Показний «гуманізм»
З одного боку, українська влада виявила «гуманізм» і відправила Саакашвілі не до Грузії, де його б чекав арешт і, як мінімум, кілька місяців ув’язнення, а до країни ЄС. Він може набути право постійного перебування в Нідерландах, скориставшись процедурою возз’єднання сімей. До речі, згідно з учорашніми повідомленнями нідерландських ЗМІ саме туди колишній грузинський президент уже й прибув.
Утім, на думку більшості експертів, навряд чи у Варшаві радіють такому кроку офіційного Києва. Скоріш за все, це додасть ще однієї «перчинки» нашим і без того непростим останнім часом двостороннім відносинам. Проте як у Польщі, так і в Нідерландах самому Саакашвілі нічого не загрожує: його там не заарештують і навряд чи депортують ще кудись.
Загалом, логіку Банкової можна зрозуміти, адже Міхеїла Саакашвілі свого часу запрошували для однієї роботи, а він зайнявся створенням «власного політичного іміджу» (у нас цього не люблять ще з часів першої президентської каденції Леоніда Кучми) та перетворився на дошкульного критика української влади.
На жаль, як це буває дуже часто, методи боротьби з неугодним політиком в Україні усе ще залишають бажати кращого. Уся багатомісячна історія із Саакашвілі свідчить про те, що головним завданням для влади було саме запроторити екс-президента Грузії куди подалі. Демонстрація його нібито злодіянь явно відходить на другий план і створювалася більше для антуражу.
Наприклад, вітчизняний правник Ганна Маляр вказує на юридичні колізії в процесі депортації Саакашвілі. «Якщо проти Саакашвілі є звинувачення у вчиненні злочину, це означає, що держава підозрює, що він завдав шкоди суспільним відносинам і громадянам України. Чому в такому випадку цю людину випускають, не застосувавши до нього норми кримінальної відповідальності?» — ставить далеко не риторичне запитання правник.
А от за словами політолога Віталія Бали, здивувало пояснення прес-секретаря Генпрокуратури Лариси Сарган, яка заявила, що їх не поставили до відома (!!!) про депортацію Саакашвілі. При цьому кримінальні справи, які прокуратура веде проти Саакашвілі, продовжать розслідувати. Щоправда, яким чином, поки що не уточнюється.
Як резонно констатує блогер Денис Казанський: «Незрозуміло, що тепер робити з кримінальною справою і заявою Юрія Луценка, що він має докази співпраці Саакашвілі зі злочинним угрупованням Курченка?
Виходить, усі аудіозаписи із Саакашвілі, в правдивості яких переконувала ГПУ, були фейком? А правоохоронці просто сфабрикували підробку?
І що робити із Северіоном Дангадзе — буцімто спільником Саакашвілі за версією Генпрокуратури? Зрештою, чому його не відправили чартером до Польщі чи деінде, раз уже у нас за співпрацю з Курченком передбачено саме таке покарання?»
Ще один цікавий момент зводиться до того, що про можливу екстрадицію Саакашвілі напередодні драматичних подій 12 лютого говорив генпрокурор Юрій Луценко, а депортацію (хоча й не до Грузії, а до Польщі) провели прикордонники.
На думку директора соціологічної служби «Український барометр» Віктора Небоженка, хоча Саакашвілі і створював загрозу владі, ніхто з українських чиновників не поспішав його депортувати. За словами експерта, «той, хто прийме рішення про екстрадицію Саакашвілі, можливо, стане невиїзним. Тому всі боялися брати на себе таку відповідальність».
Звісно, подібна думка меншою мірою вельми дискусійна. Однак показна термінова депортація Саакашвілі, вочевидь, не залишиться поза увагою західних партнерів України. Ще від самого початку позбавлення його громадянства на Заході наголошували на верховенстві права і дотриманні законності в справі Саакашвілі.
Як додає уже згадуваний політолог Віталій Бала, «якщо Саакашвілі переконає Захід, що це політичне переслідування, то для України це буде не дуже добре. До того ж якщо Саакашвілі подасть позов до Європейського суду з прав людини, то має шанси виграти».
Святе місце порожнім не буває
Своєю діяльністю Саакашвілі дошкуляв не лише Банковій: його доволі одіозна постать відлякувала й багатьох антиподів влади від участі в протестах. Тому доцільно поглянути на ситуацію й під таким кутом зору: хто може здобути певні політичні дивіденди від нинішньої події номер один.
Оскільки сам Саакашвілі позбавлений громадянства України (поки що залишимо за дужками спосіб, яким це було зроблено), то й займатися політикою в нашій країні він не зможе. Тим більше, не має він права влаштовувати марші та вимагати імпічменту. Принаймні, про це чітко заявили як Президент Петро Порошенко, так і генпрокурор Юрій Луценко.
Але депортація Саакашвілі в Європу навряд чи принесе українським можновладцям бажаний спокій. Хоча скидається на те, що у президентській Адміністрації розраховують саме на такий розвиток подій. Мовляв, після депортації Саакашвілі з території України будь-який протестний рух зійде нанівець.
Передусім варто щиро визнати, що нинішні протести під проводом екс-президента Грузії жодним чином не можна порівняти з тими, що котилися Україною чотири роки тому. Але все ж таки вони існували і от уже майже півроку тримали вітчизняних можновладців у певній напрузі.
І тепер депортація Саакашвілі цілком може радикалізувати в’ялий протестний рух. Принаймні, на місце лідерів протесту вже вибудувалася черга. А про те, що запит на протест у суспільстві є, кажуть більшість соціологів. Придушення незадоволення тільки поглиблюватиме кризу.
Відтепер на вулицях українських міст, вочевидь, пробуватимуть власні сили, наприклад, Юлія Тимошенко, Анатолій Гриценко, Олег Ляшко, Семен Семенченко... А є ж іще маса поки що не настільки розкручених імен.
Уже найближчим часом можна буде очікувати цілої низки акцій, ініційованих партією «Батьківщина» й спрямованих на дострокові парламентські вибори й імпічмент Петру Порошенку.
До речі, чергова спроба «народного імпічменту» від Саакашвілі попередньо планувалася на найближчу неділю — 18 лютого. Чим не привід в опозиції показати, що з цією ідеєю носився не лише колишній очільник Одеської області?..
Дають про себе знати і нові лідери та політпроекти. Не виключаю, що радикальне крило єврооптимістів, рух «Визволення» разом із «Рухом нових сил» (котрий і без Міхеїла Саакашвілі рясніє розмаїттям відомих імен) спробують віднайти друге дихання для вуличних протестних акцій.
Об’єднання без об’єднання
Якщо ж вести мову більш глобально, то необхідно згадати одну прописну для України істину: вітчизняна опозиція здатна об’єднуватися лише під тиском якоїсь неймовірної загрози.
Чи вважають представники антипрезидентських політичних сил депортацію Міхеїла Саакашвілі такою загрозою для себе — поки що не надто зрозуміло. З одного боку, цього тижня у вітчизняному політикумі активно обговорювали можливість низки політичних партій координувати свої зусилля.
В офісі Європейської партії відбулася зустріч лідерів деяких політичних сил, що уже тривалий час позиціонують себе як проєвропейські, але водночас перебувають в опозиції до чинної влади. Склад учасників перемовин дуже нагадував той, який активно вів розмови про єдину партію влітку позаминулого року. Втім, тодішні об’єднавчі переговори мали протилежний результат, і на виході з’явилося кілька окремих команд.
Поки що й нині згадана зустріч не принесла чогось путнього й конкретного. «На зустрічі лідери опозиційних партій обговорювали план спільних дій. Крапка», — розповів один з ініціаторів переговорів, лідер «Громадянської позиції» Анатолій Гриценко. Небагатослівнішим був і голова Європейської партії Микола Катеринчук: «Ми домовилися поки нічого не коментувати. Я не можу порушити домовленість, щоб не ображати партнерів».
Про те, наскільки глибокою може бути співпраця різних опозиційних сил, чи готові вони до реального об’єднання й узгодження кандидатів на вибори, поки що говорити явно передчасно. Хоча якихось райдужних сподівань на це, вочевидь, покладати не варто. Такий висновок напрошується після широкого виступу на телебаченні лідера «Батьківщини» Юлії Тимошенко.
«Значна частина опозиції є несправжньою, — як завжди здалеку розпочала Тимошенко. — Звісно, є й ті, хто насправді перебуває в опозиції. Я можу, хоч ми конкуренти, сказати, що вважаю справжньою опозицією Анатолія Гриценка, який очолює «Громадянську позицію», «Рух нових сил» Міхеїла Саакашвілі, Дмитра Добродомова, який очолює «Народний контроль»...
Але на пряме запитання, чи можливе об’єднання її партії зі згаданими політсилами, Юлія Тимошенко досить недвозначно дала зрозуміти, що ні: «Я думаю, що можлива координація і можливі консультації... Я зробила висновок, що політичний лідер мусить відповідати тільки за свої вчинки і за дії власної команди. Я буду підтримувати всі справжні опозиційні сили, хоч ми і конкуренти. Але вважаю, що в українського суспільства мусить бути велика палітра вибору».
Після таких заяв стає зрозуміло, що про жодну єдину партію опозиції поки що говорити не слід. Нині може йтися хіба про співпрацю конкурентів, до якої, ймовірно, призведе нинішня висилка з України Міхеїла Саакашвілі.
Хоч би там як, а саме це поставило опозиційні сили перед новою політичною реальністю. Влада попри показну вайлуватість і часті провали виявилася здатною зібратися й продемонструвати силу та впевненість. Наскільки виправданими були ці кроки — питання інше.
Але, напевно, нинішня ситуація з інколи відвертою політичною клоунадою набридла багатьом. А українське суспільство може знову опинитись у становищі, коли потрібно буде обирати між поганим та ще гіршим. Хоча... До виборів нібито ще понад рік: бодай у чомусь розібратися ще можна встигнути.
Ярослав ГАЛАТА
