Цікаво, що в шовіністичних колах Росії ще в ті часи побутувала думка про можливий розкол України. Навіть знаменитий письменник Олександр Солженіцин висловлювався в такому ключі, що від тодішньої УРСР слід відокремити ті регіони, де за підтримку незалежності не проголосують 50 відсотків громадян. Однак подібні ідеї 25 років тому з тріском провалилися — 1 грудня на теренах молодої держави не було жодної (!) області, де б не підтримали ідею незалежності.
В усіх 27 регіонах країни виборці підтримали Акт проголошення Незалежності від 24 серпня 1991-го. Найменше — в нині окупованому Криму, але все одно це було більше половини голосів (54,2%). Найбільше — на Тернопільщині (98,7%).
У середньому по Україні за незалежність проголосували 90,3 відсотка тих, хто прийшов на дільниці, це — 28,8 мільйона людей. Саме тому 1 грудня 1991 року Україна стала по-справжньому суверенною: тепер незалежність була волею мільйонів, а не тільки 346 депутатів.
Тільки після 1 грудня Україну почали визнавати інші країни світу. Хоча ще напередодні, 30 листопада, тодішній президент Сполучених Штатів Америки Джордж Буш (старший), по суті, виправдовувався в телефонній розмові з першим і останнім президентом СРСР Михайлом Горбачовим: «США будуть вимушені визнати Україну, позаяк є всі ознаки, що завтра переважна більшість проголосує на підтримку незалежності».
Ну, а після того, як цей факт став доконаним, почалося: 2 грудня Україну як незалежну державу визнали Канада і Польща, 3-го — Угорщина, 4-го, коли ЦВК підбила підсумки плебісциту, — Латвія і Литва. 5-го — Російська Федерація, Аргентина, Болгарія...
5 грудня Верховна Рада України проголосила в «Посланні до парламентів і народів усіх країн»: «Договір 1922 року про утворення Союзу РСР Україна вважає відносно себе недійсним і недіючим». Українці створили Радянський Союз, маючи в ньому блокуючий пакет, — українці ж його й ліквідували.
8 грудня лідери України, Росії і Білорусі («ключових» республік, які у 1922 році створили СРСР) підписали угоду про те, що союз «як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування».
Що характерно, жодна радянська республіка (за винятком хіба що балтійських) після українського референдуму не провела свого власного референдуму щодо незалежності. Усім і так було зрозуміло, що без України союз неможливий. Кожен українець із 28,8 мільйона, які вибрали у бюлетені графу «ТАК, підтримую», легалізував смерть колишньої наддержави, котру нині знову й знову намагаються реанімувати.
Звісно, зараз, в умовах війни та окупації, ідея цілісності України є навіть актуальнішою, ніж на зорі відродження нашої державності. Досі знаходяться охочі «погратися» на темі Сходу й Заходу...
Цікаво також, що референдум від 1 грудня 1991 року досі залишається єдиним (!) референдумом, чиє рішення було безумовно впроваджене в життя. Так, спроби провести інші референдуми були, і деякі з них — навіть завершилися походом громадян на виборчі дільниці. Як це було за часів другого президентства Леоніда Кучми з його ідеєю внесення конституційних змін. Однак до пуття нічого з тих ідей доведено так і не було.
Незалежність за своєю суттю значно вища, ніж будь-які політичні проекти, хоч яка б влада їх розробляла. Хоч би там як, а 1 грудня має лишитися в українських душах як День єднання нації.
Ярослав ГАЛАТА