Спільний сильний ворог змушував політиків із націонал-демократичного табору відкидати взаємні претензії та об’єднуватися. Всі, хто протистояв Януковичу, викликали співчуття в опозиційного табору й могли розраховувати на моральну підтримку великої частини суспільства.
Проукраїнськи налаштоване населення готове було пробачати недоліки політикам, які так чи інакше виступали проти регіоналів. Але часи зворушливого єднання давно залишилися в минулому. Після падіння режиму та втечі Януковича за кордон ситуація різко змінилася.
З 2014 року в українській політиці фактично кожен сам за себе. Якщо раніше впродовж дуже тривалого часу країна була розділена переважно на два табори, які по черзі ставали владою чи опозицією, то тепер їх стало набагато більше.
Опозиція розпалася відразу на кілька умовних гілок: стару опозицію, молодоопозиціонерів, націоналістів та проросійські сили, які часом воюють не так із владою, як одна з одною.
Причому ситуація ускладнюється тим, що кожна з названих груп також не монолітна й поділяється на безліч конкуруючих між собою команд, які можуть до виборів утворити союзи або, навпаки, опонувати одне одному.
Найгостріша криза 2014–2015 років залишилася позаду, і настав час боротьби за умовне місце під політичним сонцем. Її результат залежить від здатності учасників такої боротьби домовлятися й від того, які союзи в підсумку вони зможуть укласти одне з одним.
Не старіють душею ветерани...
До першої групи можна зарахувати умовних ветеранів української політики, зокрема Юлію Тимошенко. Її партія «Батьківщина» за довгі роки своєї діяльності побула і владою, і опозицією. А ще — пережила кілька серйозних криз, але зуміла їх перетерпіти з мінімальними втратами і сьогодні знову на злеті.
Кілька разів політологи вже «ховали» Тимошенко як політика загальноукраїнського масштабу, але щоразу вона підносилася до рейтингових вершин у той час, як її опоненти зазнавали краху.
Сьогодні Юлія Тимошенко має один із найвищих президентських рейтингів, тому не вважає за потрібне ні з ким об’єднуватись і виступає як самостійна сила. Хоча ще не так давно — в лютому позаминулого року — лідерка «Батьківщини» на спільній прес-конференції зі ще одним ветераном української політики Валентином Наливайченком заявляла, що збирається виступати з ним єдиним фронтом.
Пізніше політики все ж таки вирішили йти на вибори окремо. При цьому становище Наливайченка нині не таке райдужне, як Тимошенко: у президентських рейтингах він поки що серед аутсайдерів.
«Локомотиви» без досвіду
До умовних молодих опозиціонерів можна зарахувати людей, які стали відігравати активну роль у політиці вже після Революції Гідності. Це «Самопоміч», а також численні дрібніші партії та організації на зразок «Сили людей», Руху нових сил, Демократичного альянсу та «Хвилі».
У цьому таборі декларують мету — оновлення українського політикуму, а на перше місце ставлять боротьбу з корупційними схемами, які не зруйнують ані чинна влада, ані Юлія Тимошенко в разі її перемоги на виборах.
Незважаючи на великий потенціал саме в цій ніші, молоді політики поки що зазнають великих труднощів у пошуку взаєморозуміння. Неодноразові спроби об’єднання в одну політичну силу досі не дали конкретних результатів.
У кінцевому підсумку це може призвести до того, що напередодні виборів молоді опозиціонери знову шукатимуть спільну мову з так званими олігархічними партіями та домовлятимуться про місця у їхніх передвиборчих списках, як це, власне, й було у 2014-му.
Щоправда, тоді, чотири роки тому, в появі у списках молодих і не надто досвідчених політиків якраз більше були зацікавлені саме представники старих партій. Нові обличчя так чи інакше додавали їм популярності. А в окремих випадках (як із лідерством Надії Савченко в списку «Батьківщини») так і взагалі домоглися необхідного результату.
Трішки окремо в цьому переліку стоїть «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка — екс-міністр оборони України станом на сьогодні також є одним із найрейтинговіших політиків. Однак новачком у політиці його аж ніяк не можна назвати.
Якимись скандалами Гриценко себе не заплямував і цілком може претендувати на успіх. Причому як особисто, так і стосовно перспективи приведення до майбутнього парламенту велелюдної команди. Головне, щоб її якість відповідала сучасним запитам суспільства.
На трьох?
У націоналістичній ніші, яку на початку 2010-х практично одноосібно займало Всеукраїнське об’єднання «Свобода», сьогодні з’явився новий серйозний гравець. Це — «Національний корпус» народного депутата Андрія Білецького. Причому в цій політичній силі, здається, більше за інших приділяють увагу партійному будівництву.
Упродовж останнього року своєї не такої вже й тривалої діяльності партія активно залучає нових членів серед молоді, організовує яскраві перформанси та постійно позначає свою присутність, розклеюючи наліпки та роздаючи листівки у всіх великих українських містах.
Обидві ці партії не раз заявляли про свої наміри йти на майбутні парламентські вибори одним фронтом. А у березні 2017-го «Національний корпус», «Свобода» та «Правий сектор» підписали маніфест про об’єднання зусиль.
Щоправда, діяльність «Правого сектора» нині, на відміну від 2014-го, не настільки яскрава. Та все ж таки й тут може зіграти роль постреволюційна риторика. До того ж не варто забувати, що на минулих парламентських виборах результат «Свободи» та «Правого сектора» сумарно далеко перевищував прохідний рубікон. А окремо обидві партії опинилися за бортом Верховної Ради восьмого скликання.
В пошуках реваншу
У проросійському таборі зібралися переважно залишки колись монолітної Партії регіонів, яка розпалася за лічені дні після втечі Януковича та його оточення з України. Якщо раніше на цьому фланзі панувала єдність, то тепер тут такий самий безлад, що завжди був у таборі націонал-демократів.
На майбутніх виборах на Південному Сході України збирається працювати відразу кілька політичних проектів. Найбільші з них — Опозиційний блок і партія «За життя», які мають досить високі рейтинги й конкурують за проросійського виборця.
Першу контролюють олігархи Дмитро Фірташ і Рінат Ахметов. Другу, як повідомляють поінформовані джерела, Віктор Медведчук.
Крім них, працювати на проросійському фланзі планує «Відродження» Віталія Хомутинника, який, судячи з низки останніх дій, також думає і про участь у президентських перегонах.
Ще можна виокремити партію «Основа» Сергія Тарути, що збирає до своїх лав колишніх регіоналів або пов’язаних із ними людей. А ось майбутнє «Нашого краю», який виник як проект Адміністрації Президента та який курирував заступник глави АП Віталій Ковальчук, поки що вельми туманне.
Ковальчук через конфлікт з іншими представниками оточення Петра Порошенка нині опинився далеко не на перших ролях. А разом із ним те ж саме можна сказати і про партію «Наш край».
Утім, задля того, щоб зменшити шанси проросійських сил на реванш, можна очікувати появу ще якогось проекту. Адже досі впродовж тривалого часу головною перевагою проросійських сил була саме їхня монолітність. Це допомагало їм до 2014 року здобувати доволі суттєві електоральні перемоги. Тепер, як уже було сказано вище, така монолітність втрачена.
Більше того, окупація Криму та частини Донбасу також серйозно вдарила по їхніх позиціях. Роздробленість колишніх регіоналів сьогодні неабияк знижує ризик реваншу проросійських сил і приходу до влади нового умовного Януковича. Однак цей ризик усе ще надто високий, і в майбутньому цей сценарій може втілитися в життя.
Достатньо подивитися на сукупний рейтинг Опозиційного блоку й партії «За життя». У разі їх об’єднання проросійський кандидат (чи сила) має певні шанси якщо й не на абсолютну перемогу, то, принаймні, на серйозний успіх.
Владні «кульбіти»
Утім, неабиякий розлад спостерігається сьогодні не тільки в лавах опозиції, а й у владі. Причому градус напруження в коаліції також не менший. Відносини Президента та його оточення зіпсувалися, здається, з усіма можливими партнерами. Вочевидь, остаточно зайшли в глухий кут переговори про об’єднання Блоку Петра Порошенка з «Народним фронтом».
Немає стовідсоткового взаєморозуміння з прем’єром Володимиром Гройсманом навіть попри показну спільну політику та виважені дії. Володимир Борисович останнім часом усе частіше непогано знаходить спільну мову з головними адептами «Народного фронту». Передусім це стосується міністра внутрішніх справ Арсена Авакова.
Подібні кулуарні протистояння можуть вилитися в несподівані союзи представників нинішньої влади з опозицією, яка має всі шанси в недалекому майбутньому стати владою. Останнім часом, наприклад, чимало версій доводилося чути стосовно можливого потенційного союзу Юлії Тимошенко та щойно згадуваного Арсена Авакова.
Його неабиякі ресурси й можливості цілком можуть знадобитися будь-якій політичній силі. А сам Арсен Борисович неодмінно розглядатиме кілька можливих варіантів, щоб і після наступного року залишитися при владі.
Певні коригування можуть внести недавні заяви про намір балотуватися в президенти з боку колишнього віце-прем’єра Романа Безсмертного. Він — один з «аксакалів» української політики. Але навіть попри це подекуди сприймається як фігура, не обтяжена надмірним шлейфом минулого.
У схожій ситуації перебував 2010 року напередодні виборів президента тодішній лідер партії «Сильна Україна» Сергій Тігіпко. Пригадується, йому вдалося отримати третє місце за результатами того волевиявлення, що на той час було дуже значним досягненням.
* * *
Історія вже довела, що українські політики, як і суспільство, охоче об’єднуються тільки в разі загрози з боку сильного ворога. Саме це допомогло їм консолідуватися у 2014-му, узгодити єдиного кандидата й зробити його президентом уже в першому турі виборів.
Але до 2019-го вітчизняний політикум підходить надзвичайно роздробленим. Дехто з політологів навіть іменує цей стан «війною всіх проти всіх». А за таких обставин можливі абсолютно різні, навіть найнесподіваніші, розклади.
Ярослав ГАЛАТА
