У кожного з них були свої мотиви: політичні, геополітичні, особистісні... Однак відтепер, а точніше — після 6 січня, коли новообраному митрополиту Київському Епіфанію буде офіційно вручено Томос, Православній церкві України доведеться самій добиватися підтримки в середині країни і авторитету за її межами.
Із третьої спроби...
Відразу варто зазначити, що повноцінно всю велич нинішніх подій більшість українських громадян, мабуть, усвідомлять років за п’ять-десять. Адже станом на сьогодні усе ще залишається багато тих, хто не надто й цікавиться питаннями Томосу чи об’єднання церков.
З одного боку, це можна пояснити — надто вже значні негаразди випали на долю нашого народу упродовж останніх кількох років.
З іншого — навіть за таких умов слід усе ж таки більше перейматися питаннями, перспективнішими за ціну на газ чи мінімальний розмір пенсії.
Особливо коли йдеться не про звичайних обивателів, а про політичних експертів, котрі в ці дні щось аж надто часто почали відверто протиставляти питання проведення Об’єднавчого Собору скрутній економічній ситуації в державі.
Зводячи усе до банального запитання: а чи додасть доленосна подія від 15 грудня додаткових політичних дивідендів чинному Президенту Петрові Порошенку?
Утім, до подібного роду політичної казуїстики уже можна звикнути. Зрештою, в Україні жодна більш-менш знакова позитивна подія не проходила без такого роду дискусій.
За часів президентства Петра Порошенка точнісінько так само відбувалося торік улітку — після отримання безвізового режиму з Євросоюзом. Лише тоді скептики більше підсміювалися з термінів надання безвізу — той процес і справді затягнувся на довше, ніж очікувалося.
Нинішні ж події навколо отримання Українською церквою автокефалії відбувалися дуже стрімко. Зрештою, лиш тільки навесні суспільство масово дізналося про значення цього грецького слова.
Так, до того вже існувало кілька спроб отримання автокефалії. Зокрема, ще 1992-го, коли вперше почалися розмови про утворення незалежної Української церкви в незалежній державі, великим прихильником цієї ідеї був тодішній Президент Леонід Кравчук.
Попри те що за його президентства це питання вирішити не вдалося, наступний Глава держави Леонід Кучма також виступав за створення єдиної Православної церкви України.
А з найбільшою силою ця тема актуалізувалася за президента Віктора Ющенка, який так само намагався допомогти УПЦ КП отримати визнання й автокефалію. Але й ця спроба була невдалою.
Нинішня ініціатива Петра Порошенка стала фактично третьою спробою отримати Томос у новітній історії України. Як бачимо, саме вона й виявляється вдалою.
Новий суб’єкт православ’я
Отже, станом на сьогодні в державі склалася нова церковна ситуація: замість двох національних церковних структур створено одну — Православну церкву України, котру саме в ці дні активно визнають у світі.
Цей процес, до речі, чимось нагадує кінець 1991 року, коли світова дипломатія крок за кроком визнавала Україну новою незалежною державою...
Фактично станом на сьогодні в Україні, яка веде справедливу оборонну війну проти Москви, співіснують дві версії православ’я: українська і російська. І це справді різні версії православ’я, а не просто дві різні церковні організації.
Є усі підстави сподіватися, що українське православ’я живитиметься грецькою освітою і культурою, робитиме ставку на молодих священиків, а також матиме потужну емоційну підтримку патріотичних громадян, які ще донедавна не усвідомлювали, наскільки важливо для них мати власну церкву.
Дуже важливо, що відтепер російська версія православ’я в Україні втратила свій основний козир — монополію на канонічний статус на цій території. Як це не парадоксально на перший погляд, ця версія лишається пережитком Радянського Союзу з усіма наслідками, що випливають.
Немає сумнівів у тому, що офіційна Москва (як світська, так і церковна) усіляко захищатиме свою церкву в Україні. Але тепер її позиції на нашій території значно послабилися.
Щодо цього чи не найвлучніше висловився предстоятель Української греко-католицької церкви Святослав. Глава УГКЦ назвав Об’єднавчий Собор важливим історичним моментом у житті України і наголосив, що тепер обидві церкви — Українська греко-католицька і Православна церква України — йтимуть разом, шукаючи і реалізовуючи те, що єднає.
«Тепер не тільки УГКЦ може і має нагоду говорити до світового співтовариства про ситуацію в Україні, про війну і її наслідки, а й Православна церква України, — сказав Святослав, зазначивши, що до того право говорити від імені православних України на світовому рівні узурпувала Москва.
Саме представники УПЦ МП поширювали викривлену інформацію про нібито війну в Україні між православними — з одного боку і розкольниками та уніатами — з іншого. Тобто що в Україні триває не війна між Росією і Україною, а внутрішня міжрелігійна суперечка».
Власне, тепер є усі підстави сподіватися, що Україна отримуватиме додаткову підтримку з інших центрів церковної влади. Передусім це може стосуватися Ватикану.
Наголосимо, що там узяли до відома новину про утворення Православної церкви України. Так, офіційний портал новин Ватикану повідомив про обрання митрополита Епіфанія предстоятелем новоствореної Православної церкви України.
За словами речника УПЦ Київського патріархату архієпископа Євстратія, фактично новина про обрання Єпіфанія — це знак, що Православна церква України набуває для Ватикану суб’єктності.
«Вельми болюча новина для Московської патріархії. І дуже вагома — для католицького і всього християнського світу, — вважає Євстратій. — Між Католицькою і Православною церквами немає євхаристійної єдності і Католицька церква не здійснює якогось акта визнання нової автокефалії.
Але фактично поширення цієї офіційної новини є сигналом для всіх, хто ще має сумнів, в тому числі у помісних церквах: дипломатія Вселенського патріархату перемогла московські потуги.
Тому новина Ватикану означає, що у тих церквах, які ще не визначилися з визнанням автокефалії, з’явився вагомий аргумент зробити це після вручення Томосу 6 січня».
До цих слів архієпископа варто додати, що дотепер діалог між католицьким та православним світами на вищому рівні переважно вівся між Папою Римським та Патріархом Московським.
Так відбувалося тому, що у Римі виразником інтересів світового православ’я бачили саме Москву, а не Константинополь. Не з релігійних, а із суто політичних міркувань — через неспівмірну чисельність віруючих.
Тепер же ситуація може принципово змінитись, адже фактично Москва втратила монополію на православ’я. Відтепер в Європі та й в усьому світі мають розуміти, що православне — не означає російське.
Звісно, це не означає, що міжконфесійний діалог офіційний Ватикан відтепер вестиме з керівництвом новоствореної Православної церкви України.
Тут доречніше прогнозувати пожвавлення контактів Папи Римського Франциска та Вселенського Патріарха Варфоломія. Але для українського православ’я — це також неабиякий плюс.
Взаємні вигоди
Тривалий час до проведення Собору, а особливо в останні кілька тижнів, в українських церковних колах активно обговорювалося питання Статуту нової Церкви. І відповідна робота велась як в Україні, так і за її межами.
На засіданні Синоду 29 листопада Константинополь затвердив проект Статуту автокефальної Української церкви і передав його у Київ.
Цей проект до останнього був таємницею, що спричинило певне побоювання, мовляв, чи не має наміру Вселенський патріархат аж надто міцно «прибрати до своїх рук» новостворену Православну церкву України? Але подібні припущення виявилися несправедливими і на самостійність новоствореної церкви насправді ніхто не зазіхає.
Щоправда, предстоятель автокефальної Української церкви носить титул митрополита Київського, а не Патріарха. Але, по-перше, саме цей титул носили всі, хто очолював Київську кафедру.
По-друге — ніхто не каже, що митрополит Київський не стане Патріархом Київським, коли його Церква з помісної у назві стане реально помісною в житті.
Уже в перших розділах Статуту закріплено материнську роль Константинопольської церкви, але там же сказано, що «Православна церква в Україні є автокефальною, керується Святим Письмом, канонами, Томосом і Статутом».
Себто ні на обрання предстоятеля, ні на інші внутрішні питання Української церкви Варфоломій чи котрийсь із його майбутніх наступників не впливатимуть.
На користь аргументації щодо широкої самостійності свідчать і ще деякі фактори. Попри те що святе миро для Києва варитиметься у Константинополі, загальновідомо, що там же його бере, скажімо, і Єрусалимська церква.
Канонізацію місцевих святих доведеться погоджувати зі світовими церквами через Константинополь. Але, можливо, це й на краще, бо зробить цей процес більш відповідальним і виваженим.
Глобально кажучи, посилення ролі Вселенського Патріарха відбуватиметься не за рахунок незалежності Української церкви. Хоча простежити таке посилення у Статуті новоствореної церкви таки справді можна.
І це також цілком логічно, оскільки, як уже було сказано на початку цього тексту, в кожного з нинішніх суб’єктів існували власні причини довести процес створення Православної церкви України до логічного завершення.
Позицію, яку Константинополь намагається зайняти щодо Української церкви та і решти світових церков також, вочевидь, найточніше окреслює термін «арбітр».
Фактично в Україні Вселенський Патріарх зберіг за собою право на дві ключові речі: монополію на тлумачення положень Томосу та роль останньої апеляційної інстанції для українських церковників. А такого роду «арбітр», до слова, аж ніяк не завадить.
Ярослав ГАЛАТА
