Так ось, усі реформи за часів попередніх президентів, які, нагадаю, були водночас і головнокомандувачами Збройних Сил, зводилися до банального їх скорочення, розпродажу озброєнь і техніки. Розпочалися ці «реформи» відразу після проголошення Україною незалежності. Мабуть, тоді на хвилях ейфорії від так легко здобутої державності ніхто не замислювався, що її, цю державність, треба ще й захищати.
— Але ж Ви не заперечуватимете того факту, що нам не потрібне було майже 800-тисячне військове угруповання, успадковане від колишнього СРСР, десятки тисяч танків, артилерійських систем?
— Звісно, не заперечуватиму. Проте практично жодна копійка, отримана від продажу армійського майна, не йшла на розвиток війська. Один із моїх колег, генерал, ставши народним депутатом України і отримавши доступ до конфіденційної інформації, підрахував, що вартість усього військового майна, яке дісталося нам у 1991 році, становила близько 35 мільярдів американських доларів!
А щоб читач краще зрозумів, про яке саме майно йдеться, скажу, що одних лише надсучасних бойових літаків та вертольотів у нас було понад 2,5 тисячі! Де вони? Так, на сьогодні вони були б дещо морально застарілими, але, провівши їх модернізацію, ми могли б мати літаки з відмінними льотно-тактичними характеристиками. Рахунок інших зразків техніки і озброєнь теж ішов на десятки тисяч. І де вони? Впевнений: на це запитання вже ніхто й ніколи не дасть правдивої відповіді...
Куди витрачалися кошти від їх реалізації — теж маловідомо. Натомість знаю інше: ні тоді, коли я обіймав посаду начальника Генерального штабу, ні пізніше вище керівництво країни не переймалося як слід проблемами свого війська. А питання його зміцнення та подальшого розвитку були фактично в руках одних людей — президентів.
— Ви давно змінили генеральський однострій на цивільний костюм. Проте є провідним військовим експертом, який може відповісти на будь-які запитання, що стосуються оборони країни. А ще Ви добре обізнані з тими подіями, що відбувалися в армії і після 1995 року, коли Ви звільнилися. Звідси й запитання: за часів якого міністра оборони нашим Збройним Силам було завдано найбільшої шкоди?
— Не хочу давати персональних оцінок керівникам військового відомства: це зробить із часом сама історія. І все ж не можу втриматися, щоб не згадати Саламатіна і Лебедєва — громадян Росії, які прийшли на ці посади з великого бізнесу і з чітким завданням розвалити до кінця українську армію.
— І хто ж їм поставив таке завдання, пане Анатолію?
— Зрозуміло хто: кремлівські господарі. Проаналізуйте прискіпливо події, які відбувалися в Україні у 2010–2013 роках, і тоді зрозумієте, скільки у нас було засланих козачків. І всі вони наполегливо трудилися не лише над знищенням ЗС, а й загалом України. Про державу у цілому говорити не буду, а ось про армію можу сказати. Якщо коротко, то ці пани добре відпрацьовували свій хліб. Та і як могло бути інакше, коли й перші особи держави їм у цьому активно допомагали...
— На початку 90-х Ви очолювали Генеральний штаб ЗС — мозок армії. Скажіть, тоді вищі державні і військові чиновники не допускали думки про виникнення ситуації, яку маємо зараз із Росією?
— Ми бачили, що Росія робить усе можливе, аби Україна, навіть ставши незалежною країною, підкорялася вказівкам Кремля, а то й узагалі повернулася до її складу. З цього приводу можна багато чого сказати, але я зізнаюсь в одному: той варіант створення власного війська, який ми обрали, виявився з різних причин помилковим.
Наприклад, не можна було так міцно прив’язуватися до Росії у сфері співпраці з її військово-промисловим комплексом. Потрібно було шукати й інші шляхи, не залазячи в російське ярмо. Втім, керівництво держави не бачило іншого шляху розвитку з цією країною політичних, інших відносин.
Оці всі запевняння в братерській дружбі, розмови про спільну перемогу над німецьким фашизмом, що лунали з обох боків, хіба не призвели врешті-решт до тієї трагедії, яка розігралася на Сході України? Наші політики, маю на увазі насамперед тих, хто вбачав у північному сусіді єдиного стратегічного партнера, не бачили або ж не хотіли бачити, що російські політики, особливо з числа тих, що були при владі, є вовками в овечих шкурах. Тепер же пожинаємо плоди цієї політичної сліпоти.
— Що Вам, Анатолію Васильовичу, відомо про мобілізації до ЗС, інших військових формувань держави, про які нещодавно оголосив секретар Ради національної безпеки і оборони Олександр Турчинов?
— Вони проходитимуть в три етапи. Знаю, що перший має розпочатися 20 січня 2015 року і триватиме три місяці — до 20 квітня. Тривалість другого і третього — 60 діб.
— Для чого вони потрібні Україні? Заради зростання чисельності військовиків у зоні антитерористичної операції?
— Це робиться не для механічного збільшення їх числа, хоча і це не можна виключати. Але є й інші проблеми, які можна вирішити лише таким шляхом. Наприклад, ротація солдатів та офіцерів: більшість із них воюють по 6–8 місяців. Саме перебування під артилерійсько-мінометними обстрілами, не кажучи вже про сумнозвісні «Гради» та «Урагани», виснажує людей і фізично, і морально. Їм потрібно відпочити, повернувшись у коло рідних і близьких людей.
Скажімо, чому одні повинні зі зброєю в руках протистояти ворогу, який зазіхає на нашу землю, а інші у цей час розважаються у нічних клубах? Знаєте, коли я бачу молодих і здорових чолов’яг, які лише розважаються чи торгують, переймаючись тільки розміром виручки, у мене всередині лють закипає. Бо в цей же час їхні ровесники мерзнуть в окопах, гинуть, залишаючи вдовами молодих дружин, а сиротами — дітей. Де справедливість?..
Призвавшись із запасу, колишні танкісти, артилеристи відновлять навички керування цими видами озброєнь і військової техніки, які за 10–20 років призабулися, а то й узагалі втратилися. Якщо їм і не доведеться повоювати, то все одно це вже будуть інші запасники.
Ми просто недооцінюємо роль мобілізованих, жартівливо називаючи їх партизанами. А це неправильно. Ще Бісмарк казав, що кадрові військові потрібні для парадів, а війни виграють лікарі, вчителі, робітники — люди, далекі від армії. До цього твердження ставитися можна по-різному, але велика доля правди в словах залізного канцлера все ж є. Саме мобілізовані влітку 1941-го громадяни стали хребтом Радянської Армії, яка зрештою перемогла німецький вермахт — найсильнішу армію Європи.
— Під час торішніх мобілізацій було допущено чимало помилок, які, м’яко кажучи, не найкращим чином позначилися не лише на іміджі українського війська...
— Наскільки я знаю, нинішнє керівництво Міністерства оборони, Генерального штабу врахувало їх і робить усе можливе для їх уникнення. Так, перед тим як відправитись у район бойових дій, громадяни протягом майже двох місяців проходитимуть відповідну підготовку на базі військово-навчальних закладів, полігонів.
Минулого року було багато випадків, коли до війська призивали хворих, у тому числі і психічно, батьків трьох і більше дітей. Відтепер у МО запевняють, що подібних неподобств не допустять. Для цього, наприклад, до чинного законодавства планується внести зміни, які б не дозволяли призивати глав багатодітних родин, з вадами здоров’я, які не дозволяють як слід виконувати функціональні обов’язки.
— Що саме маєте на увазі?
— Те, що при необхідності не потрібно буде витрачати кілька місяців на їхню перепідготовку: матимемо, як мовиться, підготовлений резерв, готовий у будь-який час стати регулярною армією. Правда, за однієї умови: якщо люди, яких призвуть, згадуватимуть армійську науку не в казармах, а на полігонах і танкових директрисах, відшліфовуючи майстерність водіння тих же танків чи БМП, вражаючи цілі.
— Для цього потрібні кошти...
— Звісно, безпека будь-якої держави дорого вартує. Судячи із заяв, конкретних дій перших осіб держави, складається враження, що на політичному Олімпі, нарешті, усвідомили цю аксіому.
— А як Ви, Анатолію Васильовичу, ставитеся до відновлення строкової служби?
— Скажу так: я не є завзятим прихильником армії, у якій служать лише солдати-строковики: захищати країну, ризикуючи життями, повинні справжні професіонали. Але...
Зважаючи на ситуацію, що склалася, питання 100-відсоткової контрактної армії не на часі, адже на нашій землі перебувають військові формування іншої держави. І потрібно думати насамперед про те, як відстояти наш суверенітет і територіальну цілісність, як і якими силами вигнати ворога з рідної землі. Домогтися цього лише військовим шляхом неможливо, але він є важливим чинником, який сприятиме якомога скорішому розв’язанню цієї проблеми.
Підходи до комплектування Збройних Сил воїнами-строковиками дещо змінилися. Приміром, призиватимуть не з 18 років, а молодих людей віком 20–27 років. Термін служби становитиме 1,5 року, а для тих, хто має вищу освіту, 1 рік. Зазначу, що їх не передбачається відправляти в район бойових дій. Але цей контингент за якісної підготовки стане нашим надійним резервом. За великим рахунком, чим більше молодих і порівняно молодих людей пройдуть армійську обкатку, тим краще це для обороноздатності країни, бо в разі необхідності вони візьмуться за зброю і не почуватимуться з нею на «ви».
— Цього року на потреби Збройних Сил асигновано 45 мільярдів гривень — рекордна за всі роки незалежності сума. Як Ви вважаєте, її достатньо, щоб суттєво реформувати армію, задовольнивши бодай мінімальні її потреби?
— Так, сума порівняно з минулими роками просто астрономічна. Проте не треба забувати, що наша армія веде бойові дії, а кожен день їх ведення, за словами Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, «з’їдає» 90 мільйонів! Це — по-перше.
А по-друге, вартість військової техніки, пально-мастильних матеріалів останнім часом різко підскочила. Нагадую про це тому, що вже деякі політики, «експерти» кажуть, що це занадто багато для армії. Як колишній начальник Генерального штабу ЗС України, як людина, котра віддала армії десятки років життя, скажу так: за умов ведення бойових дій це небагато. Потрібно вдаватися не до порівнянь, мовляв, колись і значно меншими сумами вояки обходились. Обходились. І що? Як бачимо, дообходились.
Кожна країна, яка не хоче опинитися під чоботом чужого солдата, витрачає величезні кошти на свою армію. Я не кажу про США чи ту ж Росію. Навіть порівняно з країнами Східної Європи Україна завжди витрачала значно менше. Зараз переважна більшість українців зрозуміла, що за безпеку потрібно платити.
— До недавнього часу Україна сподівалася, що уряд Сполучених Штатів Америки надасть їй статус особливого союзника, що дозволить допомагати нам зброєю. Але цього не сталося. Натомість нам обіцяють так звану нелетальну зброю. Ваша думка з цього приводу, Анатолію Васильовичу?
— Звичайно, сучасні ракетно-артилерійські системи, бойові машини піхоти, не кажучи вже про авіацію і високоточну зброю, нам украй потрібні. Але разом із тим ті ж безпілотники, тепловізори, засоби зв’язку, радіолокаційні станції розвідки теж не завадять. Так, вони не здатні наносити вогневих ударів по ворогу, однак спроможні виявляти з великою точністю його позиції, а вже потім уражати їх зі своєї зброї, підтримувати якісний зв’язок між підрозділами, що є дуже важливим фактором під час бойових дій.
За допомогою американських мобільних радіолокаційних станцій можна виявляти і супроводжувати переміщення не лише технічних засобів, а й живої сили противника, як, до речі, і завдяки безпілотним літальним апаратам. Словом, і нелетальна зброя здатна працювати на перемогу.
Інтерв'ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ