Втім, навіть попри це робота вітчизняних законотворців потребує додаткової уваги. І не тільки тому, що Верховна Рада залишила чимало боргів перед українським суспільством ще з минулого політичного сезону. От уже багато років парламент був і залишається місцем пошуку компромісу та консенсусу.
Вочевидь, одним із найбажаніших політичних компромісів-2018 чимало громадян воліють бачити ухвалення змін до вітчизняного виборчого законодавства. Нагадаємо, проект Виборчого кодексу досить несподівано було ухвалено у першому читанні два місяці тому. Тоді документ підтримала мінімальна кількість обранців — 226.
Схвалений у першому читанні Виборчий кодекс внесено трьома народними депутатами: це — спікер Андрій Парубій, член «Народного фронту» Леонід Ємець та депутат від БПП Олександр Черненко. Загалом це — величезний і складний законопроект. Він об’єднує в собі все виборче законодавство: від обрання голови сільради до голосування за президента.
Зареєстрували його у Верховній Раді ще в лютому 2015-го (!), але з того часу він лежав без руху. З одного боку, у влади не було реального бажання змінювати виборчі правила, з іншого — опозиція не мала сил змінити ці правила самотужки.
Більшість аналітиків і після позитивного голосування минулого листопада не полишають твердити, мовляв, проект підтримали... випадково. Передусім тому, що таким способом треба було продемонструвати суспільству готовність до виконання однієї з ключових передвиборних обіцянок. Але до другого читання документ, по-перше, серйозно видозміниться, а по-друге, скоріше за все, просто зазнає фіаско, як уже було з багатьма іншими прогресивними законопроектами.
Однак навіть подібне «загравання» з електоратом і «помилки» можуть дорого коштувати супротивникам внесення змін. Так, наприкінці минулого року чимало громадських активістів та міжнародних правозахисних організацій заявляли про те, що виборчі зміни не можна провалити в другому читанні.
Зазвичай за такими заявами слідом ідуть і синхронні заклики західних партнерів України. Тож якщо цього року вони активізуються, у влади може просто не лишитися іншого вибору, як таки схвалити Виборчий кодекс у цілому. Хай навіть це означатиме повну зміну правил і гравців у політичній грі.
До речі, один з авторів документа, спікер Андрій Парубій, у кількох своїх святкових спічах уже обмовився, що буцімто подальша робота над Виборчим кодексом буде вкрай напруженою. Він передбачив, що серед депутатського корпусу буде кілька претендентів на посаду глави держави, а це надасть додаткового драматизму роботі.
Втім, подібні прогнози справедливі лише частково, адже вибори (як президентські, так і парламентські) мають відбутися тільки у 2019-му. Відтак варто просто не затягувати з ухваленням запропонованих змін до виборчого законодавства так довго. Якщо Виборчий кодекс розглядатиметься, скажімо, не пізніше першого півріччя нинішнього року, його норми цілком можна буде адаптувати до нових правил через рік.
Власне, тепер — саме час детальніше поглянути на запропоновані новації. Загалом процедури і правила місцевих чи президентських виборів у згаданому законопроекті змінюються не дуже суттєво. Основна новація стосується виборів народних депутатів. Так, пропонується повністю скасувати мажоритарну систему як таку і перейти до системи пропорційної.
Але це буде не «чиста пропорційка» зразка 2006-го чи 2007-го років, коли партія укладає список і за нього голосують по всій країні. Автори Виборчого кодексу пропонують запровадити норму, згідно з якою всю країну поділять на 27 регіональних округів. Вони відповідатимуть межам областей, за винятком Києва та Дніпропетровської області, де буде по два округи, та Південного округу, куди ввійде Херсонська область і весь окупований Крим із Севастополем.
Партія на своєму з’їзді муситиме висунути загальнонаціональний список кандидатів. Частину депутатів із нього має бути вписано і в один з регіональних виборчих списків, з якими партія буде висуватися у кожному зі згаданих 27 регіональних округів. Причому регіональний список має включати не менше п’яти кандидатів.
Виборці на округах отримуватимуть бюлетень, де буде дві графи. У першій вони муситимуть вписати номер партії, за яку голосують. А в другій графі виборець може (але не мусить) вписати номер того кандидата з регіонального списку, якого він підтримує. Якщо друга графа буде незаповненою, то голос просто врахують за партію.
Таким чином, виборець буде сам визначати, в якому порядку в регіональних списках партії будуть розташовуватися кандидати. Власне, саме так відбувається в багатьох державах і водночас саме цьому доволі наполегливо чинять опір вітчизняні партійні бонзи...
Прохідний бар’єр для партій пропонують установити на рівні чотирьох відсотків. Якщо партія його долає, то вона допускається до розподілу мандатів. Ймовірно, це — одне з найслабших місць нового законодавчого творіння. Адже для того, щоб домогтися реального «розконсервування» влади, варто було б спробувати скасувати прохідний бар’єр узагалі. Спекулятивні міркування про те, що нульовий прохідний поріг маргіналізує український парламент, не витримують критики.
Під час минулих парламентських виборів у голосуванні взяло участь близько 16 мільйонів виборців. За партійними списками до парламенту обирали 225 депутатів. Поділивши кількість електорату на кількість вакантних мандатів, вирахуємо умовну «вагу» одного місця в парламенті. На виборах 2014-го вона становила трохи більше ніж 70 тисяч голосів. Отже, щоб при нульовому бар’єрі здобути одне крісло у ВР, партії знадобилося б стільки симпатиків.
Важливо зазначити, що жоден із депутатів-мажоритарників такої підтримки не дістав. Навіть якби в Україні була суто пропорційна виборча система й таким чином обиралися 450 нардепів, «вага» мандата перевищувала б 35 тисяч голосів. Із таким чи кращим показником підтримки у 2014-му перемогло лише 20% мажоритарників.
Тож стверджувати, що нульовий прохідний бар’єр призведе до маргіналізації депутатського корпусу, щонайменше некоректно. Тому чимало експертів вважають, що виборчий поріг є дискримінаційною нормою, яка працює на політичні й бізнесові еліти, бо сповільнює приплив до владного середовища нових людей та ідей.
Хоча запропоновані зміни усе ж таки бодай частково працюють на вирішення цієї проблеми. Так, кількість місць у Верховній Раді також пропонується визначати за досить непростою схемою. Зокрема, Центральна виборча комісія має вирахувати так звану виборчу квоту, тобто кількість голосів, необхідну для отримання одного мандата. Після цього кількість голосів партії в кожному окрузі ділять на виборчу квоту і, таким чином, отримують число кандидатів, які проходять до парламенту.
Звісно ж, це число буде цілим. Якщо до показника виборчої квоти не вистачатиме навіть 5–10 голосів, то партія свого додаткового місця не отримає. Тобто в кожному окрузі залишатимуться так звані невикористані голоси.
У проекті передбачено, що ЦВК має додати ці невикористані голоси партії з усіх 27 округів і знову поділити їх на виборчу квоту. Залежно від результату партія отримає ще кілька додаткових мандатів, але депутатами стануть уже кандидати не з регіональних, а із загальнонаціонального списку партії.
Втім, щоб усе це стало реальністю, повторимо, парламент повинен ще раз консолідуватися навколо запропонованої реформи виборчої системи. Та й президент має підписати ухвалений документ. Чи можна очікувати таких політичних «подарунків», ми, вочевидь, дізнаємося вже незабаром.
Ярослав ГАЛАТА
