Левко Лук’яненко був людиною незламною і безкомпромісною в боротьбі за незалежність України, водночас він був надзвичайно людяним і законфліктувати з ним навіть у суворих умовах таборів було дуже важко.
Так про нього згадували ті, хто прийшов попрощатися з українським дисидентом, політиком, Героєм України, автором Акта проголошення незалежності України, у своїх виступах на церемонії прощання та в розмовах із журналістами в клубі Кабінету Міністрів, повідомляє кореспондент Укрінформу.
«Я щасливий тим, що мені довелося близько знати цього чоловіка», — сказав колишній політв’язень, співкамерник Левка Лук’яненка та Василя Стуса — Василь Овсієнко.
Він розповів, що у 1982–1984 роках разом із Лук’яненком перебував у таборі в селі Кучино Пермської області на Уралі.
«Я був з Василем Стусом у 18й камері, Левко — у 19й. Там було чоловік 30 і більшість — українці. Василь Стус, оцінюючи Лук’яненка, сказав: «Ото — чоловік!» Це звучало поєвангельському: «Се — человек!» Так Пілат сказав про Ісуса Христа.
Та висока оцінка була цілком справедливою, бо я не знаю більш авторитетного політв’язня. Водночас хоч в ув’язненні стримуватись від конфліктів було надзвичайно тяжко, Левко ні з ким не мав ніяких конфліктів, ніколи, бо він умів гасити ті конфлікти. Законфліктувати з ним було проблематично», — наголосив Овсієнко.
Він нагадав, що після відбуття покарання вони відновили Українську Гельсінкську групу, котра швидко переросла у політичну партію — 29 квітня 1990 року провели установчі збори, що стали установчим з’їздом Української республіканської партії, яку Лук’яненко і очолив. А останнім часом вони клопоталися про те, щоб зберегти пам’ять про політв’язнів.
Йосип Зісельс, керівник Конгресу національних громад України, колишній політв’язень, член Української Гельсінкської групи, розповів журналістам, що вони з Лук’яненком сиділи в таборах в один час, але в різних місцях.
«Я знав про нього, він — про мене як одного з нових членів Гельсінкської групи... Я дуже цінував те, що він знає про мене. Потім, коли це нарешті скінчилося — тюрми і табори, — ми з ним познайомилися ближче. Працювали в Українській Гельсінкській спілці, він був дуже активним», — розповів колишній політв’язень.
Зісельс підкреслив: Лук’яненко був велетнем духу, великою людиною, великим борцем за волю України.
«Я бачу на деяких людях знак Бога — що Бог поклав на них свою руку при народженні і надав їм сили витримати ті випробування, які їм випадають на життя. Він був дуже сильною людиною. Можливо, це у розмові з ним не так проявлялось, але ті, хто знав, що він витримав за своє життя, це бачили.
Вперше його посадили ще в 1961 році. Тобто його шлях — величезний, до незалежності — 30 років. З них він був на свободі дуже мало.
Він усе це витримав, не кожен це витримує. І деякі, які витримали, трохи відходять від боротьби. А він одразу включився в подальшу боротьбу — будівництва держави. І це дуже важливо. Він не зупинявся, і таким був до останнього дня свого життя», — розповів Зісельс.
Відомий поет, політичний діяч, один з організаторів Народного руху України Дмитро Павличко говорив про Лук’яненка як про блискучого історика, юриста, інтелектуала.
«Його партія — це був український народ. Левко Лук’яненко був не просто патріотом, він був інтелектуальною людиною, письменником, ми повинні прочитати його 13 томів, які залишилися нам. Тому що його життя — це була боротьба, весь час боротьба проти поневолення українського народу Московщиною, Росією. До самого кінця», — підкреслив Павличко.
Його колега по письменницькому цеху, колишній народний депутат Володимир Яворівський насамперед зазначив щодо Акта проголошення незалежності України, що «саме цей документ, написаний рукою Левка Лук’яненка, став унікальним, рятівним для України».
Дисидент, політичний діяч Богдан Горинь розказав про те, як зустрічався з Лук’яненком у лікарні «Феофанія», де вони були у сусідніх корпусах.
«...Ми проговорили майже годину на всі теми, в тому числі і про вибори, і про путінську агресію, і про недалекоглядних політиків, які раптом вважають, що можна вмовити Путіна, апелюючи до Будапештського меморандуму, і таким чином досягти миру.
Левко Лук’яненко сказав: «Ні. В мене інші ключі, як досягти миру і відібрати забрані в нас насильно території. Є два головних варіанти: продовжувати санкції до того часу, поки нарешті економічно повністю охляне путінська Росія; а другий — робити все, щоб підтримувати колоніальні народи РФ, бо мусить відбутися ще один розпад Росії», — процитував Лук’яненка Горинь.
А коли 6 липня він прийшов знову, то, за його словами, в палаті Лук’яненка вже не застав, той був у реанімації.
«І ось я біля Левка Лук’яненка. Дуже прикре було у мене враження — бачити людину, яка прощається з життям», — із болем сказав він.
Заступник комбата добровольчого батальйону ОУН Андрій Cивий (Пастушенко), прощаючись, сказав дуже зворушливі слова: «Коли ми виносили Левка Лук’яненка в Хотині (під Києвом, де 9 липня прощалися з Лук’яненком. — Ред.), ми всі відчували, наче виносимо з бою свого отамана.
Я особисто відчував, що я виношу його з Пісок, що я виношу його з Іловайська, що я виношу його з Донецького аеропорту, звідки мене виносили розірваного...
Я фізично відчував, що це — мій гетьман, це — мій отаман. І я його виношу з бою, тому що все його життя — це був бій», — зазначив він.
* * *
Левко Лук’яненко був живим символом незламності українського духу. Укрінформ зібрав добірку найактуальніших його цитат.
«Російська Федерація — зменшена імперія зла — увійшла в суперечність із технічними, гуманітарними й моральними реаліями XXI століття й має бути демонтована.
Задля реальної свободи України, задля національної свободи Ічкерії, Татарстану, Башкортостану та інших народів, що перебувають у московському колоніальному ярмі, — почніть мобілізацію (на добровільній основі) людей різних національностей, передусім громадян колишнього СРСР та країн так званої народної демократії, до української армії!
Закличте уряди й народи, що дорожать національною свободою, до спільної боротьби проти імперії зла за звільнення московських колоній і вільного їх розвитку».
«Українцям важко повернутися до своїх духовних цінностей, до своєї української національної ідеї. Після Революції Гідності цей процес почався і швидко його не зробиш. Але, безперечно, його вже почали».
«Шановні колеги, давайте зробимо щось інше, давайте Україну проголосимо незалежною державою, тоді нам не прийдеться хитрувати...»
«Усі великі революціонери — юристи. Значить, це найкраща освіта, щоб боротися».
«Тільки коли московіти створять свою національну державу, вони перестануть бути небезпекою іншим державам...»
«Я підняв синьожовтий прапор боротьби і я маю пронести його стільки, скільки зможу, до самої смерті. А потім його підхопить хтось наступний і понесе далі. Який я у цьому ланцюгу — не має значення...»
«Будьте сміливі, покладайтеся на долю і не бійтеся смерті. А найбільше любіть свій край, своїх батька й матір, любіть Україну. За парканом не сховатися. Особисте щастя і добробут можливі тільки в щасливій захищеній і шанованій Батьківщині».
«Найстрашніше за ґратами — відчувати несправедливість кари».
«Попри те, що п’ять мільйонів українців змушені були покинути Батьківщину і поїхати за кордон у пошуках куска хліба, у цьому є й позитивний момент. Бо всі ці люди тепер є, так би мовити, дипломатами від України, вони знайомлять світ з Україною, з їх уст і іспанці, і португальці, і мешканці інших країн дізнаються, що Україна — не Росія, що ми маємо окрему мову, окремі традиції.
Україна спростовує московські брехні. Це так само важливо для утвердження української нації у світі».
«Багато дослідників і досі тримаються промосковської концепції походження України і твердять, що наша держава, Росія і Білорусь походять із однієї колиски братніх народів. Хоча це геть абсурдна імперська ідея, яку навіть серйозні російські вчені свого часу ставили під сумнів.
Але одна справа, якщо людині бракує знань чи здорового глузду, інша — це продажні історики. Перепрошую, але єдине від них спасіння — дочекатись, коли вони поздихають і перестануть каламутити голови нормальних людей».