Для забезпечення безпеки самих правильних ідей та логіки недостатньо. І коли виявилося, що системи безпеки розвалені, а країна охоплена війною, тоді безпекову функцію, по суті функцію держави, взяли на себе волонтери, добровольчі батальйони, які на першому етапі змогли втримати фронти.
Друге базове завдання держави — турбота про справедливість, але справедливості поки що теж немає. А якщо держава не може забезпечити справедливість, то громадяни намагаються робити це самостійно. На Майдані були намагання приймати державні рішення та закони безпосередньо на мітингах.
Ми бачили, як на виборчих дільницях, не довіряючи виборчим комісіям, люди знову ж таки намагалися виправляти несправедливість самостійно, не звертатися до суду, а виходити на прямі акції протесту. У цілому це ненормально, це погано. Рівень довіри до правоохоронних органів є катастрофічно низьким. В усіх опитуваннях щодо корупції верхні рядки посідають суди та прокуратура. Стабільної довіри до влади у людей немає.
Ми постійно аналізуємо ціннісну компоненту. Коли відбувається шок, вмикаються інакші соціальні механізми, ті, які ми навіть не бачимо у звичайних дослідженнях. Перший із них — дуже яскравий, на мій погляд, феномен волонтерства. Люди у певний момент взяли на себе ту відповідальність, про яку хтось відсторонено міг би сказати: це не ваша справа, це справа армії, міліції і взагалі це справа держави і ви вторгаєтеся до чужої сфери. Але знайшовся прошарок людей, які взяли на себе відповідальність «за все».
Виявилося, що це люди ресурснозабезпечені, проте забезпечені не надто сильно. На загал це ті, кого ми називаємо середнім класом. Це ще раз засвідчує, що збідніння населення — це шлях у нікуди за всіма параметрами: бідні люди не будуть ні благодійниками, ані активними громадянами — ані політично, ані соціально — просто через те, що у них не буде ресурсу.
І саме цей середній клас, люди досить освічені, на ці кілька місяців, коли почалася війна і коли все справді висіло на волосині, підставили країні своє плече, і у цьому історична місія волонтерського руху в Україні.
Зараз відкритим є вікно можливостей для нашої трансформації. Жахливий дракон корупції шматує країну зсередини. І якщо ще можна живитися сподіваннями, що хтось у світі хоч трохи може спробувати допомогти захистити нас від ворогів зовнішніх, то від самих себе захистити нас не зможе ніхто. Інколи кажуть, що світ може «втомитися від України» і змиритися з тим, що відбулося та відбувається. Я вважаю, що ключовим є те, щоб ми самі не змирилися, не заспокоїлись і не стали робити вигляд, ніби «нічого і не було».
Тривалий час у нас був проголошений (саме проголошений) пріоритетом «добробут». Проте спрямованість лише на підвищення добробуту не може, хоч як це дивно на перший погляд, гарантувати те саме підвищення добробуту і головне — його збереження. У певний момент стало зрозумілим, що необхідно вкладати досить багато в інші аспекти життя.
Не можна забувати про правову державу, про безпеку, про систему надійних союзників і про інші аспекти життя, які на перший погляд не вимагають ресурсів і безпосередньо просто зараз віддачі не дають. Але на той момент, коли це стало зрозуміло всім, не тільки політикам, було згаяно чимало часу.
— Але ж цей де­кла­ро­ва­ний «доб­ро­бут» і іс­нує на про­ти­ва­гу справж­ньо­му доб­ро­бу­ту, до яко­го ін­вест­ують­ся ду­хов­ні та со­ці­аль­ні цін­но­сті су­спіль­ства. «Доб­ро­бут» у «на­шен­сько­му» ро­зу­мін­ні озна­чав екс­тен­сив­не про­їдан­ня ба­зо­вих ду­хов­них цін­нос­тей.
Ду­хов­ні ж цін­но­сті со­ці­уму ви­зна­ча­ють сто­від­сот­ко­ву сво­бо­ду, а не до­зу­ють її. У ба­зо­ві для ор­га­ні­за­ції жит­тя кра­їни по­ряд­ки, стра­те­гії ін­вес­ту­ва­ти мож­на, ли­ше спи­ра­ючись на ідеї та знан­ня, і їх не мож­на про­їс­ти, як гро­шо­ві зна­ки.
— У нас після 1991 року основні атрибути національної держави склалися досить швидко і відносно безболісно. Проте основні державні інститути — правоохоронна система, суди, армія, система соціальної підтримки, охорона здоров’я залишилися значною мірою у тому вигляді, як дісталися нам від Радянського Союзу, і у їх зміцнення, реорганізацію та переоснащення вкладень було, вочевидь, недостатньо.
Те ж саме можна сказати взагалі відносно структури економіки. У нас після 1991 року, по суті, було дві серйозні мети: перша — це добробут, а друга — євроінтеграція. Ніяких інших проектів у нас немає і зараз. Єдиний наш проект, наша мета на сьогодні — повернутися до Європи. І це у рази краще, аніж відновити радянську імперію.
Зараз поки що «добробут» не на першому місці — з’явилася реальна небезпека і є надія, що від неї можна в якомусь сенсі сховатися в Європі. У тому сенсі, що у нас будуть сильні союзники, ми потрапимо до хорошої команди і там навчимося керувати державою.
Інколи наражаємося на запитання: а навіщо перейматися євроінтеграцією, кому ми там потрібні? Звісно, «просто так» ми не потрібні нікому, усе в цьому світі треба обґрунтовувати та доводити. Ми як суспільство, як нація, як держава потрібні світу настільки, наскільки ми вже є і нікуди не подінемося.
Україна має одну з найбільших в Європі територій, доволі велике населення, звідси і справді великий потенціал у найрізноманітніших сферах. У нас, безперечно, є якісь свої плюси, є, звичайно, «хвороби» державного та політичного характеру. А коли ми станемо сильними та мудрими (а ми станемо, у нас просто іншого виходу немає), то, повірте, станемо потрібними всім.
— А чи бе­руть у свою ком­па­нію по­се­ред­ність силь­ні сві­ту цьо­го?
— Почасти, інколи, згнітивши серце, але все ж беруть.
— За­раз вла­да ле­гі­ти­мі­зу­ва­ла пра­во на­ро­ду го­ду­ва­ти ар­мію. При­хо­дить на згад­ку Ан­ту­ан де Рі­ва­роль з афо­риз­мом: «Де ар­мія за­ле­жить від на­ро­ду, там уряд за­ле­жа­ти­ме від ар­мії».
— Ви праві. Світове співтовариство у чомусь деколи може нас трохи захистити і у чомусь допомогти. Проте багато явищ, від яких світове співтовариство захистити нас не може — від тієї ж корупції, від тієї ж нашої дурості, обмеженості, невміння чогось робити. Ми не можемо усіх «варягів» світу прикликати і посадити на всі пости у державі.
Є думки: давайте всіх суддів звільнимо і візьмемо, наприклад, із Канади. Та це несерйозно. Одночасно майже стовідсотково українці вважають корупцію однією з найсерйозніших проблем, які зараз стоять перед Україною. А думка впливає на довіру, а довіра необхідна для реформ. Коло замкнулося.
Ось Росія покладається та витрачається на армію, решта у неї виходить погано, тому ця країна намагається запропонувати світу безпеку, безпеку від себе самої. Такий своєрідний рекет — «або ми вас охороняємо, або у вас від нас же будуть проблеми».
Нам же треба багато працювати, аби відбутися. І пам’ятати, що поруч із нами такий специфічний сусід.
— До­рож­че за все до­во­дить­ся пла­ти­ти за ілю­зії. І най­мер­зен­ні­ше — ко­ли і за чу­жі, і з при­му­су. І на­віть за­мов­ні те­ле­пе­ре­да­чі не мо­жуть від­по­лі­ру­ва­ти ні­яким глян­цем мо­рок ко­му­наль­них склок у ту­сов­ках мож­но­влад­ців.
— Рівень публічних дискусій (якщо це можна назвати дискусією) справді, як часто кажуть, «нижчий від плінтуса», нижчий від допустимого. Але така наша ситуація. В усьому мають бути якісь традиції, в усьому має бути історичний порядок. Але ж нашій владі, нашій державності усього 25 років.
Здавалось би, це не так мало, коли кажуть, що за 20 років Німеччина відновила свій економічний потенціал після Другої світової війни, після розрухи. Та, вочевидь, економічний потенціал відновити в якомусь сенсі простіше, аніж державність. Ми ж почали відновлювати свою державність усього 25 років тому. Але те, що «часи не обирають», не може бути виправданням.
— Як дя­деч­ко Гар­буз у каз­ці Джан­ні Ро­да­рі про Чіп­по­лі­но лі­пив со­бі хат­ку зі ста­рої би­тої цег­ли. До ре­чі, ба­га­то цег­лин бід­ний дя­деч­ко-овоч за­мі­ню­вав чис­ти­ми ар­ку­ша­ми па­пе­ру — спо­ді­вав­ся, ма­буть, що пре­са до ньо­го при­йде...
— Основна частина депутатів у європейських парламентах становить собою здорове ядро, яке спонукає законодавство до прогресу. У нас ще не склалася ця здорова частина, у нас і державна служба поки що не склалася, оскільки потрібно себе до неї готувати, треба пройти відповідні щаблі, не можна, прийшовши з вулиці, одразу стати міністром або начальником департаменту. Для цього треба навчитися писати закони, писати розпорядження, розуміти механізми роботи влади. Розуміти свою відповідальність.
Потрібна державна кар’єрна служба, зараз про неї закон приймають. Так само і щодо судів. Так само і в усьому іншому. Те, що зроблено, нас усіх як громадян не влаштовує.
Реформи відбуваються приблизно так: якщо будинок не можеш перебудувати, то зводиш поруч новий, а доки процес іде, із невдоволенням, проте живеш у старому. А як тільки новий будинок побудував, відсвяткував входини, переселяєшся до нового, а старий руйнуєш. А ось реформувати державні структури зсередини поки що не виходить.
— Як­що не бу­де ін­те­лек­ту­алі­за­ції со­ці­уму, то ні­ко­ли не ви­чер­паю­ть­ся усі йо­го мі­фи, у «ба­зи­сі» яких як­раз без­від­по­ві­даль­ність за до­лю кра­їни.
— Щодо інтелектуалізації я згодний, для того ми з колегами і працюємо в університеті. Ми повинні бути розумнішими, сильнішими, компетентнішими, професійнішими, адже інакше у цьому світі ми як нація не зможемо відбутися. У кращому випадку ми будемо просто донорами.
Відсоток розумних людей у нас такий самий, як і повсюди у світі. До речі, цей відсоток практично не зазнає змін — що за часів рабовласництва, що за капіталізму, що за соціалізму, що зараз, що учора, тому що це біологія. І ми завжди пишатимемося людиною, яка закінчила у нас десятирічку, а потім виїхала до Америки і через двадцятьтридцять років стала там нобелівським лауреатом. Але ж це означає, що на Батьківщині вона не змогла відбутися.
А ми як суспільство, як нація виступаємо просто донорами. Можливо, ми ще будемо якусь енергію передавати через свою територію, а може, будемо щось викопувати і комусь віддавати. Але не гарантовано, що нам дозволять це робити. Просто кожний намагається робити і пропонувати світу те, що у нього виходить найкраще.
І тому нашим пріоритетом має стати повернення до Європи, євроінтеграція.
Ірина КИРИЧЕНКО