І якщо торішнє свято Водохреща було перетворене на «вогнехреще» лише в межах київського урядового кварталу, і передусім вулиці Грушевського, то цього року «вогнехреще» захопило більшість територій, де перебувають українські військові герої.
Чимало спостерігачів звертають увагу на те, що до весни криза почне впливати на російську економіку ще сильніше. Отож Володимир Путін намагається зробити так, щоб ця економіка уже найближчим часом діяла виключно за принципом: все — для фронту.
Абсурдність подібного плану очевидна. Принаймні, з огляду на те, що російське вище керівництво ще й досі не визнає присутності своїх збройних формувань на українській території. Але в тому й полягає сутність нинішньої поведінки наших північних «сусідів»: чим абсурдніше, тим дієвіше...
Певно, саме таким принципом позавчора керувався міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, коли, розводячи руками й роблячи великі очі, наполягав надати докази російської присутності на Донбасі. На цей фарс найвлучніше відреагував речник антитерористичної операції Андрій Лисенко, заявивши буквально наступне: «Пана Лаврова, мабуть, скоро можуть викликати до міжнародного Гаазького суду і там надати йому ці докази. А він там відповідатиме, чому він про них нічого не знав».
Хоч би там як, але офіційна Москва вирішила розпочати використовувати накопичені військові ресурси просто зараз. Розрахунок, вочевидь, робиться на те, що представники української влади не витримають і попросять миру на будь-яких умовах.
Щось подібне, до речі, вже відбувалося наприкінці серпня — на початку вересня минулого року. Так звані мінські домовленості стали можливими саме після того, як на допомогу сепаратистським бандформуванням відверто прийшли російські війська і змінили доволі успішне просування українських Збройних Сил углиб підконтрольних бойовикам територій.
Як знати, можливо російський президент розраховує навіть на послаблення санкцій у результаті гіпотетичного досягнення подібного «перемир’я». Хоча, судячи з останніх подій, тепер йому більше до душі просто «вигравати м’язами» перед цілим світом, фактично, демонструючи цілковиту безкарність.
Упродовж нинішнього тижня раз по раз з’являлися повідомлення та відеопідтвердження про переміщення регулярних російських військ уздовж дірявого кордону з Україною. Ще більша увага була й залишається прикута до руху окупантів через кордон до нинішньої лінії фронту. Дані розвідки підтвердили накопичення нескінченних колон найрізноманітнішої техніки та живої сили. За таких умов «ДНР» та «ЛНР» остаточно перетворилися лише на непривабливі «вивіски». Реально ж усім керують російські військові.
Загалом слід відзначити, що навіть за таких умов Збройні Сили України до останнього намагалися виконувати вже згадувані мінські домовленості. Принаймні, сякий-такий превентивний удар наша армія застосувала лише одного разу — 18–19 січня, коли ворог почав діяти найактивніше на всіх напрямках і особливо в районі Донецького аеропорту. Більшість експертів запевняє, що подібна активність стримала ворожі війська, зокрема на кілька днів.
Форпост української армії — Донецький аеропорт — простояв аж до середи. Тільки в ніч з 21 на 22 січня надійшло повідомлення, що цей об’єкт зруйновано вщент. Хоча голова парламентського Комітету з питань національної безпеки та оборони Сергій Пашинський ще напередодні заявляв: «Донецького аеропорту більше не існує, тепер це — лише місце, де точаться бої. Однак я б не хотів, щоб заради символів віддавали життя десятки наших бійців».
На момент написання цього тексту з передової загалом і з району колишнього Донецького аеропорту зокрема надходила суперечлива інформація. Очевидно, новий термінал, котрий українські війська контролювали до останнього, був зруйнований, і під його завали потрапили українські бійці. Багато з них тоді загинуло, ще більше дістали поранення, дехто потім потрапив у полон. Згодом ми дізнаємося більше про героїчну оборону легендарного летовища, а поки ж обмежимося словами подяки нашим воїнам. Зрештою, саме їхній подвиг дозволив стримувати ворога на цьому напрямку від травня минулого року— загалом 242 дні!
Тактику створення «котлів» окупаційні війська намагаються застосовувати й на інших ділянках фронту. Згідно з повідомленнями з передової, найпомітніше це в районі Бахмутки на Луганщині. Тут цими днями велися найжорстокіші бої за 29-й та 31-й блокпости. Після знищення мосту через річку Сіверський Донець остаточно було зруйновано зв’язок між підконтрольною Україні Станицею Луганською та обласним центром.
Утім, окупанти не обмежуються самими лише бойовими обстрілами. Традиційно беручи приклад зі своїх російських ляльководів, сепаратисти застосовують також обстріл інформаційний. Так, за словами голови Луганської облдержадміністрації Геннадія Москаля, позавчора сепаратистський телеканал «Луганськ-24», який працює на базі захопленої бойовиками обласної держтелерадіокомпанії в обласному центрі, протягом тривалого часу давав в ефір рухомий рядок із закликами до мешканців міст Щастя та Станиця Луганська... вийти на мітинги й вимагати від підрозділів Збройних Сил України залишити ці території. Інакше, за словами бойовиків, «наслідки обстрілів будуть непередбачуваними».
Подібні погрози виглядають цинічно, адже Станиця Луганська та Щастя й так є тими населеними пунктами, котрі бойовики обстрілюють найінтенсивніше. Тут дуже багато зруйнованого житла та інфраструктури, є також людські жертви. А минулої ночі (з 21 на 22 січня), чи то так і не дочекавшись масових виступів проти української армії, чи з інших причин, окупанти тричі (!) обстріляли Щастя і чотири (!!!) рази — Станицю Луганську. Власне, разом з Донецьким аеропортом, де за повідомленнями прес-служби АТО, ще вчора зранку тривали бої, цей напрямок залишається найнапруженішим.
Але навіть судячи з тривожних повідомлень останніх днів, наразі в жодної зі сторін немає достатньої чисельної переваги для того, щоб переходити в активний наступ. Хоча українські війська, окрім цього, стримують ще й мінські домовленості, котрі, схоже, хоч якось виконуються лише Збройними Силами України.
Утім, як полюбляють говорити військові експерти, чудес не буває. Для вдалого наступу військам потрібно мати перевагу в озброєнні та живій силі, щонайменше, втричі. Чи готова Україна до переходу в такий наступ, поки що сказати складно. Навіть після нинішніх атак окупантів офіційний Київ, здається, більше сподівається на переговорний процес і якесь мирне врегулювання конфлікту.
От тільки знову й знову очевидно, що бачення миру в Україні та в Росії — діаметрально протилежне. Черговий доказ тому прозвучав позавчора на засіданні Ради Безпеки ООН, котре присвячувалося питанню війни на Донбасі.
Зокрема, голова представництва США при Організації Об’єднаних Націй Саманта Пауер розповіла, що президент Росії Володимир Путін пропонував Президентові України Петрові Порошенку «мирний» план, щоб звільнити Росію від відповідальності щодо мінських угод.
Напередодні більшість російських пропагандистських ЗМІ також поширили інформацію про те, що Порошенко, буцімто, відкинув «мирний» план офіційного Кремля. Звісно, при цьому українська влада була «нагороджена» російськими журналістами відповідними епітетами.
Насправді ж ось що являв собою путінський «мирний план». Цитуємо Саманту Пауер: «Нещодавно президент Путін запропонував Президенту Порошенку обговорити російський мирний план для того, щоб звільнити Росію від зобов’язань мінських угод. Російський план передбачав легітимізацію територіальних захоплень сепаратистів з вересня, а також перебування російського персоналу і військової техніки на території України. Ми бачили такі «мирні плани» і раніше. Це було в Абхазії, Південній Осетії і Придністров’ї».
Також у цьому зв’язку посол США додала, що коли Президент Порошенко відхилив пропозиції свого агресивного колеги, «Росія пішла на звинувачення України в тому, що це є доказом незацікавленості України в досягненні миру. Давайте цей «мирний план» Путіна називати своїми іменами. Це — російський план окупації України»,— наголошує Саманта Пауер.
Водночас вона акцентувала увагу на тому, що коли Росія дійсно серйозно ставиться до миру, «вона повинна сумлінно виконувати мінські угоди і, відповідно до них, вивести всю військову техніку, військовий персонал, звільнити всіх заручників, у тому числі льотчицю Надію Савченко, припинити підтримувати сепаратистів і забезпечити контроль України над державним кордоном».
Показово також, що майже одночасно із засіданням Ради Безпеки ООН, де пані Пауер виголошувала свою промову, в Берліні відбувалася зустріч міністрів закордонних справ України, Німеччини, Франції та Росії. Ще перед цим «тет-а-тетом» у, як його називають, «нормандському форматі» канцлер Німеччини Ангела Меркель закликала не покладати на зустріч великих сподівань. Власне, після недавніх заяв російського міністра Лаврова, мабуть, ніхто особливо таких надій і не плекав.
Попри це, глава МЗС Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр стверджує, що під час переговорів у «нормандському форматі» на рівні міністрів закордонних справ було домовлено про лінію розмежування між українською армією та бойовиками на Сході України. Прес-реліз німецького МЗС уточнює, що відведення військ має проходити вздовж тієї лінії, про яку було домовлено у вересні в Мінську. Але ключові деталі, зокрема належність території Донецького аеропорту (чи то пак того, що від нього залишилося), не уточнюються.
Звісно, навіть згадані домовленості — нічогісінько не означають, адже російська сторона уже безліч разів чорне називала білим. Скажімо, політичний директор МЗС України Олексій Макеєв, котрий також брав участь у переговорах, висловив упевненість у тому, що Росія говорила «іншою мовою» та не була налаштована на позитив у вирішенні кризи.
«Три міністри говорили про одне, один (російський) — про інше. Три — на землі, один — на місяці. Троє налаштовані на позитив, один — навпаки. Але розмовляти треба, якщо це врятує бодай одне життя», — зазначається в повідомленні вітчизняного дипломата.
До речі, у заяві німецького міністра Штайнмайєра також ідеться про те, що урядовці-переговорники не впевнені у виконанні досягнутих домовленостей. Він зауважив, що зустріч на найвищому рівні в Астані може відбутися лише у разі, якщо нинішні домовленості усе ж таки будуть виконані. А сумний досвід зриву переговорів перших осіб України, Німеччини, Франції та Росії в казахській столиці, на жаль, уже є. Відтак відповісти на запитання: «Що день прийдешній усім нам готує?» однозначно, на жаль, не береться ніхто. Принаймні, поки що...
Ярослав ГАЛАТА
Фото автора