Натомість Синод наказав позбирати з усiх церков книги старого українського друку, а замiсть них завести московськi видання. Де подіти українські — вирішилося відразу: 1627 року указом царя було наказано їх зiбрати й спалити.
Для Росії Петро І завжди був царем-реформатором, який «прорубав вікно в Європу» і «зробив чимало інших корисних справ», як стверджувала навіть радянська пропаганда. Проте для українців він запам’ятався царем-катом. Один лише Батурин, який він вирізав разом із маленькими дітьми, чого вартий!..
Але Петро І ненавидів не тільки українських козаків, а й їхню мову, яку з не меншим завзяттям намагався знищити. Війну проти «солов’їної» розпочав із примусового скорочення студентiв Києво-Могилянської академiї, звівши їхню кількість нанівець — з 2 тисяч до 161, а кращим науково-просвiтницьким силам звелiв перебратися з Києва до Москви.
Утім, цього виявилося замало і він у 1720 році заборонив книгодрукування українською мовою. При цьому ще й наказав вилучити українські тексти з церковних книг, а згодом велів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.
Зі смертю Петра І переслідування української мови не припинились: у 1740 р. росiйська iмператриця Анна Іванiвна запровадила росiйську мову в дiловодствi на територiї України, а кількома роками раніше наказала вилучити книги старого українського друку.
Та чи не найбільше на україномовному фронті відзначилася Катерина ІІ, заборонивши у 1763 році викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії і припинивши діяльність українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
Після того як імператриця відійшла у потойбічні світи, гоніння на українську мову тривали: її винищували у школах, забороняли українські твори. Так, у 1804 р. царським указом заборонялося навчання українською мовою.
У 1847 році відбувся сумно відомий розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.
У 1859-му Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині здійснило спробу замінити українську кириличну азбуку латинською.
Української мови «не було, немає і бути не може»
Хто не чув про Валуєвський указ, названий «на честь» тодішнього міністра освіти царської Росії Валуєва? Це був один із найбільш жорстких офіційних документів щодо української мови, оскільки забороняв видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».
Згодом, у 1864 році з’явився Статут про початкову школу, за яким навчання повинно було провадитися винятково російською мовою. У 1870 міністр освіти Російської імперії Дмитро Толстой зауважив, що «кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути зросійщення».
Згідно з так званим Емським указом заборонялося друкування та ввезення з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень. Цей документ зобов’язував «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московіти, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах.
Тож за більш як 100 років з України таким способом було виселено чимало освітян, замінили їх росіянами. Кінець XІX століття ознаменувався суцільними заборонами щодо викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою, вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами, переклад книжок із російської мови українською.
«Спілкуєшся українською? Розстріляти...»
Після більшовицького заколоту 1917 року ставлення більшовицьких вождів до української мови кардинальних змін не зазнало. У січні 1918 року, захопивши Київ, російсько-більшовицькі війська за кілька днів розстріляли понад 5 тисяч осіб, які, як вони вважали, «були вороже налаштовані до радянської влади і Росії». В багатьох випадках ця «ворожість» полягала у тому, що вони спілкувалися рідною мовою чи носили національний одяг.
Наприкінці 20-х — на початку 30-х влада розгорнула репресії проти визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви. Сотні з них за свою українську позицію розплатилися власними життями.
У 1978 році з’являється постанова «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках», а наступного, 1979-го, побачив світ ще один документ — «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».
У 1984 році з’являється наказ про переведення діловодства в усіх музеях на російську мову, а в школах починаються виплати підвищеної на 15% зарплати вчителям російської мови порівняно з учителями української мови.
Так звана «перебудова» була в розпалі, але в Кремлі не могли вгамуватись: у 1989 році побачила світ постанова ЦК КПРС «Про законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної», після чого Верховна Рада СРСР ухвалила закон про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
«Не можна нехтувати мовою братнього народу...»
Навіть зі здобуттям Україною незалежності українська мова не посіла належного їй місця. Вже на початку 90-х — фактично відразу після проголошення України суверенною державою — почали робитися спроби надання російській статусу державної! Найбільш активним у проштовхуванні відповідного закону був Дмитро Табачник — тодішній глава Адміністрації Президента України. Лише активність громадськості не допустила цього.
У 2010-му цей же пан, уже очолюючи Міністерство освіти і науки, скасував рішення свого попередника про обов’язкове складання ЗНО українською мовою, вважаючи, що це є «порушенням прав людини».
Прийшовши до влади, Віктор Янукович та його найближче оточення на догоду Кремлю почали зі ще більшим завзяттям нищити українську мову. Зокрема, у липні 2012-го було ухвалено Закон України «Про основи державної мовної політики», більш відомий як закон Ківалова — Колесніченка. Він передбачав значне звуження використання державної мови в усіх сферах життя, особливо в навчальних закладах.
Уже буквально за кілька тижнів в окремих регіонах узялися за його реалізацію. Наприклад, Одеська міська рада стала першою з рад, які розпочали витіснення української мови на задвірки. Її прикладу послідували в інших регіонах, насамперед південно-східних.
Зокрема, донецькі чиновники від освіти, спираючись на «новий статус російської мови в області», приступили до поступової ліквідації українських шкіл. А Табачник вихвалявся, що з понад 2 мільйонів закуплених шкільних підручників більш як 90% написано російською!.. Цей українофоб, до речі, скасував і обов’язкове складання випускних тестів школярів українською, тобто державною, мовою!
Усе це робилося на догоду офіційній Москві, яка вважала, що «повзуча українізація може закінчитися суцільною бандеризацією». Недарма тодішній посол Росії в Україні Михайло Зурабов заявив, що з прийняттям закону Ківалова — Колесніченка «Російська держава братиме активну участь у його реалізації». Кажучи іншими словами, боротиметься з «повзучою українізацією».
Втім, і сьогодні, незважаючи на агресію Росії проти України, є і серед наших, українських політиків, окремі «експерти», які стверджують, що мовне питання розпалює між народами ворожнечу.
Ось що думає з цього приводу Микола Княжицький — народний депутат України, який у парламенті минулого скликання очолював Комітет з питань культури і духовності Верховної Ради України: «Треба розуміти, що певний розкол буде, бо є багато людей в Україні, які не люблять української мови і не хочуть, щоб вона була державною. З цими людьми розкол буде. Проте з тими, хто є патріотами України, але мають різні погляди на час та способи втілення законодавства, треба шукати порозуміння».
Ухвалення будь-якого закону, будь-якого урядового документа, в яких ідеться про утвердження державної мови, викликають істерику Москви. «Насильна українізація», «бандеризація населення» — ось неповний перелік ярликів, використовуваних росіянами при змалюванні в Україні мовної ситуації. І це при тому, що в Росії, де проживає кількамільйонна українська діаспора, немає жодної україномовної школи, жодного україномовного театру чи друкованого видання, телеканалу.
Завершу цей допис досить повчальною історією з життя Григора Тютюнника. Цей письменник, неперевершений майстер новели, яким зачитувалося не одне покоління українців, жив і виховувався у російськомовному середовищі — на Донбасі. До 31 року, як він сам згадував, розмовляв, писав листи, інколи оповідання виключно російською мовою.
Коли ж Григір перетнув 30-річний рубіж, його брат Григорій, прочитавши «Сумерки» — одне з оповідань Тютюнника-молодщого, порадив йому писати українською. І тоді Григір узявся за вивчення рідної мови.
Як це відбувалося, він описав в автобіографії: «Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав «Сумерки» на рідну мову і тепер вже не розлучаюся з нею, слава Богу, і не розлучуся до самої смерті!»
* * *
На думку багатьох мовознавців, початки української мови слід шукати ще у праслов’янській мовній єдності: саме з неї приблизно у ІV–VI століттях почала виокремлюватись українська мова. Носіями цих ознак були племена полян, древлян, уличів, сіверян, про що йдеться і в «Повісті минулих літ».
— Знаковим для історії нашої мови є написання Іваном Котляревським «Енеїди» у 1798 році, — вважає Віктор Моісеєнко — діалектолог, історик мови. — Адже цей твір базується на живій мові, якою на той час спілкувались українці.
Вчені — дослідники цього питання — кажуть, що на її формування мали вплив і інші народи. Наприклад, починаючи з V століття на теренах сучасної України жило плем’я анварів. Тож дотепер у лексиконі українців збереглося понад 12 тисяч слів від них.
Не слід забувати і про те, що наша мова збагачувалася за рахунок церковнослов’янської, грецької, латинської, німецької, італійської, польської, чеської лексики.
Вона найбільш споріднена з білоруською, сербською, болгарською, словенською, чеською. Багато хто вважає, що українська мова є найбільш спорідненою з російською. Але це не так: ще Іван Огієнко писав, що «українець, який ніколи не чув російської мови, скоріше зрозуміє сербина, аніж росіянина...»
Українська мова дуже співуча: недаремно її називають солов’їною. А ще вона багата на синоніми. Наприклад, до слова «говорити» можна підібрати 40–50 синонімів, а до слова «їсти» — понад 60...
Словник української мови містить 134 тисячі слів літературної мови. До повного правописного словника увійшло понад 200 тисяч слів. Але, на думку багатьох мовознавців, якщо взяти до уваги всі діалектні форми, розмовні, нормативні і ненормовані, то ця цифра значно зросте.
Сергій ЗЯТЬЄВ
