А так сьогодні ми маємо потенційну фракцію «слуг народу» чисельністю у 253 голоси. Це — навіть більше, ніж у першому демократичному парламенті (щоправда, обраному ще за радянських часів — у 1990-му) мала компартійна номенклатура. Її, як відомо, іменували «Групою 239» саме виходячи з чисельності.
Втішні бонуси
Утім, обраний минулої неділі український парламент — незвичайний за багатьма параметрами. Вибори до Верховної Ради стали провальними для багатьох «політиків-важковаговиків». Дехто з них був депутатом роками, переходячи з одного парламенту в інший.
Стосовно одних персоналій — це цілком доречно і жодних сентиментів щодо їхнього фіаско розводити не варто. Інших явно не вистачатиме.
Зрештою, що б там не казали сьогоднішні тріумфатори про необхідність поширення люстрації і на період, коли державу очолював Петро Порошенко, за останні п’ять років було зроблено дуже багато. І робилося це конкретними людьми, котрі сьогодні прощаються з політикою або, принаймні, беруть від неї відпочинок...
Проте можливий і дещо інший сценарій — активна позапарламентська діяльність. Формування монолітної більшості надто зменшуватиме вплив на політичні процеси тих, хто пройшов у ВР, але не входить до числа новообраних «слуг народу». Тому потенційні можливості парламентських і позапарламентських опозиціонерів неабияк вирівнюватимуться.
Особливо це стосується тих партій, котрі отримали два і більше відсотки підтримки. Відповідно до закону, ухваленого ВР восьмого скликання (так званий закон Лещенка), такі суб’єкти перегонів нарівні з переможцями виборів отримуватимуть державне фінансування.
Ну, звісно, не зовсім нарівні — сума зростає зі збільшенням набраного відсотка голосів. Однак державне фінансування має допомогти деяким партіям краще підтримувати пам’ять про себе в суспільстві.
І тут, до речі, також є дві сторони медалі. Грошовий «втішний приз» цілком заслуговують «Сила і честь», «Українська стратегія» чи Радикальна партія. Але з якого дива платники податків мають дотувати, скажімо, антиукраїнську Партію Шарія, котра до того ж по-справжньому й не існує? Попри це її майже 2,5-відсотковий результат на цих виборах приносить Партії Шарія державне фінансування в розмірі 12,2 мільйона гривень...
Аутсайдери та несподівані неофіти
Серед тих, кого в наступному парламенті не буде, повторимо, є велика кількість знакових особистостей як зі знаком «плюс», так і зі знаком «мінус».
Це стосується і Прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана, і голови парламентського комітету Сергія Пашинського, який програв шкільному вчителеві історії з міста Коростеня, і колишнього спікера парламенту Володимира Литвина.
Не буде в українському парламенті і Олега Ляшка, який успішно обирався в парламент чотири рази поспіль.
Не буде у ВР і Михайла Добкіна, який критикував протести на Євромайдані і збирав кошти на відновлення знесеного в Києві пам’ятника Леніну. А після втечі з країни Віктора Януковича вивіз родину до країни-агресора. Добкін згодом повернувся в Україну, бо переміг на виборах 2014-го. Нині ж — не склалося...
У Верховну Раду не пройшла і засуджена в Росії і згодом звільнена після обміну Надія Савченко. Про неї взагалі можна писати окрему величезну статтю, як не потрібно будувати політичну кар’єру. Маючи колосальну підтримку суспільства після звільнення (в межах 65%!), Савченко примудрилася втратити все. 21 липня за неї віддали голоси всього восьмеро (!) осіб у її окрузі в Донецькій області.
Зловтішатися з цього, звісно, не хочеться. Скоріше — це яскравий приклад невдалого обрання власного амплуа. Причому нерадісний він як для самої Надії, так і для держави в цілому. Дуже хочеться сподіватися, що з цього прикладу, принаймні, активною частиною суспільства будуть зроблені правильні висновки.
До речі, попри відсутність Савченко в новому парламенті жінок там усе одно буде чимало — 53, тобто п’ята частина від усіх депутатів. Найбільше представниць прекрасної статі потрапили від партій «Голос» і «Європейська солідарність», найменше — від ОПЗЖ.
Вибори виграли двоє спортсменів: легкоатлетка Ольга Саладуха, бронзова призерка Олімпійських ігор, і срібний призер Олімпіади у греко-римській боротьбі Жан Беленюк, син українки й уродженця Руанди.
Власне, до несподіваних неофітів можна зарахувати не лише Беленюка. Пропрезидентська партія настільки поспіхом висувала власних кандидатів, що зробити більш-менш якісний підбір явно не вийшло. В результаті мандати отримають, наприклад, ресторатор та весільний фотограф.
Працюватимуть у наступній Верховній Раді і наші колеги-журналісти. Цього разу їх буде аж десять, більшість з яких — співробітники телеканалу «1+1». Цей факт, до речі, уже породив професійний жарт про те, що «Плюси» потрібно позбавити ліцензії через те, що на телеканалі відтепер не буде кому працювати.
На диво, багато в новому парламенті буде людей, які вказали в анкеті для Центральної виборчої комісії, що вони безробітні. Більшість із них також були кандидатами в депутати від пропрезидентської партії...
Слабкий парламент при видимій монолітності
Взагалі, поява молодих людей у парламенті, вочевидь, передусім пояснюється тим, що український виборець хоче швидких змін. Звісно ж, це — неможливо і є не чим іншим, як популізмом.
Тут доречно навести думку відомого українського історика та громадського діяча Ярослава Грицака: «Україною пронісся ураган, який майже повністю знищив усіх старих партійних авторитетів. Залишив лише оті «недобиті», які прорвалися до парламенту.
Це є ураган, який називають виборчою революцією, це може комусь не подобатися, бо надто різка зміна, але це є молодіжна революція, з огляду на склад депутатів. В Україні сталася молодіжна революція, лише не сподівалися, що вона набере такого характеру, зеленого, умовно кажучи.
За великим рахунком це — позитивна річ, тому що означає, що в країні відбувається зміна еліт, Україна на доброму шляху. А чим негативна? Ми маємо молодих людей, які зовсім не готові до влади — голий король із голою свитою.
Передбачаю, що вони лише назовні виглядатимуть сильними, але, на жаль, ми зараз матимемо слабкого Президента і слабкий парламент, не в сенсі рейтингів, а в тому, що вміють і не вміють. А не вміють вони майже нічого».
Робити прогнози щодо подальшого розвитку політичної ситуації в Україні історик не береться. Однак вважає, що Україну чекає чергове випробовування, цього разу владних інституцій, які можна або побудувати, або поламати. Причому якщо державі вдасться пройти це випробування, то суспільство стане ще сильнішим.
«Якщо ж навпаки, то навіть не хочу думати, що нас може чекати, — продовжує Ярослав Грицак. — А нас може чекати все на тому етапі — дуже велика турбулентність, черговий Майдан...
Також не виключаю кризу і тоді Зеленському та його партії, може, доведеться швидше піти і можуть бути дострокові вибори. Точно можна сказати одне: це знову будуть випробування для України, які я б собі вже більше не бажав, але немає вибору, бажання — бажаннями, а ситуація — реальна».
Коливання «генеральної лінії»
З експертом важко не погодитися бодай з огляду на те, що ризик полягає не тільки в тому, що Верховною Радою на найближчі роки монопольно заволоділа одна політична сила. Досі неможливо точно сказати, як поводитимуться депутати зі списку партії Зеленського в парламенті. Причому цього не знають, імовірно, навіть самі майбутні «слуги народу».
В українській історії траплялися різні політичні сили й парламенти. Було, наприклад, очевидне зло в особі Партії регіонів. Але це зло було хоча б зрозумілим і передбачуваним. Натомість спрогнозувати поведінку депутатів від «Слуги народу» у ВР неможливо.
Навіть побіжного погляду на тих, хто вже невдовзі отримає мандат, достатньо, щоб зрозуміти: цих людей мало що об’єднує, крім нового партійного бренду.
Безумовно, вірність переконанням та ідеологічним принципам не найсильніша сторона українських політиків. Напевно, у кожній партії можна знайти перевертнів та перебіжчиків. Але річ у тім, що в пропрезидентській партії, здається, взагалі немає жодної ідеології.
Наприклад, ще в травні ідеолог цієї політичної сили Руслан Стефанчук заявляв, що вони притримуються лібертаріанства — тобто цілковитої мінімізації впливу державних інституцій на життя людей. (Щоправда, це не надто корелювалося з попередніми заявами з приводу зниження комунальних тарифів, але то вже — таке.)
У липні ж лідер партії Дмитро Разумков уже казав, що не згоден із цією позицією і шляхом лібертаріанства партія йти не зможе. Таким чином, навіть якщо кандидати зі списку «Слуги народу» й хочуть зберігати вірність партійній ідеології, то просто не мають такої можливості, адже генеральна лінія постійно коливається.
Виходить, що в травні, коли партійний список тільки формувався, люди приходили ще в лібертаріанську партію. А в липні, коли всі вже сіли в цей поїзд, з’ясувалося, що він іде в зовсім іншому напрямку. Не виключено, що в майбутньому цей напрямок зміниться ще не раз. Але, здається, наразі ніхто не висловив незгоди зі зміною курсу.
Якщо уважніше поглянути на персональний склад майбутньої пропрезидентської фракції, то спочатку у передвиборному списку також можна було побачити зовсім різних людей із діаметрально протилежними цінностями.
Приміром, поряд з єврооптимісткою Галиною Янченко, волонтером Давидом Арахамією та ветераном АТО Єгором Чернєвим у ньому були такі персоналії, як Дмитро Співак, що мав відверто проросійські погляди й працював телеведучим на каналі Віктора Медведчука, а також кум дружини того самого Медведчука Андрій Холодов.
Пізніше Співака зі списку виключили, але Холодов лишився і нині успішно обирається під 22-м номером.
І це — тільки ті приклади, які лежать на поверхні. Про більшість мажоритарників і списочників «Слуги народу» відомо ще менше або й зовсім нічого. Як ці люди покажуть себе в майбутньому парламенті, лишається хіба що здогадуватися.
Очевидно, всі вони або зовсім не знайомі одне з одним, або бачилися кілька разів у житті. Чи зможуть їхні лідери включно з Президентом контролювати та ефективно управляти цією строкатою масою, сказати важко.
А звідси випливає ще одна потенційна загроза — спробувати майбутніх депутатів максимально позбавити можливості бути хоча б мінімально самостійними. Вочевидь, найефективніший спосіб — це скасування недоторканності.
Така ідея давно популярна в суспільстві і навіть попри те, що для її реалізації потрібно не 253 депутати, а 300, її цілком можуть ухвалити. А от далі вже можна буде, скажімо, застосовувати якісь явно позапарламентські методи впливу на тих, хто не погоджуватиметься підтримувати нехай і нестабільну генеральну лінію партії.
До речі, так само можна буде діяти і стосовно надмірно активних опозиціонерів, котрі сьогодні обіцяють, ну, наприклад, не дозволити зміну курсу чи відмову від європейських цінностей...
Якщо Володимир Зеленський істинно воліє рухатися саме таким курсом, особливих проблем, вочевидь, не виникатиме. Але ж і про його справжні політичні вподобання попри понад двомісячне перебування на головній посаді в державі досі відомо далеко не все.
Словом, результати виборів скоріше поставили більше запитань, ніж дали відповідей. Тому найдоречніша фраза, котрою нині завершується чимало аналітичних публікацій та прямих ефірів, настільки ж влучна, наскільки й банальна: «Поживемо — побачимо»...
Ярослав ГАЛАТА
