ОСС замість АТО
Більшість експертів вважають, що перепідпорядкування всіх силовиків командувачу Операції об’єднаних сил, що є військовим, замість керування операціями АТО представниками СБУ є цілком логічним кроком.
Класична Антитерористична операція проти легкоозброєних бойовиків, якою мала б керувати Служба безпеки, фактично закінчилась у серпні 2014-го, коли групи російських військ перетнули державний кордон з Україною.
Нинішня ж передача влади та повноважень військовим у районах проведення бойових дій — це логічна та поширена в багатьох країнах практика. Звичайно, не йдеться про абсолютну владу й безкарність: військові мають відповідати в разі скоєння воєнних злочинів. Не менш важливим є й цивільний контроль.
Досі законодавча неврегульованість багатьох питань була однією з причин такого довгого ухвалення рішення про переформатування. За чотири роки з початку конфлікту Україна змогла ухвалити безліч правок у нормативно-правові акти таким чином, щоб урегулювати й застосувати деякі особливості воєнного стану, при цьому його не оголошуючи.
По суті, Операція об’єднаних сил, що почалася з травня, — це своєрідна робота над помилками, впорядкування цілої низки питань, які раніше були без належного визначення, а інколи з хибним значенням.
Довгий час не було й упевненості в підтримці з боку міжнародної спільноти, як і прогнозів щодо економічної ситуації. Проте було небажання інших силових відомств утрачати повноваження на користь саме Збройних Сил.
Так чи інакше з травня влада, а з нею і відповідальність перейшли до військових. Фахівці прогнозують, що відтепер має покращитися командна вертикаль і війська застосовуватимуть із більшою ефективністю.
Звісно, це зовсім не означає, що наш український заморожений конфлікт удасться розв’язати впродовж нетривалого часу. Подібних ілюзій, схоже, вже давно ні в кого немає. Тим паче що про це свідчить не тільки український досвід на Донбасі, а й досвід інших країн, котрі утворилися на пострадянському просторі.
Аналогії та відмінності
Заморожені конфлікти на цьому самому просторі справді мають багато спільного. Конфлікт на Донбасі не став винятком. Між подіями в Молдові і Грузії, які втратили частину своїх територій, і в Україні, яка захищає свою територіальну цілісність, відстань — у роки, але багато з того, що відбувалося і відбувається, має загальну площину.
Звичайно, ключова подібність у тому, що Росія грала і грає головну роль у цих конфліктах. І у Придністров’ї, і в Абхазії, і на Донбасі місцеві лідери спочатку протистояли центральній владі, тією чи іншою мірою сподівалися на приєднання певних територій до Росії, а потім ставили за мету створення окремої незалежної республіки.
Каталізатором конфлікту як у Придністров’ї, так і на Донбасі стали зовнішньополітичний курс центральної влади й мовне питання. На початку 90-х у Молдові було багато розмов про можливе об’єднання з Румунією. Влада в Україні, котра сформувалася в результаті перемоги Революції Гідності, оголосила курс на зближення з Європейським Союзом.
Власті Молдови, Грузії та України так чи інакше у процесі конфлікту звертались і звертаються за зовнішньою підтримкою. При цьому в усіх трьох країнах підписувались угоди про принципи врегулювання конфлікту, припинення вогню, створення ліній розмежування за посередництва світової спільноти. Ці угоди належним чином не дотримувалися.
Молдова, Грузія і Україна пропонували широкі права самопроголошеним територіям у складі держав. Однак жодній із трьох країн не вдалося уникнути проблеми з біженцями з території самопроголошених республік.
Що ж до самих псевдореспублік, то жодна з них не визнана у світі і водночас не може існувати самостійно, без підтримки Росії.
Утім, на цьому подібність і припиняється, бо в українське питання наші агресивні північні сусіди «влізли» набагато сильніше.
Зрештою, ні для кого не секрет, що донбаський сепаратизм не був настільки значним до 2014-го, як у Придністров’ї або Абхазії та Південній Осетії. В цих землях заявляли про наміри отримати незалежність ще при розпаді СРСР.
В Україні ж і Донецька, і Луганська області під час референдуму від 1 грудня 1991-го дали понад 80% за Незалежність саме єдиної, цілісної держави. Сепаратизм в Україні сформований штучно, принаймні тому, що спершу так звані лідери «ДНР» та «ЛНР» виступали не скільки проти України, скільки проти нової влади.
Однак не варто забувати й про те, що чим довше окремі території Донбасу перебувають під окупацією, тим сильніше зменшуватиметься вплив України на мешканців, котрі там проживають.
Для прикладу, в тому-таки Придністров’ї за чверть століття виросло ціле покоління. Попри всі нюанси значна його частина вважає, що в них є своя держава, там є чітке уявлення про існування своєї, хоч і не надто привабливої країни — ПМР.
До речі, ця абревіатура розшифровується як «Придністровська Молдавська Республіка». Тобто тамтешні сепаратисти усе ж таки включили назву нелюбої їм Молдови до назви власного утворення. На Донбасі ж уже чотири роки переслідуються навіть найменші натяки на все, що пов’язано з Україною...
Хоча вітчизняна влада намагається не вживати терміна «заморожений конфлікт», проте більшість політиків визнають, що остаточне повернення неконтрольованих територій може відбутися ще дуже нескоро. І, як уже було сказано вище, в цьому відношенні нинішні настрої досить суттєво відрізняються від тих, що панували у 2014-му. Тоді переважна більшість як політичних, так і громадських діячів сподівалися на більш-менш швидке залагодження конфлікту.
Деякі аналітики, в тому числі західні, говорять, що для офіційного Києва саме нинішній статус-кво є кращим, ніж війна за кожен кілометр української території і подальше виснаження людських і матеріальних ресурсів.
Певна логіка в цьому, звісно, є. Виснажувати потрібно супротивника, котрий якими би бравурними фразами не хизувався, постійно зазнає втрат.
Обіцянки-цяцянки
За активної та всебічної допомоги Росії сепаратистам удалося утримати позиції й зберегти наспіх зліплені квазідержави. Однак, незважаючи на певні військові успіхи, через чотири роки після початку війни жодна з первинних обіцянок, якими оратори сепаратистів щедро пічкали громадян у березні-травні 2014-го, не була виконана. Популістські гасла, котрі лідери сепаратистів виголошували на мітингах, виявилися банальним обманом.
Сьогодні тверезомислячим громадянам по обидва боки лінії фронту вже зрозуміло, що учасників «русской весны» просто використовували у своїх іграх політики та олігархи, які боролися за контроль над фінансовими потоками й територією. Утім, сотні тисяч жителів окупованих територій і досі відмовляються вірити в те, що стали лише інструментом у чужих руках.
Із того, до чого закликали глашатаї «русского мира» чотири роки тому, у життя втілилася лише боротьба з українською мовою та символікою. Захопивши владу, бойовики кинулися з фанатичною завзятістю збивати з фасадів українські герби, зривати українські таблички з державних установ, змінювати покажчики на вулицях...
Попри прожитий час ще свіжі в пам’яті заклики до якнайшвидшої побудови так званої «Новоросії». Для тверезомислячих людей крах тих задумів — очевидний позитив. Більше того, чимало експертів передбачали такий крах ще навесні 2014-го.
Однак для тих, хто щиро переймався подібними мареннями, розчарування настало доволі швидко. Сепаратисти не те що не збудували «Новоросію», а навіть не спромоглися об’єднати дві свої недореспубліки.
Жителі захоплених бойовиками частин Донецької та Луганської областей виявилися розділені між собою якоюсь подобою державного кордону, яку сьогодні контролюють збройні формування, що беруть данину за можливість проїзду.
Таке враження, що навесні 2014-го мешканці Донбасу і в страшному сні не могли побачити, що, аби проїхати з Донецька в Луганськ, їм доведеться долати кілька кордонів. Хоча саме це сьогодні є цілком логічним підсумком авантюри, в яку її організатори втягли цей край.
А, власне, відмова навіть від такого кроку, як об’єднання «ЛНР» і «ДНР», є прямим свідченням того, що незаконні збройні формування на Донбасі воюють не за ідею, а за територію. Уже давно зрозуміло, що обіцяна «Новоросія» виявилася фейком, який був потрібен для прикриття справжніх, набагато низинніших мотивів організаторів війни.
За фактом антиукраїнські угруповання просто захопили ресурси на частині території Донецької та Луганської областей, які от уже чотири роки по-хижацькому експлуатують.
Популістські обіцянки «народних губернаторів», які засвідчували натовпу, що Донбас більше не годуватиме Київ та Львів і купатиметься в грошах після того, як «скине із себе ярмо», також передбачувано не збулися. Донбас фактично занурився в економічний колапс.
Нормальне функціонування економіки в частині Донбасу, що виявилася в стані правового вакууму, уже давно неможливе. Єдине, що отримав бізнес на Донбасі після захоплення влади проросійськими формуваннями, — додаткове податкове навантаження у вигляді сплати данини бойовикам.
Навіть у вугільній галузі, яка деінде працює, також спостерігаються серйозні проблеми. На багатьох шахтах запроваджено режими простою через проблеми з реалізацією продукції. Особливо такий стан справ посилився після того, як торік узимку вітчизняні активісти домоглися офіційної заборони на торгівлю з непідконтрольними територіями.
Не раз надходили повідомлення і про затримки зарплат на шахтах деяких вугільних об’єднань. Особливо широко висвітлювався інцидент у Макіївці дворічної давнини. Там спроба влаштувати страйк закінчилася для місцевих шахтарів звинуваченнями «в роботі на ворога». Хто зараз на окупованих територіях іменується саме так — здогадатися неважко.
Але, мабуть, найпоказовішим результатом чотирьох років сепаратистських заворушень на Донбасі є доля самих безпосередніх організаторів путчу. Сьогодні в керівництві псевдореспублік майже не залишилося людей, які стояли біля витоків нинішнього конфлікту.
Влада опинилася в руках набагато менш ризикових та ідейних людей. Керують процесами безвідмовні й прагматичні виконавці, готові без вагань виконати будь-яку примху московських кураторів...
За свідченням багатьох очевидців, розчарування в сепаратистах серед населення окупованих територій хоч і не так швидко, як би того хотілося, але спостерігається. Це зрозуміло навіть із дописів у соціальних мережах. Ось тільки в 2014-му прихильники сепаратистів фактично відмовилися від власних прав і свобод.
У псевдореспубліках їхня думка вже давно нічого не важить, від них більше нічого не залежить. Як там модно було говорити два роки тому: «Донбасс никто не слышит!»? А тепер — почули?..

Ярослав ГАЛАТА