Нинішній візит ввічливості, звісно ж, поки що не увінчався таким доленосним рішенням. Однак уже не вперше політики та політологи звикли мало не в будь-якому заході вбачати якийсь прихований зміст. Цього разу сталося щось подібне. Відтак в Україні говорили не стільки про результати візиту американських конгресменів, скільки про те, що з Києва вони... попрямували до держав Балтії та Польщі. Мовляв, представники США хоча й поступово, але починають ставити Україну в один ряд зі своїми європейськими партнерами по НАТО.
Певна логіка у такому припущенні, звичайно, є. Річ у тім, що саме полякам та прибалтійцям упродовж кількох останніх тижнів випала нагода приймати додаткову бойову техніку та військові підрозділи Північноатлантичного альянсу. Мається на увазі марш Dragon Ride, організований саме американськими військовими.
Як відомо, в країнах, котрі вступили до НАТО відносно недавно, нині наростає занепокоєння з приводу того, чи виконуватиме альянс п’яту статтю свого статуту, де говориться про спільну оборону будь-якого члена НАТО, якщо хтось стане жертвою агресії. Скажімо, президент Польщі Броніслав Коморовський нещодавно припустив, що Північноатлантичний альянс саме в ці дні переживає такий собі період випробування на міцність своїх обіцянок, даних під час вересневого саміту в Уельсі. Йдеться про підвищення рівня готовності й мобільності, зокрема й обіцянки створити сили швидкого реагування, щоб протистояти російській загрозі.
Утім, ще більш далекоглядні експерти як в Україні, так і за її межами звертають увагу на те, що значно надійнішим стало б формування уже тепер принципово нової системи союзницьких зобов’язань щодо спільної оборони від зовнішньої агресії з тими партнерами, котрі так само відчувають наявну чи майбутню загрозу від Росії. Причому незалежно від того, є ці потенційні партнери членами НАТО чи ні.

Компенсація за роззброення?
Можливе надання зброї нашій державі цілком вписалося б у цю логіку. Зрештою, військова допомога від країн Заходу і передусім від Сполучених Штатів Америки стала хоча б частковою компенсацією за перетворення Будапештського меморандуму 1994 року на нікому непотрібний папірець.
Авторові цих рядків пригадується вельми знакова політична карикатура середини 90-х. На ній зображувалося, як за підлітком у коротких штанцях, котрий годує птахів (при цьому усе ж таки тримаючи в кишені рогатку), спостерігають двоє озброєних до зубів бойовиків. «Як гадаєш, друже Білл, — запитує перший, — Україна вже достатньо роззброїлася, щоб стати надійним партнером?» — «Все ok, друже Борисе, — відповідає інший. — Тепер уже достатньо...»
З Росією все давно зрозуміло. Це вона порушила нашу територіальну цілісність, анексувавши Крим. Це її військові нині, уже не надто й ховаючись, воюють на Донбасі... А от стосовно західного світу, то від нього Україна заслужила значно більшої уваги, ніж маємо станом на сьогодні.
Американські конгресмени, котрі нещодавно відвідали нашу державу, це, вочевидь, усвідомлюють. Звісно, не вони одні — є і у США, і в Євросоюзі чимало експертів, здатних зрозуміти всю глибину загрози, котра виходить із Росії не лише для України, а й для всього світу.
Так, старший науковий співробітник Американської ради з питань зовнішньої політики Стівен Бленк, аналізуючи нинішню нерішучість західного світу в питанні надання Україні озброєння, зауважує: «Стосовно воєнного аспекту мотив такий: або в українській армії та її командуванні повно шпигунів РФ, або українці не знатимуть, як працювати з обладнанням, яке може надійти в межах допомоги».
Ясна річ, другий із перелічених аргументів є дещо надуманим. В Україні виготовлялося чимало видів надсучасної зброї і наші фахівці аж ніяк не є цілковитими дилетантами у військовій справі. Щоправда, ніде правди діти: найбільший зірковий час українського ВПК — в минулому і сягає ще радянських часів.
Якби після здобуття Україною незалежності не відбувалося фактичного розвалу військово-промислового комплексу, можливо, нині тема отримання військової допомоги з-за кордону і не мала б такої актуальності. Так, позбутися ядерної зброї нас змусили. Але ж ніхто у світі не ставив питання «класти на лопатки» потужні військові підприємства нашої держави...
На початку 90-х років минулого століття за низкою показників конструкторські досягнення українських учених навіть перевищували західні аналоги. Зокрема, це стосувалося високоточної зброї, оснащеної оптичними головками самонаведення. Приміром, у книзі «Арсенал», присвяченій історії однойменного столичного підприємства (знаменитого своєю оптикою), її автор Олег Власенко зауважує: «Перевірка ефективності комплексів ПЗРК «Стріла» та «Голка» в реальних бойових умовах у локальних війнах показала, що наші ракети збивають літаки та вертольоти не гірше американських «Стінгерів» і «Редайїв», а за деякими параметрами перевершують їх».
Звісно, в радянські часи український ВПК був намертво прив’язаний до загальносоюзного комплексу. Проте за понад двадцять років цілком можна було розпорядитися тим надбанням значно раціональніше.
Власне, навіть сьогодні, коли війна на сході триває майже рік, вітчизняна оборонка ніяк не стане на належні рейки. Нещодавно директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентин Бадрак опублікував у «Дзеркалі тижня» статтю під промовистою назвою «Чи хочемо ми бачити армію переозброєною?». У тексті, зокрема, наводяться слова заступника директора Департаменту розробок і закупівель військової техніки Міністерства оборони Андрія Артюшенка: «Нам доводиться розраховувати на наш оборонно-промисловий комплекс, а ми не використовуємо його навіть на 70%. «Укроборонпром» займається переважно імпортом і капітальним ремонтом».
«На жаль, переозброєння Збройних Сил України організовується за принципом постачання того, що є, а не того, що необхідно», — робить не надто втішний висновок Валентин Бадрак.

Заокеанські тренери
Можливо, зважаючи й на це, чимало експертів небезпідставно зазначають: у сучасних умовах українським бійцям конче необхідно отримувати бойові навички з-за кордону. Власне, така можливість з’явиться вже у квітні. Цього тижня стало відомо, що 290 американських десантників менш ніж за три тижні висадяться на Яворівському полігоні на Львівщині. Саме тут, згідно з домовленостями з Державним департаментом Сполучених Штатів Америки, відбудуться тривалі спільні навчання-тренінги 173-ї повітряно-десантної бригади армії США то бойових підрозділів Нацгвардії.
Як запевняє міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, підготовчі роботи в Національній гвардії уже завершено. «Тренінги відбуватимуться за участю 900 бійців Нацгвардії, — запевняє урядовець. — Три потоки по 300 нацгвардійців, три потоки — по вісім тижнів. А потім — спільні навчання. В навчаннях братимуть участь такі відомі підрозділи Нацгвардії, як «Азов», батальйон імені Кульчицького, «Ягуар», «Омега» та інші частини з Києва, Харкова, Запоріжжя, Одеси, Львова, Івано-Франківська та Вінниці».
А далі — найцікавіше. Арсен Аваков запевняє, що «після завершення навчань у розпорядження підрозділів Нацгвардії, що пройдуть підготовку, американські партнери нададуть спеціальну амуніцію та засоби зв’язку». Як мовиться, дякуємо й на тому.
Зрештою, про те, що однією з головних потреб для українських вояків зараз залишаються саме засоби зв’язку, уже не один раз говорили як вітчизняні, так і заокеанські експерти. «Київ потребує сучасних засобів зв’язку, оскільки зараз радіоефір прослуховується росіянами», — заявляв, зокрема, ще в лютому під час форуму «Європа — Україна», що проходив у польському Лодзі, колишній радник міністра оборони США, професор Джорджтаунського університету Філіпп Карбер. Але це, як кажуть, лише крапля в морі...

Що замовляти?
Взагалі, про першочергові потреби Збройних Сил останнім часом говориться чимало. Однак якийсь узагальнений перелік знайти непросто. Можливо, це й логічно, адже не варто розкривати супротивникові наявні й потенційні білі плями. Втім, деякі думки експертів стосовно потреб армії перелічити не завадить.
Скажімо, уже згадуваний Філіпп Карбер переконаний: найбільше українські військові потребують протитанкового озброєння та безпілотних літальних апаратів. Під час форуму «Європа — Україна» американський експерт зауважував, що передусім ідеться про протитанкове озброєння, яке не дозволятиме російським танкам близько наближатися до українських позицій. А ще пан Карбер підкреслив важливість артилерійських радарів, які не дозволять російській артилерії перебувати близько й обстрілювати українські позиції.
Показово, що згаданий форум у Лодзі відбувався невдовзі після підписання сумнозвісного Мінського протоколу-2, де, зокрема, говорилося про необхідність відведення від лінії розмежування важкого озброєння. Вочевидь, американський експерт ще тоді покладав не надто багато надій на виконання домовленостей... Хоч би там як, але постачання нашій державі названих видів озброєнь не втрачає актуальності.
А от віце-президент Атлантичної ради України, заступник голови Громадської ліги «Україна — НАТО» Олег Кокошинський, коментуючи питання можливості надання озброєння Україні від США, вказує ось на що. «Ми маємо не просто просити про надання зброї, а мати стратегію, яка зброя налякає Путіна. У першу чергу нам потрібна оборонна зброя, танки, БМП, БТР», — поділився експерт із журналістами.
Заступник міністра закордонних справ Вадим Пристайко свого часу вказував на те, що наша держава уже зробила багато кроків, щоб ринок озброєнь став для неї відкритим. «Багато режимів забороняють продавати зброю державам, які не є союзниками, — цитує дипломата «Голос Америки». — Крізь режими, протоколи важко пробитися, бо ці бар’єри зроблені спеціально, щоб зброя не розповзалася по всьому світу. Але ці деталі здаються не такими важливими, коли країна просто стікає кров’ю. Нам важливе високотехнологічне озброєння, протиартилерійські батареї, протиснайперське та протимінне обладнання».
Нещодавно радник Президента України Юрій Бірюков повідомив, що Міністерство оборони склало список потреб вітчизняних Збройних Сил і передало його до Сполучених Штатів Америки. Залишається сподіватися, що Білий дім усе ж таки зважить на те, що саме внесено до цього військового «меню».
До речі, станом на сьогодні Україна так чи інакше уже отримала військової допомоги на суму понад 120 мільйонів доларів. Навіть коли не йдеться про летальну зброю, поза увагою не можна залишити бронежилети; шоломи; прилади нічного бачення та тепловізори; інженерне обладнання; роботизовані механізми для знешкодження боєприпасів; системи відеоспостереження... І звичайно ж, розрекламовану партію американських військових автомобілів Humvee (HMMWV), котра надійшла в Україну наприкінці березня.
* * *
Підсумовуючи сказане, не можна оминути одну цікаву обставину. Таке враження, що нинішній інтерес до України у світі спричинений не стільки подіями в нашій державі, скільки агресивною поведінкою Росії. «Оскільки Росія стала стратегічною проблемою чи, принаймні, викликом, Україна раптом набула ваги», — ці слова належать американському політологу українського походження Олександру Мотилю.
Що й казати, помічено дуже влучно. Відтак як це не парадоксально, але саме зараз наша держава має непоганий шанс стати ключовим гравцем нинішньої геополітики. Шанс, марнувати який не дозволено ні нам самим, ні світовому співтовариству. Інакше наступне «меню» для Білого дому доведеться замовляти вже комусь іншому...
Ярослав ГАЛАТА