Тут доречно якомога глибше з’ясувати ключові причини самої появи такого феномену, як ниніш ній Майдан. І тим, хто запевняє, мовляв, людям набридло майже п’ятдесят днів перебувати в центрі Києва, варто усвідомити: майже чотирирічне знущання чинної вла ди з цих самих людей набридло їм значно більше.
По друге, у тих, хто постійно перебуває на Майдані, у тих, хто навідується туди щовечора після роботи, у тих, хто бере участь ли ше у щотижневих народних віче, є чітке усвідомлення: якщо спротив припиниться, влада поступово, але впевнено перейде у шалений наступ. Себто запроваджуватиме небачені досі репресії стосовно учасників акцій протесту.
Річ у тім, що станом на сього дні не виконуються навіть попе редні домовленості щодо політ в’язнів. Закон про амністію до учасників акцій протесту так і не застосували до Ярослава Приту ленка — одного із затриманих 1 грудня. Причому, норми цього закону відносно Притуленка було порушено уже, принаймні, двічі. Спершу суд переніс розгляд його справи з 3 на 8 січня. І це — по при те, що закон передбачав від пустити політв’язнів упродовж десяти днів з моменту набрання ним чинності. Такий термін сплив 4 числа.
Утім, основні порушення на той момент були ще попереду. Поза вчора увечері Притуленко так і не діждався волі. І антураж, який ство рювався навколо розгляду його справи, від самого початку не да вав підстав для оптимізму. Хоч би тому, що самого Ярослава на роз гляд справи доставлено не було. Далі — більше. Його залишили за ґратами, мотивуючи таке рі шення вельми оригінально. Мов ляв, судові не зрозуміло: за яким принципом слід визначати учас ників акцій протестів...
У тому, що Ярослав Притуленко так і не дочекався волі, є певний символізм. Таке враження, що влада зумисне тримає, бодай, од ного політичного в’язня, щоб по чуватися впевненіше. Бо там, де є один заґратований, будь якої миті може з’явитися і другий, і третій, і сотий, і тисячний.
Посилання на те, що суд «не ро зуміє» за яким принципом слід кваліфікувати учасників масових акцій, наштовхує на думку: а чи не робиться це для того, щоб із ча сом під цей термін підвести і пра цівників «Беркуту», покарання яких вимагає українське суспіль ство. Саме на такій небезпеці, до речі, наголошував ще під час об говорення закону про амністію де путат Анатолій Гриценко.
До того ж не варто забувати і про долю активіста Автомайдану Андрія Дзиндзі та його адвоката. До цих активістів норми згаданого закону не підходили від самого початку. А це зовсім не означає, що вирішувати питання їхнього звільнення також не потрібно, і то — якнайшвидше.
Стосовно активістів Автомайда ну варто взагалі сказати кілька окремих слів. Чинити тиск на власників транспортних засобів значно легше, ніж на решту мітин гувальників. Саме це й робиться з натхненням от уже два тижні — після наймасовішого на сьогодні виїзду активістів до президент ської резиденції у Межигір’ї 29 грудня минулого року.
Подекуди доходить до абсурду. Власники автівок отримують по відомлення від працівників ДАІ про, буцімто, скоєні порушення на автошляхах у тому місці, де са ме цей конкретний автомобіль... не перебував узагалі. Більшість «справ» настільки шиті білими нитками, що розсипаються, як карткові будиночки (особливо, коли автомайданівці, проінструк товані правниками, поводяться надзвичайно кваліфіковано). Од нак психологічний тиск триває щодня і щогодини.
Тут доречно зважити ще на одну цікаву обставину. Автомайдан нині являє собою своєрідний Майдан у мініатюрі. Він — значно мобільніший і постійно дошкуляє багатьом мож новладцям, але живе й функціонує за такими ж самими правилами, як і великий об’єднавчий Майдан.
Скажімо, акції протесту значно збільшувалися після того, як вла да двічі застосовувала силу в ночі на 30 листопада та 11 грудня. Так само й учасників Автомайдану, го тових виїздити в Межигір’я та до інших помешкань можновладців, після безчинств працівників ДАІ тільки зростає.
Слід сказати, що неабияку кіль кість святкових днів більшість ак тивістів Майдану використали з особливою користю. Перед тут, звісно, веде неповторне святку вання Нового року на головній площі країни. Той, хто виконував Державний гімн, перебуваючи пліч о пліч із сотнями тисяч своїх соратників та однодумців, навряд чи колись зможе забути цю непо вторну мить.
Цікавими були й різдвяні рево люційні вечорниці. Тут слід від значити більшу камерність свята. Якщо Новорічну ніч можна умов но порівняти із загальнонаціо нальним віншуванням якогось ви датного ювілею, то Різдво стало ніби продовженням свята в ро динному колі. З кутею, узваром та канапками...
Але, як мовиться, не святкуван нями єдиними. Упродовж вихідних днів неабияк поповнилася кіль кість учасників Всеукраїнського об’єднання «Майдан». Посвідчен ня «Майдану» активно видавали усім охочим, починаючи від остан ніх днів грудня.
Зрозуміло, що як ті, хто вже от римав такі посвідчення, так і реш та громадянських активістів очіку ють від нового об’єднання кон кретних кроків. Народного ентузі азму не бракує і, напевно, головні суперечності зараз перебувають у площині, чи потрібно висувати на майбутніх президентських вибо рах єдиного кандидата від опози ції уже в першому турі?
Упродовж святкових днів ця те ма знову досить активно спливла після заяви лідера «Батьківщини» Арсенія Яценюка про те, що усі троє лідерів опозиції йтимуть на вибори. А під час другого туру команди працюватимуть на спіль ну перемогу.
Яценюк порівняв таку процеду ру зі своєрідним праймеріз. Влас не, схожої позиції, як відомо, до тримується і Юлія Тимошенко, котра ще до початку нинішніх ре волюційних подій висловлювала побоювання: утрьох опозиційним лідерам легше буде протистояти владному кандидатові.
А от Юрій Луценко, як і раніше, дотримується протилежної думки. Цими днями він знову підтвердив: конкуренція між собою була б до речною в демократичному су спільстві. За нинішніх же умов змагання з безчесною владою по трібно висувати єдиного кандида та. Причому, Луценко вказує на необхідність саме дострокових президентських виборів, котрі ма ють відбуватися у 2014 році.
Надії на те, що волевиявлення відбудеться раніше заплановано го терміну, вочевидь, перебува ють саме в подальшому функціо нуванні об’єднання «Майдан». І го ловне тут — максимально вико ристати нинішній великий ентузі азм. Зрештою, завдання будь якого народного фронту (а «Май дан» якраз і претендує на те, щоб стати саме таким) не полягає в то му, щоб постійно тримати мільйо ни людей у стані підвищеної полі тичної активності. Нині людей гли боко дістав існуючий у країні ре жим. От і маємо об’єктивне соці альне замовлення на створення в Україні масової громадсько полі тичної організації народнофрон тівського типу.
Коли ж ключові його завдання будуть виконані, «Майдан» спокій нісінько може відходити в історію. А його учасники — розходитися по різних політичних партіях або й на далі залишатися позапартійними. До речі, в багатьох країнах Східної Європи саме таким шляхом про йшли ще наприкінці 80 х — на по чатку 90 х. Найпоказовішим при кладом можна вважати польську «Солідарність».
Статут народного об’єднання повинен відповідати суті організа ції народнофронтівського типу. Вона має бути позапартійною, але водночас об’єднувати партійців і партії, громадські організації, то вариства, спілки, позапартійних громадян.
Бо головне, щоб там було місце для всіх, хто усвідомлює, що нині маємо унікальний шанс нарешті закласти основи для розбудови України як держави з європей ськими цінностями, демократич ної, правової та соціальної. І такий шанс більше гаяти ми просто не маємо права.
Ярослав ГАЛАТА
