є ціла програма упокорення України, і наївно думати, що вона її раптом згорне.
* * *
Очевидно, вбачати у кожному кроці доконану або потенційну зраду — зарано. Поперше, це нічому не допоможе. Подруге, в Україні є здорові сили, які в разі крайньої необхідності не допустять краху. Принаймні, дуже хочеться в це вірити. А заразом і власним прикладом та зусиллями допомагати таку віру утверджувати.

Ярослав ГАЛАТА