«Суд надіслав запит уряду Росії щодо інформації про дотримання стосовно заявника вимог статей 2 (право на життя), 3 (заборона тортур) і 4 (заборона примусової праці) Конвенції у зв’язку з його голодуванням.
Суд також просить надати докладну інформацію про поточний стан здоров’я Олега Сенцова разом із медичною документацією до 27 червня», — йдеться в повідомленні.
Голодування як засіб тиску
За словами адвоката, РФ також не має права використовувати способи примусового годування. «По суті, це означає, що тамтешня влада зобов’язана не допустити смерті Сенцова, але й не має права використовувати способи примусового годування», — наголосила пані Добрева.
Вона також заявила, що ЄСПЛ пропонує Сенцову припинити голодування. Так, адвокат додала, що про це йдеться у відповіді Європейського суду на екстрене звернення представника режисера, надісланій до ЄСПЛ напередодні.
«Європейський суд із прав людини нагадує, що справі Олега Сенцова ще 8 липня 2014 року надано пріоритет», — пояснила Наталія Добрева.
Як відомо, український режисер Олег Сенцов, якого в Росії засудили до 20 років тюрми за «тероризм», ще 14 травня оголосив безстрокове голодування. Вимога до російської влади одна: звільнити всіх ув’язнених із політичних мотивів українців.
Родичі й знайомі Олега кажуть, що це для нього був крайній крок. І додають: він просто, напевно, зневірився в можливості звільнення. Не лише свого, а й інших політв’язнів. Тим паче що раніше навіть не розглядав варіанта голодування.
А буквально вчора мати політв’язня Нурі Примова Раіме Примова також оголосила голодування. Про це повідомляє «Кримська солідарність». «Я хочу врятувати свого сина, хочу, щоб його теж включили до списків з обміну. Більше не можу чекати», — розповіла Раіме.
А ще — повідомила про надіслану заяву до управління ФСБ Росії по Республіці Крим і місту Севастополь із вимогою обміняти її сина Нурі Примова. Там їй відповіли, що на звернення відреагують упродовж місяця.
За інформацією правозахисників, Раіме Примова має інвалідність другої групи, їй 68 років. «У неї відсутня одна нирка, діагностоване серйозне захворювання печінки. Для неї подібний крок є великим ризиком для життя і здоров’я. Але переконати її відмовитися від цього рішення не вдалося», — цитує правозахисників «УП».
Нурі Примов — один із чотирьох кримськотатарських активістів, засуджених російською владою у справі організації «Хізб-ут-Тахрір». Цю справу розглядав Північно-Кавказький окружний військовий суд у Ростові-на-Дону. 7 вересня 2016-го їм оголосили вирок.
Вісім із 68...
Взагалі, за чотири роки кількість українців, ув’язнених у Росії з політичних мотивів, зросла майже всемеро. У 2015-му йшлося про одинадцятеро людей. Однак відтоді чи не щомісяця з’являлась інформація про нові обшуки, затримання, арешти, суди. Причому не тільки в окупованому Криму, а й безпосередньо на території Росії і навіть у сусідній із нею Білорусі.
Буквально місяць тому на території анексованого півострова затримали двох кримськотатарських активістів — Ернеса та Енвера Сейтосманових. До речі, вони є двоюрідними братами уже згадуваного вище Нурі Примова.
Відтак станом на початок червня 2018-го кількість політв’язнів сягнула 68 осіб. І, як наголошують правозахисники, це лише ті українські громадяни, про яких ми знаємо.
За цей час, тобто за чотири роки, в Україну повернулися лише восьмеро людей. Трьох із них — Надію Савченко, Геннадія Афанасьєва та Юрія Солошенка — українська влада обміняла.
Ще двох — Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза — вдалося звільнити завдяки зусиллям Меджлісу кримськотатарського народу, Туреччини та України.
Незаконно засуджений Юрій Яценко відсидів визначений російським судом термін. Так само як і Хайсер Джемілєв. А Юрій Ільченко, який перебував під домашнім арештом у Криму, зміг утекти на материкову Україну.
Де вести діалог?
Нинішня ситуація склалася з кількох причин. Одна з них — це брак переговірного майданчика щодо українських політичних в’язнів.
Деякі активісти закидають, мовляв, є Мінськ. Однак, як розповідають наближені до цих переговорів джерела, щойно представники України намагаються завести розмову про «політичних», представники Росії ставлять питання руба.
Мовляв, або ми говоримо лише про Донбас, або не говоримо взагалі. А відтак представники України мимоволі вимушені враховувати подібні ультиматуми. Щоби не було «заговорено» бодай не менш важливе питання військовополонених на Донбасі.
Тривалий час і українські правозахисники, і родини в’язнів Кремля шукали виходів із цієї ситуації. Лунали навіть пропозиції ухвалення законопроектів, які дали б можливість такий переговірний майданчик створити. Але марно.
Після звільнення Умерова та Чийгоза були певні сподівання, що територією для перемовин, бодай стосовно Криму, може стати Анкара. Але для цього потрібно, щоб українські високі чиновники домовилися з Туреччиною.
Відтоді минуло понад півроку, а все, що змінилося за цей час, — це, на жаль, те, що ще більше зросла кількість ув’язнених із політичних мотивів українців.
Пошуки відповідального
Ще одна проблема, з якою родичі бранців Кремля оббивають пороги на Банковій, — це відсутність людини, уповноваженої займатися суто питанням українських політв’язнів у Росії та Криму, вести відповідні переговори з представниками РФ тощо. Адже нині ці функції розпорошені між кількома структурами.
До певного моменту тему «політичних» нібито вела Служба безпеки України. Згодом за це взялися Міністерство закордонних справ, Генпрокуратура і навіть Міністерство юстиції. Складається традиційна, на жаль, для України ситуація, коли певний набір повноважень дублює кілька державних структур.
Вочевидь, саме тому родичі ув’язнених подеколи навіть не знають, до кого звертатися зі своїми проблемами й звідки отримувати нову інформацію. Врешті, де можна дізнатися, хто, що і як робить для звільнення їхніх рідних. Щоправда, не так давно влада таки визначилася з кандидатурою.
«У травні під час зустрічі з Іриною Геращенко нам представили таку людину від уряду. Підтримувати зв’язок із родинами політв’язнів має віце-прем’єр-міністр Павло Розенко. Принаймні, саме на нього поклали обов’язки координації міністерств у питаннях правової допомоги та звільнення політв’язнів.
Але Розенко не уповноважений представляти Україну на переговорах. Він може лише роздавати завдання міністерствам і відомствам у межах якогось загального плану», — вважає Ігор Котелянець, голова Об’єднання родичів політв’язнів Кремля. Пан Ігор є братом одного з кримських бранців Кремля, «диверсанта» Євгена Панова.
Родичі політичних в’язнів кажуть, що з моменту визначення кандидатури Павла Розенка як координатора у справі звільнення бранців особливих контактів з урядовцем так і не було. Один раз до них прийшов радник віце-прем’єр-міністра.
Відтак в уже згадуваному Об’єднанні родичів політичних в’язнів Кремля поки що не надто вірять, що віце-прем’єр буде активним у цій роботі, оскільки й без того має багато завдань.
Третя проблема — це закритість процесу звільнення. Українське Міністерство закордонних справ питання політв’язнів коментує дуже стисло: «Звільнення політв’язнів для України є пріоритетом, робота ведеться щодня, але вона не публічна. Зайвий розголос може завадити звільненню українських громадян».
Загалом подібне твердження аж ніяк не позбавлене здорового глузду. І якби у справі звільнення політичних в’язнів справді був помітний поступ, їхні родичі, вочевидь, не надто й наполягали б на якійсь відкритості цього процесу.
Але біда в тім, що з кожним днем подальшої невизначеності долі бранців ті, хто за них уболівають, найбільше готові до будь-яких дій.
Тим часом крихти наявної інформації про пошуки переговірника та переговірного майданчика також коментують розмито. «Як для МЗС, так і для уряду головна мета — це звільнення політв’язнів. Якщо це буде за допомогою будь-якої третьої країни (необов’язково Туреччини, будь-якої третьої країни), ми будемо тільки раді», — зазначає речниця МЗС Мар’яна Беца.
На тлі такої закритості частина родичів ув’язнених розчаровується. І приклад Раіме Примової, про яку ми згадали на початку цього тексту, — яскраве тому свідчення. Але є й інші, не настільки радикальні рішення.
Хтось просто каже, що не може більше чути про «непублічну роботу». І натомість радий був би дізнатися конкретну інформацію, як саме планують звільняти тих чи інших людей.
Утім, складається враження, що чіткої та дієвої стратегії звільнення ані в офіційної влади, ані у правозахисників поки що немає. Самі представники уряду не раз наголошували: ключ до звільнення політв’язнів — у Кремлі. А якщо говорити ще точніше, то — безпосередньо в російського президента.
Цю думку поділяють деякі родичі політв’язнів, і вони раз у раз їздять за кордон розповідати про ситуацію з українськими громадянами в Росії та в Криму. Про порушення прав людини на анексованому півострові, про тортури, про війну.
І такі візити стали вже регулярними. Принаймні, ті, хто щодня бореться за звільнення українських політичних в’язнів Кремля, уже побували у Брюсселі, Страсбурзі, Парижі...
Останнім часом, відколи про голодування і стан здоров’я Олега Сенцова почали говорити більшість інформаційних агентств світу мало не щодня, доволі популярною стала теза про те, що найближчим часом найвище російське керівництво навряд чи погоджуватиметься на якісь поступки стосовно політичних в’язнів.
Буцімто Путін не хоче надавати своєму українському візаві якихось додаткових козирів незадовго до президентських виборів в Україні. Мовляв, якщо бодай частину бранців буде звільнено, Петро Порошенко неодмінно використає це у своєму умовному звіті про проведену за час президентської каденції роботу.
Звісно, подібні припущення — вельми суперечливі. І для родичів політичних бранців вони, вочевидь, видаються найбільш цинічними. Зрештою, для будь-якої нормальної людини головним є досягнення результату стосовно переговорів зі звільнення в’язнів. А хто вже і як використовуватиме такі досягнення — питання другорядне.
Складність полягає ще й у тому, що проти міжнародного тиску в Росії вже виробився певний імунітет. На всі ухвали та резолюції, які стосуються анексії Криму, порушення прав людини й переслідування українців із політичних мотивів, в РФ не надто зважають.
Врешті, чого ще чекати від країни, яка відкрито заявляє, що рішення Європейського суду з прав людини для неї необов’язкові?
Ярослав ГАЛАТА
