За­ко­но­про­ек­том «Про вне­сен­ня змін до де­яких за­ко­нів Ук­раї­ни у зв’яз­ку зі змі­ною ви­бор­чої сис­те­ми для ви­бо­рів на­род­них де­пу­та­тів Ук­раї­ни» — пропонується давно наболіле — скасування мажоритарної системи виборів народних депутатів України.
Вочевидь, підкуп виборців (та сама «гречка», показушні ремонти доріг та лікарень, отримання регіоном субвенцій із держбюджету в обмін на «правильне голосування» депутата) — зло, яке має бути усунене.
Мажоритарна система виборів в українських реаліях, на жаль, це зло підтримує. Є сподівання, що завдяки пропонованим змінам та в умовах реальної децентралізації влади казки про народного депутата — «батька» свого округу нарешті зійдуть нанівець.
Спір­ні пи­тан­ня за­ко­но­про­ек­ту:
1. Зни­жен­ня про­хід­но­го бар’єру з ни­ніш­ніх 5% до 3%.
Пропозиція була аргументована в першу чергу необхідністю появи у владі «нових облич». В умовах наших реалій абсолютна більшість існуючих партій та інших політичних утворень — це технічні проекти для вирішення тих чи інших питань бізнесу.
Тому є висока ймовірність того, що через таке нововведення Верховна Рада України остаточно перетвориться на арену постійних протистоянь за участі маргінальних груп, далеких від, власне, державних інтересів. А за відсутності реальної відповідальності законодавців за виконання передвиборчих обіцянок теза про «нові обличчя», скоріше за все, так і залишиться старим міфом у новій обкладинці.
2. Вве­ден­ня ви­ключ­но про­пор­цій­ної сис­те­ми ви­бо­рів на­род­них де­пу­та­тів без за­про­ва­джен­ня обо­в’яз­ко­во­го роз­крит­тя спис­ків кан­ди­да­тів.
Тобто, з одного боку, пропонується більш прогресивна в наших реаліях пропорційна система. Але, з іншого, при збереженні нещодавніх нововведень про право змінювати партійні списки вже і після виборів — право громадян вибирати дійсно свого народного депутата насправді обмежується — через відсутність у виборців інформації про те, кого саме вони вибирають. Іншими словами, саме це, прописане в Конституції право, таким чином і не гарантується.
3. Змен­шен­ня мі­ні­маль­но­го для кан­ди­да­та стро­ку про­жи­ван­ня на те­ри­то­рії Ук­раї­ни до 90 днів за­мість іс­ну­ючих 5 ро­ків.
За дивним збігом обставин саме такий строк — 90 днів — установлений Законом для проведення передвиборної кампанiї і саме в ці 90 днів кандидат у депутати не може бути притягнутий до кримiнальної вiдповiдальностi, заарештований або пiдданий заходам адмiнiстративного стягнення, якi накладаються в судовому порядку, без згоди Центральної виборчої комiсiї.
Таким чином, якщо не буде скасована депутатська недоторканність, ця пропозиція може привести до проходження в народні депутати осіб, до яких є питання у правоохоронних органів, включаючи тих, хто перебуває в розшуку.
4. Від­сут­ність нор­ми про від­по­ві­даль­ність (у тій чи ін­шій фор­мі) за ви­ко­нан­ня пе­ред­ви­бор­чих обі­ця­нок (по­лі­тич­них про­грам).
Така норма існує в більшості розвинутих країн. Як показує світовий досвід і вітчизняні дослідження, відповідальність може бути як політичною (наприклад, оголошення публічної політичної недовіри), так і політикоправовою (від попередження суб’єкта політичної діяльності про його незаконну діяльність до скасування державної реєстрації суб’єкта політичної діяльності та позбавлення повноважень представника певного суб’єкта політичної діяльності). На жаль, у запропонованому проекті відповідні пропозиції відсутні.
У про­ек­ті За­ко­ну «Про осо­бли­ву про­це­ду­ру усу­нен­ня Пре­зи­ден­та Ук­раї­ни з пос­та (ім­піч­мент)» передбачається ряд норм як для забезпечення самої можливості процедури імпічменту, так і для її відкритості (обов’язковість ведення протоколів та стенограм засідань, обліку вхідних та вихідних документів, звітування перед ВР про хід розслідування тощо) та неупередженості (порядок формування складу та можливість відводу сторони обвинувачення та членів спеціальної комісії тощо).
Спір­ні пи­тан­ня за­ко­но­про­ек­ту:
1. Вне­сен­ня змін до чин­них за­ко­нів, а не до Кон­сти­ту­ції Украї­ни.
Як відомо, існує рішення Конституційного Суду України (а воно, як ми знаємо, є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскарженим), в якому сказано, що єдиним способом притягнення Президента України до конституційної відповідальності є встановлена Конституцією України процедура імпічменту. Тому недотримання форми законопроекту, який передбачає лише зміни до інших законів, очевидно, знову приведе до визнання такого закону неконституційним.
2. Не ви­зна­че­но чіт­ко ста­тус, пра­ва та обо­в’яз­ки за­хис­ни­ка Пре­зи­ден­та, свід­ків, служ­бо­вих осіб, екс­пер­тів то­що під час про­це­ду­ри ім­піч­мен­ту. Без вирішення цих питань вказана норма має всі шанси стати лише декларацією.
Ос­нов­ні про­по­зи­ції за­ко­но­про­ек­ту «Про вне­сен­ня змін до де­яких за­ко­но­дав­чих ак­тів Ук­раї­ни що­до кон­фіс­ка­ції не­за­кон­них ак­ти­вів осіб, упов­но­ва­же­них на ви­ко­нан­ня функ­цій дер­жа­ви або міс­це­во­го са­мо­вря­ду­ван­ня, і по­ка­ран­ня за на­бут­тя та­ких ак­ти­вів» — це запровадження інституту цивільної конфіскації незаконних активів та встановлення кримінальної відповідальності за незаконне збагачення.
Серед позитивних моментів можна назвати максимально широке коло активів, на які розповсюджується його дія. Це не тільки грошові кошти чи цінні папери, як було сказано в одному з аналогічних законопроектів, а ще й майно, пов’язані з ним права, роботи чи послуги.
Крім того, конфіскацію незаконних активів пропонується проводити за рішенням суду у цивільному процесі (а не, наприклад, у цивільному процесі в рамках кримінального провадження — як пропонувалося в одному з попередніх законопроектів), без наявності обвинувального вироку стосовно особи.
Спір­ні пи­тан­ня за­ко­но­про­ек­ту:
1. Об­ме­жен­ня тіль­ки ко­руп­цій­ни­ми ді­ян­ня­ми ко­ла зло­чи­нів, що­до яких за­сто­со­вує­ть­ся ци­віль­на кон­фіс­ка­ція не­за­кон­них ак­ти­вів.
Між тим, як це запроваджено в багатьох розвинутих країнах, незаконний обіг наркотиків, фінансування тероризму, кіднепінг, торгівля людьми тощо теж могли б бути причинами такої конфіскації.
2. Мож­ли­вість ци­віль­ної кон­фіс­ка­ції ак­ти­вів, на­бу­тих мак­си­маль­но за три ро­ки до на­бран­ня чин­но­сті за­ко­ном.
Застосування саме такого строку — три роки — наводить на думку про позовну давність. Нагадаю, позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Існує ряд точок зору на питання щодо строків при цивільній конфіскації активів.
В деяких державах строки існують, але вони пов’язані з часом розслідування пов’язаного з майном злочину. В деяких випадках строки відраховуються з моменту виявлення протизаконних дій.
Тобто можна припустити, що в деяких випадках незаконно отримані активи ніколи не можуть стати законною власністю порушника або пов’язаної з ним особи. Крім того, неможливість цивільної конфіскації активів більше ніж через три роки після їх незаконного отримання викликає питання з точки зору справедливості.
3. За­про­ва­джен­ня ци­віль­ної кон­фіс­ка­ції не як окре­мо­го про­ва­джен­ня що­до май­на або по­в’яза­них із ним прав (як це про­по­нує­ть­ся іс­ну­ючою прак­ти­кою), а фак­тич­но як сту­пе­ня до кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­но­сті.
Це може призвести до звинувачень у тому, що цивільна конфіскація — завуальована кримінальна конфіскація і, відповідно, є покаранням — з відповідними наслідками.

Запи­са­ла Окса­на ПО­ЛІ­ЩУК, 
Укр­ін­форм