Кожному — своє...
Попри відносне політичне затишшя впродовж двох попередніх тижнів ті громадяни, кому хоч трохи не байдуже, що ж буде в державі далі, так чи інакше порівнюють п’ятого та шостого президентів. Мимоволі зважуючи нинішні кроки обох ключових гравців, шукаючи в них певну логіку та знаки, розшифровуючи їх і пояснюючи на власний розсуд.
Забігаючи наперед, варто зауважити, що в Петра Порошенка на тлі його суперника тут значно більш виграшні позиції, і це зрозуміло. Він має достатні знання та досвід, чого не скажеш про Володимира Зеленського.
Доки новообраний Президент поспішає домовитися про власну інавгурацію, його почет уже примудрився внести справжній хаос у голови прихильників. Принаймні, власними запереченнями можливості реалізації чи не всього того, у що такі прихильники свято увірували в перервах між переглядом серіалу про Голобородька та голосуваннями.
Заради справедливості варто зазначити, що Зеленський доволі швидко зумів згладити гострі кути нерозуміння і, можливо, навіть зробити таке, чого від нього й не очікували.
Хоча й традиційно — через соціальні мережі — та все ж він розповів, чого навчила українців Чорнобильська трагедія, розчарував кремлівських пропагандистів, пославши їх туди, куди й належить, спромігся пояснити Путіну, що нічого спільного, окрім кордону, Росія та Україна не мають...
А далі почав обережне безпосереднє знайомство з новими реаліями. Тобто зустрівся з релігійними лідерами, Головою Верховної Ради й поговорив із представниками парламентських фракцій. Поки що цим недавній тріумфатор обмежився, однак навіть усього цього на тлі попереднього тривалого мовчання під час виборчої кампанії більш ніж достатньо.
Схоже, що, потрапляючи у «вищу політичну лігу», будь-хто привертає до себе величезну увагу. Відтак з’являються охочі познайомитися, запевнити у своїй корисності. Врешті, він і сам усвідомлює, що має не так багато часу, щоб утвердитись і водночас не наламати дров.
Щоб уникнути незручної й зовсім не театральної паузи, так звана Зе-команда прагне якнайшвидше провести інавгурацію. Експерти в один голос припускають: виключно для того, щоб ще мати час розпустити парламент із надією (а соціологія дає всі підстави для оптимізму) отримати в ньому більшість, а отже, і слухняний уряд.
Якщо ж вибори відбудуться у встановлені законом терміни, важливо не розгубити свого політичного капіталу до жовтня. Тож місця для маневрів мізерно мало, доводиться вивіряти кожен крок і максимально тиснути та просувати свої меседжі, доки в парламенті та суспільстві не сформувалася реальна коаліція проти новообраного...
А що ж упродовж цього часу робить усе ще чинний Глава держави Петро Порошенко? Власне, й далі працює Президентом України. Причому робить це з явним задоволенням. Він приймає подяки, дякує сам, надає почесні імена військовим з’єднанням. Іноді навіть обіцяє швидко повернутися.
Вочевидь, річ у тім, що йому вже немає сенсу нервуватись, але й розслаблятися — зарано. Принаймні, з огляду на парламентські вибори, котрі в будь-якому разі уже не за горами.
Та й решту свого робочого президентського часу варто використати не тільки на символічні жести, що Петро Порошенко чудово розуміє. Так, він ходить у Великодню ніч по церквах, їде подякувати до Львова за підтримку (Львівщина дала Порошенкові найбільше голосів), обіцяє підписати ухвалений парламентом Закон про українську мову, вшановує загиблих героїв і зустрічається зі студентами.
Надає звання, нагороджує, призначає нових суддів, спілкується з іноземними лідерами й затверджує склад делегації для участі в судових слуханнях у справах України проти Росії щодо захоплених українських моряків.
Врешті, вкотре їде на фронт і не лише зустрічається з вояками, вшановує загиблих, присвоює вчительці української мови та літератури з Авдіївки звання «Заслужений вчитель України», а й саме звідти, з передової, заповідає своєму наступникові завжди дбати про розбудову армії.
При цьому надзвичайно показово, що в дискусії стосовно призначення дати інавгурації свого наступника Петро Порошенко показово участі не бере. Йому як чинному Главі держави ніби й байдуже: коли саме офіційно завершаться його президентські повноваження.
Від інавгурації до інавгурації
До речі, з приводу приведення до присяги новообраного Президента також точиться чимало розмов. Окрім можливої дати інавгурації, обговорюється ще й спосіб її проведення. Особливо після заяви членів команди Зеленського про можливі «фішечки».
Долучатися до подібних прогнозів у даному тексті ми не будемо. Натомість пропонуємо коротко пригадати: як відбувались інавгурації попередніх президентів Незалежної України.
Отже, перший із них — Леонід Кравчук — складав присягу невдовзі після свого обрання. Було це в грудні 1991-го. Церемонія відбувалась у Верховній Раді й була доволі скромною.
Були присутні лише два посли (Польщі та Канади). Оскільки Конституція України ще не була ухвалена, то з атрибутів влади було Пересопницьке Євангеліє та Акт проголошення Незалежності України.
Не обійшлося й без курйозів. Оскільки інавгурація відбувалася вперше, то ще не були відшліфовані різні організаційні тонкощі процедури. Після складання присяги Леоніду Макаровичу не встановили крісло Президента в залі Верховної Ради. Тому йому довелося сісти на місце спікера парламенту.
До того ж урочистості відбувалися без виконання Державного гімну, оскільки депутати не ухвалили його редакцію. Тому замість гімну Хор імені Григорія Верьовки виконав «Боже великий, єдиний».
Під час складання присяги Леонідом Кучмою в липні 1994-го були присутні вже 14 офіційних делегацій іноземних держав. Другий Президент також присягав на Пересопницькому Євангелії, адже Конституцію і на той час ще не ухвалили.
Втім, традиція оголошувати присягу саме у приміщенні Верховної Ради порушена не була. До того ж, на відміну від першої інавгурації, цього разу відбулася церемонія передачі влади від Леоніда Кравчука Леоніду Кучмі.
А от друга інавгурація Леоніда Даниловича відбувалася поза межами парламентського приміщення. Кучма наполіг, щоб депутати ухвалили спеціальну постанову про проведення урочистого засідання в Палаці «Україна». Мотивувалося це тим, що традиційне приміщення на Грушевського, 5, — затісне для численних гостей, запрошених на «друге пришестя» другого Президента України.
Спершу парламент відмовив Кучмі і відповідний проект постанови провалив. Однак за кілька днів, з другої спроби, рішення про перенесення місця урочистого засідання усе ж таки було ухвалене.
Наприкінці листопада 1999 року Леонід Кучма присягнув удруге. Поки що — це єдиний випадок в історії нашої держави. Серед зарубіжних гостей із 21 держави були присутні вісім президентів (Узбекистану, Словаччини, Польщі, Молдови, Туреччини, Литви, Азербайджану, Білорусі) та два прем’єр-міністри (Росії й Казахстану).
Серед атрибутів нарешті вже була Конституція України, а також Пересопницьке Євангеліє. Тоді ж з’явилися Президентська булава, Гербова печатка, Нагрудний знак та Президентський штандарт.
Коли Кучмі вручали булаву, поруч не було офіцера, якому Глава держави мав би її віддати. Тому Кучма рішуче потрусив нею над головою і поклав назад.
Інавгурація Віктора Ющенка в січні 2005-го знову проводилась у приміщенні Верховної Ради. Хоча офіційна церемонія мала, так би мовити, всенародне продовження. Частина урочистостей відбулася на Майдані Незалежності.
На церемонію приїхали 64 делегації іноземних держав. Серед них були сім президентів (Естонії, Латвії, Молдови, Польщі, Румунії, Словаччини та Угорщини), два прем’єр-міністри (Азербайджану й Нідерландів), генерал-губернатор Канади, а також генеральний секретар НАТО, заступник Генсека ООН, генсек ОБСЄ, комісар Європейського Союзу.
Привітати Віктора Ющенка приїхали екс-президент Чехії Вацлав Гавел та екс-президент Польщі Лех Валенса. На першу частину інавгурації (тобто до парламентського приміщення) серед інших гостей завітали й обидва попередники Ющенка — Леонід Кравчук і Леонід Кучма.
Наступний обраний українцями Президент Віктор Янукович складав присягу в лютому 2010-го у Верховній Раді. З’їхалися близько 100 делегацій іноземних держав. На церемонії були присутні вісім президентів (Вірменії, Латвії, Литви, Македонії, Польщі, Угорщини, Чорногорії, Білорусі), три прем’єр-міністри (Азербайджану, Казахстану, Таджикистану), президент Європарламенту, верховний представник із закордонних справ ЄС, президент ПАРЄ, а також Патріарх РПЦ.
Зазначимо, що Віктор Ющенко показово не прийшов на інавгурацію свого наступника, тому церемонія передачі влади відбулася в одному з кабінетів Секретаріату Президента. Котрий невдовзі знову став іменуватись Адміністрацією.
Урочистості були не такими пишними, як за Ющенка, а серед інших цікавих моментів варто відзначити певний символізм. Коли Янукович заходив до Верховної Ради, перед ним почали зачинятися вхідні двері. Також журналісти потім дуже довго обговорювали, як новоспечений гарант сховав до нагрудної кишені піджака посвідчення Президента, яке мало б лежати на спеціальній подушці.
П’ятий Президент України Петро Порошенко, подібно до Віктора Ющенка, складав присягу двічі. Спершу відбулася традиційна, виписана в Конституції інавгурація у Верховній Раді. А потім — ще одна на Софійській площі. Було це в червні 2014-го, в розпал російської агресії проти нашої держави.
Серед зарубіжних гостей було 56 делегацій іноземних держав. Зокрема, 13 президентів (Австрії, Албанії, Білорусі, Грузії, Литви, Польщі, Швейцарії, Німеччини, Македонії, Молдови, Румунії, Словенії, Словаччини) та 4 прем’єр-міністри (Канади, Казахстану, Латвії, Угорщини). Також були присутні генсек Ради Європи, президент Ради Європи та генсек ОБСЄ.
Оскільки Янукович на той час уже втік з України, то символічної передачі влади від одного Президента іншому не відбулося взагалі. Нині така процедура, звісно ж, очікується, про що Петро Порошенко наголошував ще під час свого першого виступу після перемоги опонента. І вже невдовзі ми станемо свідками того, як усе це відбуватиметься.
Ярослав ГАЛАТА
