Магічні сім днів тиші
Коротко нагадаємо, що питання про відведення сил від лінії зіткнення на Сході України вперше порушили ще три роки тому — у вересні 2016-го. За задумами сторони мали синхронно та дзеркально впродовж трьох днів відвести війська на один кілометр від лінії зіткнення біля трьох ділянок: у районі Станиці Луганської, Петрівського і Золотого (і саме про них ідеться й тепер). Умовою для розведення мало стати семиденне дотримання тиші з обох боків.
У жовтні 2016-го у прес-центрі АТО відзвітували про успішне розведення сил біля Петрівського та сусіднього села Богданівка. Повідомлялося, що українські військові відійшли на кілометр на захід і зайняли нові, заздалегідь підготовлені позиції. Однак згодом через відсутність стійкого перемир’я у визначених місцях сили АТО повернулися до лінії зіткнення.
На початку вересня нинішнього року українська сторона завершила повний демонтаж фортифікаційних споруд у Станиці Луганській. Також після розмінування почалася відбудова мосту через Сіверський Донець, яким люди перетинають лінію розмежування. Завершення ремонту заплановано на 15 листопада, поки що там функціонує тимчасовий перехід.
Президент Володимир Зеленський у своїх не надто численних коментарях (і особливо під час 14-годинного прес-марафону майже місяць тому) не без гордості розповідав про це досягнення. Водночас до кінця позаминулого тижня публічно дотримувався позиції, що подальші кроки стосовно розведення військ (у Золотому та Петрівському) варто робити лише за попередньої умови — семиденного режиму тиші.
Підозри, що Україна розпочне відводити війська в односторонньому порядку, виникли ще 25 жовтня. Саме тоді у багатьох містах нашої держави й відбулися згадані вище протести «Ні капітуляції».
Президент особисто прибув на позиції українських добровольців у районі населеного пункту Золоте. Саме тут ще й досі перебувають добровольці, котрі, за їхнім власним зізнанням, готові захищати населений пункт після того, як звідти пішли військові. А ще в момент, коли військові безпосередньо в Золотому продовжували перебувати, Володимир Зеленський спробував поговорити з добровольцями про відведення сил та й загалом про ситуацію на фронті.
Розмова, як і слід було чекати, вийшла доволі імпульсивною, а термінологія Глави держави («я вам не лох», «я тобі сказав: забери зброю») подекуди виглядала неприйнятно. Найбільш прикро, що все це відбувалося в умовах відсутності будь-яких реальних домовленостей стосовно графіків та умов розведення військ. Принаймні, 15 жовтня на найсвіжішій на сьогодні зустрічі у Мінську Тристороння контактна група не змогла дійти згоди щодо усього цього.
І все ж таки 29 жовтня глава МЗС України Вадим Пристайко заявив, що процес розведення сил і засобів у Золотому стартував. Спецпредставник голови ОБСЄ в Україні та в Тристоронній контактній групі Мартін Сайдік, у свою чергу, підтвердив, що у Золотому поновили розведення сил.
При цьому ще 27 жовтня повідомлялося про обстріл бойовиками неподалік Золотого-4 (у межах ділянки розведення) з великокаліберних кулеметів та іншої стрілецької зброї. 29 жовтня у штабі операції Об’єднаних сил знову повідомляли, що «бойовики п’ять разів стріляли у п’ятикілометровій зоні біля ділянки розведення № 2» (тобто Золоте-4).
Але пізніше військові вже заявили, що «обстріл відбувся не в зоні розведення сил та засобів». При цьому в останній день жовтня штаб ООС повідомляв, що «ввечері 28 жовтня у напрямку Золотого-4 стріляли по житлових будинках».
Як бачимо, попри те що безпосереднє відведення військ від населеного пункту Золоте завершилося ще тиждень тому (нині там триває демонтаж фортифікаційних споруд, котрий, як заплановано, розтягнеться приблизно на місяць), говорити про попередній семиденний режим тиші з боку окупаційних військ аж ніяк не доводиться.
Більшість українських партнерів відверто не розуміють такої впертої наполегливості найвищого українського керівництва. Натомість численні коментатори з Росії вельми схвально відгукувалися про такі кроки вітчизняної влади. І навіть сам цей факт не може не насторожувати...
Можливо, під певним тиском громадськості уже цього тижня було призупинене відведення військ у ще одній запланованій точці — в районі Петрівського. Тут таку операцію планували розпочати 4 листопада. Однак офіційне пояснення її нинішнього відтермінування зводиться до того, що обстріли по позиціях сил ООС тривали ще 30 жовтня.
Маріупольські тези
Словом, активна громадськість відверто не розуміє: чого саме хоче і домагається Володимир Зеленський, так поспішаючи відводити війська? Сяка-така конкретика від Глави держави прозвучала лише 30 жовтня. Звісно, його виступ на форумі «Єдність», котрий відбувся того дня у Маріуполі, аж ніяк не можна назвати дорожньою картою виходу із ситуації. Але він, принаймні, озвучив деякі важливі тези.
Передусім Зеленський у своїх (назвемо їх так) «миротворчих спічах» висловив припущення, що в Україні має з’явитися державна стратегія безпечної реінтеграції Донбасу та Криму: «Після п’яти років війни повинна нарешті з’явитися державна стратегія безпечної реінтеграції Донбасу і Криму. Її складові будуть презентовані сьогодні. Є дуже важливий момент — це наше бачення, яке підлягає широкому обговоренню, дискусії, заради його покращення».
Уже в цьому простежується величезна невідповідність слів та реальних кроків. Адже будь Зеленський послідовним політиком, він би спершу оприлюднив цю саму стратегію, а вже потім дискутував із добровольцями в районі Золотого, застосовуючи вельми сумнівні як для державного діяча вислови.
Та менше з тим. Тепер, за словами Зеленського, щоб реінтеграція була успішною, стратегія держави має включати чотири складові. Зокрема, прозорість і публічність. Себто держава має шукати правильні шляхи вирішення проблем разом із громадянським суспільством. Власне, це і є ті пункти, яких нова влада в питанні реінтеграції Донбасу досі не дотримується.
Вочевидь, стовідсотково не дотримувалися їх і представники попередньої влади. Але там, принаймні, чітко пояснювали необхідність утримування саме тих позицій, котрі Україна досягла після лютого 2015 року, коли було підписано так званий «Мінськ-2».
Друга складова — це консенсус. «Українське суспільство повинне домовитися між собою у питанні повернення Криму і Донбасу», — вважає Президент.
І ця теза попри видиму привабливість насправді є чи не найбільш проблемною. Адже важко уявити, щоб до спільної позиції прийшли, скажімо, виборці «Європейської солідарності» Петра Порошенка та «ОПЗЖ» Бойка — Медведчука.
До того ж саме постановка питання про необхідність консенсусу всередині суспільства якось аж надто перегукується з тлумаченням війни на сході з боку російських пропагандистів. Мовляв, на Донбасі відбувається саме внутрішній конфлікт, а Росія до цього жодним чином не причетна.
Третя складова — це реалізм. За словами Президента, помилково думати, що ми швидко повернемо Крим і Донбас військовим шляхом, і все станеться мов за помахом чарівної палички. Зеленський наголосив, що підхід до реінтеграції має бути зваженим і прагматичним — треба чітко відповісти собі на запитання, яка наша головна мета та на які компроміси ми готові йти.
Власне, позиція попереднього Глави держави багато в чому збігалася з цими висловлюваннями. Петро Порошенко неодноразово наголошував на тому, що реалії на фронті — дуже непрості і в цьому винна не Україна, а її агресивний північний сусід.
Нарешті, четверта складова — імплементація, або здатність держави втілювати стратегії у життя, показувати реальні кроки і реальні результати. «Для досягнення цього має бути єдність, яка життєво необхідна і для збереження країни, і для спільного вирішення інших викликів», — резюмував Володимир Зеленський.
Зміна тактики від влади
Взагалі, нинішній дрейф до фактичної реалізації в Україні так званої «формули Штайнмаєра» несе в собі безліч прихованих і дуже небезпечних підводних каменів. Можливо, ті, хто от уже другий місяць заявляють про загрозу цілковитої втрати державності, дещо перегинають палицю. Але прислуховуватися до їхніх аргументів — аж ніяк не зайве.
Наприклад, супротивники «формули Штайнмаєра» наполягають, що за цією формулою так звані «ДНР» та «ЛНР» де-факто мають залишитись як геополітична реальність, проте формально стати частиною України. Якщо ця російська пропозиція, замаскована під колективну думку західних партнерів, буде реалізована, то російські колоніальні війська, по суті, набудуть статусу «народної» міліції «автономного» Донбасу (автономного від Києва, але не від Москви).
Оптимісти заперечують, мовляв, ні, цього офіційний Київ не допустить. Вибори на нині окупованих територіях мають відбуватися виключно за українським законодавством. Більше того, Президент Володимир Зеленський на своєму прес-марафоні від 10 жовтня кілька разів говорив те саме.
Але, по-перше, в «ДНР» та «ЛНР» (як і в Москві, до речі) вважають зовсім не так. А по-друге, 10 жовтня Президент Зеленський також не менш переконливо заявляв, що розведення військ у Золотому не буде без попереднього семиденного режиму тиші з боку бойовиків. Минуло зовсім небагато часу — і що ми побачили на практиці?..
Саме тому, якщо нинішні російські колаборанти в особі незаконних «суддів», «прокурорів», «слідчих», «поліцейських» з часом трактуватимуться вже як нібито українські держслужбовці, то такий умовний російський «протекторат» матиме реальне право вето на геополітичні кроки України. Водночас вплив офіційного Києва на цю територію буде мінімальним, а фінансовий тягар утримання дуже великим.
На думку автора цих рядків, найвлучніше щодо цього висловився відомий громадський діяч, уродженець Севастополя Ігор Лосєв: «Не окупований Донбас приєднають до України, а Україну приєднають до контрольованої Москвою території. Визнання владою «особливого статусу» Донбасу буде лише формальним визнанням капітуляції, констатації факту перетворення України на державу з обмеженим суверенітетом.
Межі цього суверенітету визначатиме Кремль, у тому числі впливаючи на Україну діями підконтрольних діячів. Пропагандон Владімір Соловйов заявив, що щойно Київ погодиться на план Путіна (формула Штайнмаєра), як завдяки цьому Росія поширить свій протекторат на цілу Україну».
Взагалі, як уже було сказано, доволі масові виступи громадськості проти відведення військ зокрема і капітуляції взагалі показали: реалізація планів влади щодо Донбасу не буде легкою і швидкою справою. Можливо, тому від намірів банально «протиснути» власні ідеї тут перейшли до повільнішої тактики «малих справ».
Так, у деяких місцях на фронті відвели в односторонньому порядку українські війська. Потім ухвалили рішення про спрощення подолання лінії розмежування жителями ОРДЛО (а це, на думку багатьох спостерігачів, спростить і пересування російських терористичних груп).
Нещодавно призначений на високу посаду в РНБО комік Сергій Сивохо днями закликав «припинити війну в головах»... Такі заклики в той час, коли агресор окуповує значну частину території України, по суті, рівнозначні легітимізації окупації і відмові від подальшого протистояння їй.
Годі вже казати про депутата від пропрезидентської партії Євгена Шевченка, котрий нещодавно виступив на московському телебаченні з відверто антидержавною інтерпретацією того, що нині відбувається на Донбасі.
Усе це схоже на якусь гру, де влада випробовує терпець і запас міцності громадянського суспільства, котре нині також переживає далеко не найпростіший період свого розвитку. Але, як свідчить новітня історія України, у найвідповідальніші моменти воно усе ж таки здатне протистояти загрозам.
Ярослав ГАЛАТА
