Час «Ч» минув. Що зроблено за півроку? Слід визнати, що процес декомунізації до першого дедлайну, встановленого законом, провалено. Із визначених до обов’язкового перейменування Інститутом національної пам’яті майже 900 населених пунктів та кількох тисяч вулиць, чиї назви все ще нагадують про радянську сторінку в історії України, перейменовано лише одиниці. І, як правило, тільки вулиці. А от до селищ, сіл та міст, у тому числі і до двох обласних центрів, які підлягають перейменуванню — Кіровограда та Дніпропетровська, руки у громадськості не дійшли. Чи не піднялися...
Утім, результат виявився прогнозованим. Адже ще коли лише розпочинали кампанію декомунізації, уже лунали голоси щодо її очікуваного провалу. І не тільки тому, що населення не бачить сьогодні в декомунізації нагального сенсу. Зокрема, на тлі безлічі інших, більш важливіших для людей проблем, які відсунули на задній план ідеологічні потуги організаторів декомунізації. Як кажуть, буття визначає свідомість...
Іспит на політичну зрілість громади разом зі своєю місцевою владою не склали ще й тому, кажуть нині, що з пам’яті народної самому народу дуже важко власними руками викреслити спогади про історію країни, в якій чимало українців народилися і прожили свідоме життя. Є ще й інше пояснення демонстративному ігноруванню громадськістю вимог декомунізаційних законів.
Нині, коли перед ініціаторами рішучої і безкомпромісної декомунізації постала необхідність пояснити суспільству фактичний зрив виконання вимог декомунізаційних законів на місцях, відверто заговорили про саботаж. Це призабуте слово з радянського лексикону першим із можновладців пригадав заступник голови Верховної Ради України Андрій Парубій.
«21 листопада сплив термін, відведений місцевим радам на виконання Закону про декомунізацію. Тепер таке право отримала Верховна Рада. У Законі чітко прописано механізм, коли у разі саботажу місцевих рад парламент із подання Інституту національної пам’яті отримує можливість виконати Закон про засудження комуністичного та нацистського режимів та заборону пропаганди їхньої символіки...» — написав днями на своїй сторінці у Фейсбуку віце-спікер.
Якщо погортати на дозвіллі інтернет-сторінки, то можна дізнатися багато цікавого про те, як «саботували» процес декомунізації на рівні місцевої влади, яка б мала впоратися із залишками тоталітарної системи ще до 21 листопада 2015 року. Винахідливості керівників органів представницької влади, які відверто не хотіли втрачати очки перед недавніми виборами і сваритися з громадою через декомунізацію, можна позаздрити. Аби не виконувати декомунізаційних законів чи відтермінувати в часі цей процес, чиновники вдавалися до наймудріших тактичних ходів.
Приміром, у сусідньому з Полтавою Харкові буквально за день до дедлайну на сесії міськради не без скандалів перейменували одразу 173 вулиці, провулки, парки і сквери тощо. При цьому прислуговувалися і рішенням, яке можна назвати «і вашим, і нашим». Зокрема, районам першої столиці мають намір залишити їхні тоталітарні імена, запропонувавши вважати їх названими не на честь нинішніх радянських антигероїв, а на честь їхніх тезок із бездоганними біографіями.
Так, Фрунзенський район планують вважати названим на честь лейтенанта Тимура Фрунзе, загиблого в боях у роки Великої Вітчизняної війни. Октябрський район можуть «перейменувати» на честь звільнення України від нацистських загарбників, яке щороку відзначають у жовтні. Такі ж самі метаморфози чекають і Дзержинський район. Він отримає ім’я лікаря-невролога Владислава Дзержинського — полковника Війська Польського, брата сумно відомого на Україні радянського діяча — залізного Фелікса.
Після закриття сесії харківський міський голова Геннадій Кернес заявив журналістам, що найближчим часом вивчить ситуацію щодо зміни назв районів міста і потім одноосібно прийме потрібне законне рішення.
Грою слів замість перейменування хочуть відбутися і в Одеській області. Як повідомляють місцеві ЗМІ, там виступають проти перейменування двох великих міст Одещини — Котовська і Іллічевська. Правда, кажуть чиновники, Закон про декомунізацію виконують і перейменують Котовськ у... Котовськ. В пам’ять про практично нікому не відомого білоруського священика Котовича. За такою хитромудрою схемою пропонували перейменувати й Іллічевськ. Пояснивши, що місто так перейменують на честь пророка Іллі...
Навіть у Львові, славному своїми давніми українськими традиціями, тамтешні депутати міськради вирішили відмовитися від демонтажу радянської символіки. Пояснюють це тим, що демонтаж окремих архітектурних елементів призведе до руйнування композиційної системи будинків.
Процес декомунізації на Полтавщині за своїм перебігом практично не відрізняється від загальноукраїнської тенденції. Територіальні громади так само доволі інертно поставилися до можливості скористатися слушним моментом і перейменувати свої населені пункти та їхні вулиці. На сьогодні жодного з населених пунктів у регіоні ще не перейменовано.
Навіть навпаки, в деяких містах громадськість категорично виступила проти перейменування. Приміром, у Комсомольську, де на громадських слуханнях представники громади виступили проти перейменування свого міста. Правда, деякі вулиці перейменувати вони таки погодилися. Зокрема, вулиця Леніна стала вулицею Героїв Дніпра, а Радянська — Соборною.
Отже, чиновники, які опікуються боротьбою з тоталітарним минулим, поки що змогли записати до свого активу лише ленінопад, котрий на хвилі Майдану прокотився Полтавщиною. Тоді пам’ятників Леніну справді помітно поменшало. Але знесли їх не за вказівкою влади, а за покликанням власного сумління революційно налаштовані активісти. До того ж коли на недавній прес-конференції в Полтавській ОДА журналісти запитали директора департаменту інформаційної діяльності та комунікації з громадськістю Вадима Штефана про кількість знесених пам’ятників Леніну та про те, скільки їх ще залишилися в області, чиновник відповісти не зміг.
У свою чергу, начальник головного управління юстиції в Полтавській області Ірина Пашко, яка теж брала участь у прес-конференції, присвяченій декомунізації, заперечила проти того, що процес декомунізації на Полтавщині провалено. Принаймні, її перший етап, часові рамки якого були обмежені 21 листопадом 2015 року.
Юристка вважає, що ситуацію виправить адміністративний підхід до справи. Тобто перейменування відбудеться зверху, якщо низи — територіальні громади не захотіли цього. Інакше не можна, переконана І. Пашко, адже покладання лише на свідомість громади призводить до проблем із виконанням декомунізаційних законів.
«На Полтавщині все ще легалізовані громадські формування, які не відповідають закону. Зокрема, Полтавська обласна організація Української комуністичної спілки молоді, Шишацька районна організація Ленінської комуністичної спілки молоді України тощо. Загалом їх більше 15. Усі документи для того, щоб вони припинили існування, вже передані у відповідні органи», — розповіла І. Пашко.
У регіоні, як і в інших областях, створено спеціальну комісію, яка опікується перейменуванням та контролює виконання декомунізаційних законів на Полтавщині. Очолює її керуючий справами облдержадміністрації Микола Білокінь. На прохання кореспондента «ДУ» він прокоментував ситуацію щодо причин фактичного провалу першого етапу декомунізації в області.
«Я скажу, що не зовсім правильно трактують інформацію (про зрив процесу декомунізації. — Авт.). Ми провели засідання комісії, прийняли рішення, поставили завдання всім головам РДА, райрадам і сільським радам уважно вивчити цей закон і почати його виконувати, — розповів посадовець. — За кілька днів нам надійде інформація з усіх об’єктів, які перейменували або не перейменували. Ми ухвалимо відповідне рішення і далі діятимемо за законом.
Чому не їде перейменування? У нас комісія. У неї є свої повноваження. Ми працюємо, ми спрямовуємо рішення своєї комісії і всі керівники районів, всі голови райрад та сільських рад мають виконувати цей закон. Це — їхні повноваження...»
На думку М. Білоконя, повільний процес перейменування можна пояснити тим, що люди бояться наслідків новації. А саме матеріальної, а не ідеологічної, сторони справи, бо переконані, що після перейменування їм доведеться чимало заплатити за переоформлення документів. Але є ще одна причина.
«Це — наша ментальність, наша звичка нічого не змінювати у житті... Приміром, деякі жителі Комсомольська нічого поганого в назві свого міста не вбачають. Вони просто живуть у Комсомольську, є громадянами України і вважають, що перейменування нічого, крім зайвого клопоту, їм не принесе... Або в Решетилівському районі є село Жовтневе. Ну як його перейменувати зверху? На це має бути воля громади. Вона у першу чергу повинна прийняти таке рішення, — констатує чиновник.
— Я думаю, що перейменування — еволюційний процес. Ну дайте людям, які там жили, які стояли у витоків історії, час. Вони відійдуть у вічність, прийде нове покоління, і ми спокійно перейменуємо. Можливо, до того часу з’являться свої герої, і ми назвемо їхнім ім’ям міста і вулиці...»
Проте, вважає керуючий справами ОДА, якщо є закон про перейменування, він повинен бути виконаний. І буде виконаний, переконаний М. Білокінь.
А тим часом на Полтавщині простежується тенденція, яка не виключає того, що ініціаторам боротьби з тоталітаризмом та тим, хто складав списки всього, що слід перейменувати, доведеться дати задній хід з огляду на реакцію людей.
Так, 14 листопада в райцентрі Лубни сталася подія, яка змусила серйозно замислитися над тим, чи варто штучно прискорювати процес перейменування. Того дня в райцентрі проходили громадські слухання щодо перспектив участі лубенської громадськості в охороні законності та правопорядку на території міста.
На захід зібралося близько 200 жителів райцентру. Міський голова Олександр Грицаєнко наголосив: чітко виконуючи всі закони України, ми все одно маємо з повагою ставитися до різноманітних поглядів людей на історію та сучасні процеси, але найголовнішим для кожного, хто насправді любить своє місто, має стати спокій у ньому і комфортне проживання людей. Він закликав всіх не політизувати слухання, а знайти спільні рішення задля добробуту лубенців.
Приводом для збору громадськості стала подія, яка сколихнула людей у Лубнах: невідомі сплюндрували пам’ятник Чапаєву, розписавши його постамент непристойними словами. Реакція жителів міста виявилася протилежною, на яку розраховували вандали. Лубенці рішуче стали на захист пам’ятника та проти тих, хто прагне порушити в їхньому місті громадський спокій та злагоду. З ініціативи місцевої молоді люди вийшли на прибирання навколо пам’ятника та засудили акт вандалізму.
Річ у тому, що з цим пам’ятником пов’язана добра сторінка в історії райцентру. Кілька десятиліть поспіль там дислокувалася мотострілецька дивізія імені В. Чапаєва. Її воїни не тільки брали активну участь у громадському житті міста, але й в перші повоєнні роки допомагали лубенцям вижити, у тому числі ділячись із ними харчами.
У виступах учасників громадських слухань — ветеранів 25-ї чапаєвської дивізії, представників різних політичних сил та громадських організацій, ветеранів АТО, мешканців військового містечка тощо лунали заклики не допустити знесення пам’ятника Чапаєву, оскільки він є насамперед символом уславленої військової дивізії, з якою нерозривно пов’язана історія міста.
Серед іншого на зборах говорили й про те, що головне нині — не допустити розбрату між українцями на політичному ґрунті. І кращими засобами для цього є правда і діалог. Правда — в тому, що в усіх нас є спільне минуле, яким ми можемо пишатися, а діалог потрібен, щоб попри ідеологічні розбіжності в переконаннях мирно жити у своєму давньому місті...
* * *
Отже, процес боротьби з тоталітарним минулим в Україні проходить не так бездоганно, як хотіли б автори декомунізаційних законів. Принаймні, перший етап декомунізації не приніс бажаних плодів. Населення не схотіло за командою зверху викреслити зі своєї пам’яті сторінки радянської історії та добровільно відмовитися від того, що все ще залишається символом його молодості і більш-менш благополучного минулого життя.
Проте після першого добровільного етапу процес комунікації переходить у примусову фазу. Перейменування проводитимуть явочним порядком очільники місцевого самоврядування. У разі їхньої неспроможності або небажання цього зробити до справи підключаться голови облдержадміністрацій та Кабмін. Якщо і цей механізм не спрацює, то:
«Верховна Рада має право самостійно перейменовувати міста та вулиці лише за поданням Інституту Національної пам’яті або експертів, — нагадав неслухам заступник голови українського парламенту Андрій Парубій. — І вона цим механізмом скористається сповна. Ми не маємо права дати шанс перефарбованим реваншистам залишити на нашій території анклави «русского мира».
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, м. Полтава