Чимало експертів сходяться на думці, що синхронної з Європарламентом ратифікації Угоди про асоціацію з ЄС було би цілком достатньо для депутатського робочого графіку в той день. Принаймні, в суспільстві не нагромаджувалося б таких потужних суперечливих відчуттів: чого більше — позитиву чи негативу — було в цей день проголосовано. Але, як мовиться, що сталося — то сталося...
Äîâ­ãî­î÷³­êó­âà­íà ðàòèô³­êà­ö³ÿ
Не секрет, що як у середині нашої держави, так і за її межами мало не відразу після остаточного підписання Президентом Петром Порошенком у червні Угоди про асоціацію з ЄС розгорілося чимало дискусій: чи варто відтягувати ратифікацію цього документа. Чимало фахівців наголошували на тому, що зволікання лише розпалювало російські апетити. Мовляв, агресор, котрий і так останнім часом дуже сильно насолив Україні, воліє наставити ще більше палиць у колеса нашій економіці.
Як приклад для наслідування наводилися Молдова та Грузія, чиї парламенти ратифікували схожі угоди мало не відразу після підписання. В результаті — навіть тепер, після доволі символічної синхронної ратифікації, в декого залишилося враження, що чинна українська влада пішла на цей крок під певним тиском.
Навряд чи це так насправді, але запитання, звичайно, залишаються. І головне з них — річне відтермінування остаточної імплементації документа. Скажімо, ось — реакція на головну вівторкову подію депутата Європарламенту з Польщі Яцека Саріуша-Вольського: «Факт ратифікації Угоди про асоціацію можна назвати перемогою, проте я дуже критично оцінюю домовленість між ЄС, Україною та Росією про відтермінування імплементації її важливих частин.
Це було невиправданим, непотрібним кроком, зробленим лише для того, щоб вгамувати Росію. Усе, що ми робили до цього, сприймалося Росією як слабкість та запрошення до подальшої агресії. Унаслідок цього значення Угоди применшується й закладаються несприятливі умови для проведення реформ в Україні».
Можливо, така оцінка й дещо перебільшена. Приміром, багато вітчизняних можновладців на чолі з Президентом та Прем’єр-міністром, навпаки, наголошують на тому, що ЄС пішов на безпрецедентний крок, погодившись фактично в односторонньому порядку сприяти лібералізації торгівлі з Україною. Мовляв, упродовж найближчого року вітчизняні товаровиробники зуміють краще підготуватися до того, що на внутрішньому ринку в них значно зросте конкуренція.
Це справді так, але, на жаль, ми уже не раз ставали свідками того, як усілякі відтермінування призводили лише до того, що керівництво того чи іншого підприємства намагалося витиснути з нього максимум, особливо не піклуючись про модернізацію, поліпшення екологічної складової тощо. У підсумку — реформи справді пробуксовують, а про неконкурентоспроможність багатьох видів української продукції ми чуємо навіть не роками, а вже й десятиліттями.
Інший важливий фактор деякого гальмування нашої євроінтеграції зводиться саме до наявності російського фактора. Якби рішення про призупинення імплементації Угоди ухвалювалося не на тристоронньому рівні, а виключно в результаті внутрішніх домовленостей між Україною та Євросоюзом, критики чинної влади (а нині це переважно представники «Батьківщини»), мабуть, не надто б і переймалися цим питанням.
До того ж зовсім не факт, що в разі перемоги на останніх президентських виборах Юлії Тимошенко ситуація з нашою євроінтеграцією кардинально б відрізнялася від тієї, що ми маємо станом на сьогодні...
У будь-якому разі після ратифікації Угоди з ЄС реальна євроінтеграція залежить суто від нашої держави. І ще одне — синхронна ратифікація будь-яких документів трапляється не так уже й часто. В Україні, мабуть, найбільш пам’ятною можна назвати синхронну ратифікацію вітчизняним та російським парламентами так званих флотських угод, укладених в далекому 1997-му році тодішніми президентами Леонідом Кучмою та Борисом Єльциним. Три базові угоди визначали умови, терміни перебування та інші нюанси знаходження Чорноморського флоту Росії на українській землі. Дуже хочеться вірити, що у щойно ратифікованої Угоди з ЄС буде значно оптимістичніша доля, ніж у згаданих документів...
«Çî­íà» â ñïåö­çî­í³?
З приводу ухвалення законів, котрі надають окремим територіям Донецької та Луганської областей спеціальний статус, упродовж останнього тижня було сказано й написано стоси паперів. Оцінки здебільшого негативні. Та, власне, чого тут іще очікувати, коли певна територія нашої держави фактично консервується в терористичному чи окупаційному статусі.
Причому, на відміну від Криму, за цю територію мужньо боролися українські військові й добровольці. За неї було пролито кров, за неї загинули тисячі людей... Тим важче усвідомлювати, що омріяної перемоги ще немає.
«Та й чи буде?» — підливають олії у вогонь скептики, котрі вже встигли назвати ухвалене рішення щодо Донбасу найбільшою зрадою національних інтересів.
Дискутувати стосовно «спеціального статусу», звичайно, потрібно. Однак навряд чи доцільно безапеляційно заявляти, що Донбас «злили» і українським він ніколи більше не буде. Достеменно нині ніхто не візьметься спрогнозувати навіть найближче майбутнє окупованих територій. Схоже, що їхнє подальше життя, як і кроки влади щодо намагання відновити контроль над ними, відбуватиметься «навпомацки», методом спроб та помилок.
Це — далеко не найкращий сценарій, але це, принаймні, краще, ніж ситуація, що була тут упродовж квітня, коли центральна влада виступала виключно в ролі спостерігача. Більше того, нині будь-які дискусії стосовно ухвалених законів також носять більше теоретичний характер. Ці документи більше нагадують якусь абстрактну декларацію, котру кожен трактує на свій розсуд.
Це стосується як потенційної можливості проведення на Донбасі виборів, так і питань відбудови зруйнованих територій. Навіть більше. Уже після масованого шквалу критики закону про особливий статус стало відомо, що його текст... зазнав однієї невеличкої, але вельми принципової зміни. Полягає вона у визначенні території, на якій має діяти закон.
За новим трактуванням ці території визначає керівник Антитерористичного центру: «Згідно з цим Законом тимчасово, на три роки з дня набрання цим Законом чинності, запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей, до яких належать райони, міста, селища, села в межах території, визначеної рішенням керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України» (виділено мною. — Авт.), — йдеться в тексті документа, опублікованому на офіційному парламентському сайті.
Нагадаємо, ще під час реєстрації проекту ця ж сама стаття звучала інакше: «Згідно з цим Законом тимчасово, на три роки з дня набрання цим Законом чинності, запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей, до яких належать райони, міста, селища, села, що визначаються рішенням Верховної Ради України» (виділено мною. — Авт.).
Як мовиться, відчуйте різницю. Звісно, хочеться сподіватися, що така поправка на ділі означатиме, що площа територій з особливим статусом бодай потроху, але невпинно скорочуватиметься, а не навпаки. Бо, скажімо, станом на сьогодні «спецзона» займає приблизно три відсотки території континентальної України. На ній проживає близько десяти відсотків населення. Відомо ж, що терористи та російські завойовники облюбували собі найбільш густонаселену частину Донецької та Луганської областей.
Насамкінець — ще кілька цікавих цифр. Контрольовані офіційним Києвом території Донеччини мають площу 19 тисяч квадратних кілометрів, або 71 відсоток усієї області. Тут проживає понад два мільйони мешканців (47% від усього населення Донеччини). На Луганщині ж ситуація така: центральна українська влада нині контролює 18,4 тисячі квадратних кілометрів території, що становить 69% усієї області. Щоправда, густота населення тут не надто значна — 700 тисяч громадян України, або 32% від усіх мешканців Луганщини.
Ëþñ­òðà­ö³ÿ êð³çü ñïàëå­í³ øè­íè
Нарешті, третім важливим рішенням, котре підкорилося народним депутатам 16 вересня, стало ухвалення Закону «Про очищення влади». Процес розгляду цього питання зацікавив навіть тих громадян, хто не звик особливо перейматися політичним життям і тим паче вчитуватися в тонкощі напрацьованої нашими обранцями продукції.
Один із дотепників у соцмережах навіть порівняв ухвалення цього закону з... обранням Папи Римського у Ватикані. Адже коли депутати вперто не бажали натискати кнопки «за», активісти під парламентськими стінами підпалили шини, з яких повалив густий чорний дим. «Не ухвалили», — з’ясувала для себе широка громадськість. Після ж результативного голосування шини загасили, і від них почав клубочитися невеличкий білий дим, що стало символом фактичного початку процесу люстрації в Україні.
Взагалі, цей документ можна вважати одним із найзнаковіших. Попри те що розробили його вже в постянуковичівські часи, парламент вперто не хотів розглядати цей документ. Воно й не дивно, адже, незважаючи на всі слабкі сторони закону-неофіта та можливості його обхідних шляхів, більшості представників правлячої верхівки документ усе ж таки загрожує непрогнозованим майбутнім.
Як підрахував Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, після підписання закону Президентом під люстрацію так чи інакше може потрапити мільйон (!) державних службовців.
З такою цифрою український прем’єр-максималіст, можливо, дещо й погарячкував. Однак схоже, що абсолютно спокійне життя для чиновників може закінчитися. Зокрема, ухвалений документ позбавляє права бути призначеним на чиновницьку чи обраним на виборну посаду досить широке коло осіб, які за часів президентства Віктора Януковича (від 25 лютого 2010-го до 22 лютого 2014-го) були міністрами, керівниками інших центральних органів виконавчої влади, СБУ, Нацбанку, Антимонопольного комітету, Фонду держмайна...
Схоже, що перший тест на міцність закон про люстрацію проходитиме уже найближчим часом у Центрвиборчкомі. Адже у списках, скажімо, партії Сергія Тігіпка «Сильна Україна» є чимало одіозних постатей, котрі підпадають під владне очищення. Це як сам Сергій Леонідович (віце-прем’єр та міністр соціальної політики в першому уряді Миколи Азарова), так і другий номер його списку Валерій Хорошковський (котрий за часів Януковича встиг покерувати Службою безпеки). Цікаво, чи ж їм та їм подібним на підставі нових правил буде відмовлено в праві балотуватися до Верховної Ради?
Утім, повернемося до ухваленого закону. Ще суворіший підхід до прислужників режиму, які посідали високі крісла під час Революції гідності на Майдані — від 1 грудня 2013-го до 22 лютого 2014-го року. У цьому випадку під люстрацію підпадають тодішній Уповноважений Верховної Ради з прав людини, заступники міністрів та інших керівників центральних органів виконавчої влади, представник Президента в Криму, голови обласних та районних державних адміністрацій, а також їхні заступники.
Плюс — керівники структурних підрозділів адміністрації Президента та Секретаріату Кабінету Міністрів, члени Ради національної безпеки та оборони, очільники та їхні заступники територіальних підрозділів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, структурних підрозділів обласних, районних та міських держадміністрацій, керівного складу МВС та податкової міліції, начальників та їхніх заступників в управліннях МВС та СБУ всіх рівнів.
Як бачимо, список може вийти доволі промовистим. Тим паче що він може поповнюватися ще одним переліком. Права обіймати державні посади чи бути обраними у разі набрання законом про люстрацію чинності позбавлятимуться всі працівники МВС та прокуратури, які брали участь у затриманні, залякуванні учасників акцій протесту та масових заходів; готували чи передавали в суд справи проти них; складали рапорти, протоколи про адміністративне правопорушення, своїми діями чи бездіяльністю сприяли складанню таких рапортів.
Єдина, але дуже суттєва умова, — відповідні факти мають бути встановлені в судовому порядку. Норма цілком слушна й справедлива. Проте за нинішнього стану страв із судовою системою в Україні вона може неабияк ускладнити процес люстрації. Це — в ліпшому разі. В гіршому — де гарантія, що певні адепти попереднього режиму не забажають «люструвати» тих, хто, навпаки, намагався протидіяти злочинам у період правління Віктора Януковича? Через «найсправедливіші» суди можна протягнути й такі рішення...
Саме тому очевидно: закон про очищення влади є дуже важливим, але не єдиним механізмом на шляху до справжніх змін. Втім, подібні напутні слова навряд чи стосуватимуться нинішнього депутатського корпусу. А про потенційний склад наступної Верховної Ради ми поговоримо уже в найближчих числах.
Яро­слав ГА­ЛА­ТА