Про причини і обставини, які призвели до розпаду найбільшої у світі імперії, сказано й написано багато. Але історики й експерти, досліджуючи цю подію, чомусь рідко згадують Декларацію про державний суверенітет, ухвалену українським парламентом. Хоча, на думку Збігнєва Бзежинського, вона «стала чи не першим цвяхом, забитим у домовину радянської імперії».
Це дійсно так, бо ми, українці, були одними з перших (після Литви) радянських республік, хто зробив реальні кроки до відділення від «єдіного і нєдєлімого». І, незважаючи на істерію, здійняту у Москві, українці хоч і повільно, але йшли до своєї заповітної мрії — побудови власної держави.
«Наприкінці 80-х — на початку 90-х багатьом було зрозуміло, що СРСР агонізує, — розповідав автору статті покійний нині Іван Плющ, який на той час обіймав посаду першого заступника голови українського парламенту. — Ми, молоді українські політики, бачили, як на теренах радянської імперії палахкотять міжнаціональні конфлікти, забираючи чимало людських життів.
Зокрема, між вірменами і азербайджанцями у Нагорному Карабасі, киргизами і узбеками тоді теж точилися криваві сутички. Тож навіть противники виходу УРСР зі складу СРСР розуміли, що їх жертвами можуть стати й українці, насамперед із числа військовослужбовців Радянської армії: при допомозі її підрозділів тодішня центральна влада намагалася навести «конституційний лад».
Був і ще один фактор, який сприяв нам і віддаленню від Москви. Нагадаю, що тоді, на початку 90-х, тривало протистояння між Михайлом Горбачовим та Борисом Єльциним — керівниками СРСР і РРСФР.
Саме ненависть до Горбачова з боку Єльцина — на той час голови Верховної Ради Російської Федерації — призвела до того, що російський парламент прийняв Декларацію про незалежність Росії. Сталося це 12 червня 1990 року.
Після цього їхня ворожнеча досягла апогею і Горбачову було не до України: він переймався проблемами нейтралізації свого головного супротивника. Ну а КДБ — вірний сторожовий пес КПРС — був уже не той, як, скажімо, у 1970-му чи у 1980-му роках. Тож українські політики-демократи почувались у відносній безпеці...
В Україні, на відміну від інших «братніх» республік, до відкритих сутичок із правоохоронцями, не кажучи вже про армію, не доходило. І слава Богу. Але й тут політичне життя вирувало: демонстрації демократичних сил, сміливі виступи з парламентської трибуни, вимоги окремих політиків обмежити владу партії, а то й узагалі заборонити її. Словом, усе йшло до прийняття цього вікопомного документа.
Не переповідатимемо всіх нюансів, що передували прийняттю Декларації, а скажемо лише, що інтрига зберігалася до останньої миті. І це не дивно: із загальної кількості парламентарів 373 були комуністами, тобто 85%.
Ось як описав згодом ті події Іван Плющ — перший віце-спікер Верховної Ради:
«Відкривши сесію, відразу поставив обговорений постатейно проект Декларації на голосування. Результати, що висвітлилися на табло, були вражаючими. Я думаю, що такого не чекав ніхто. Це було просто приголомшливо: «за» — 355, «проти» — 4, утримались — 0, не голосували — 26».
«Це досить цивілізований документ...»
Саме так відгукувалися про Декларацію на Заході, в тому числі в США. Зокрема, «Нью-Йорк Таймс» писала, що «українці намагаються повернути втрачену століття тому державність цивілізованим, правовим шляхом».
27 липня 1990 р. польський сенат прийняв ухвалу з приводу проголошення Україною власного державного суверенітету. В ній, зокрема, зазначалося, що «поляки, які свободу і незалежність Вітчизни вважають своїми основними цінностями, цілком розуміють той переломний момент в історії України — сусіда, з яким бажають жити як рівні і близькі собі народи, а також розвивати співпрацю у всьому...»
А прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер назвала рішення українського парламенту «вчинком, який свідчить про толерантність українців щодо своїх країн-сусідів».
Дійсно, у преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».
У ній ішлося і про те, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.
Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювався намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а за потреби ввести власну грошову одиницю.
Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.
Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов’язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.
А також проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами.
Віктор Мироненко — один із найближчих соратників Михайла Горбачова — згадував, що прийняття Декларації особливого переполоху в Москві не викликало. Горбачов начебто сказав, дізнавшись про це: «Пожартували, мабуть, наші українські друзі».
Та незабаром зрозумів, що це не так: нашому прикладу послідували парламенти інших республік. Проте господар Кремля все ж вирішив переграти республіканських лідерів, підсунувши їм ідею Союзного договору.
І хто знає, як би воно було, коли б не державний заколот, що стався у серпні 1991-го: після його провалу Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України, а незабаром, у грудні, відбувся й референдум, на якому українці висловилися за право бути господарями на своїй землі.
І все ж витоки цих двох подій сягають липня 1990 року, коли була прийнята Декларація про державний суверенітет України.
Сьогодні, як і у 1919-му, йде війна за Україну...
Відтоді минуло майже 30 років. З історичної точки зору це не так уже й багато, але разом із тим не можна недооцінювати цю подію. Адже йшли ми до неї століттями, а шлях наш був не тільки складним, а й трагічним, скропленим кров’ю мільйонів українців.
Майже сто років тому, у 1919 році, здавалося, що ось вона, воля. Але російські більшовики знищили Українську Народну Республіку. Чи багато хто вірив, що з часом вона відродиться? Вже покійний Лесь Танюк, який очолював Всеукраїнську громадську організацію «Меморіал», а за часів СРСР був у близьких стосунках з багатьма дисидентами, говорив:
«Навіть їх інколи охоплювала зневіра у завтрашньому дні України. Адже Компартія за допомогою КДБ, МВС, тисяч таємних сексотів контролювала всі сфери життя, в багатьох випадках кожен крок патріотів був відомий спецслужбам. Але такі хвилини розпачу траплялись у цих людей украй рідко».
Навесні 2014-го у двері багатьох українців постукала війна. Зі сходу — звідтіля, звідкіля вона вже приходила на нашу землю. Сьогодні, говорячи про Декларацію від 16 липня 1990 року, мимоволі згадуєш Універсали Української Центральної Ради, особливо останній — IV.
Так, приймалися вони в різні історичні епохи і за різних умов, що, звісно, не могло не позначитися на їхньому змісті. Але об’єднує їх одне — прагнення українців мати власну державу, будувати добросусідські відносини з іншими країнами і народами тощо.
Тоді, у 1919-му, російські більшовики відразу пішли на нас війною. У 1990-му радянська імперія, яка вже тріщала по швах, утрималася від цього кроку. Натомість вірні її послідовники, виховані в нетрях КДБ, через 24 роки намагаються «виправити цю прикру помилку».
Тому і ллється сьогодні кров українців-патріотів, які захищають свою землю, тому і маємо мільйони тимчасових переселенців, десятки тисяч вщент знищених будинків, шкіл і дитсадків.
«Сьогодні йде реальна війна за нашу незалежність, — вважає Герой України, полковник Ігор Гордійчук. — І її ми не програємо. Впевненості в цьому додає той факт, що сьогодні Українська держава не та, якою вона була майже 100 років тому. І українське військо теж не те, у чому наш «старший брат» уже переконався...»
Сергій ЗЯТЬЄВ
