Від нинішньої порції «поздоровлень» справді стає моторошно. Настільки, що учора в Україні навіть було оголошено день жалоби за загиблими. Показово, що на загальнодержавному рівні це — вперше з моменту настання псевдоперемир’я на сході. Досі Президент Петро Порошенко не видавав відповідних розпоряджень.
Зрозуміло, що останньою краплею став нахабний обстріл проросійськими бойовиками українського блокпоста неподалік Волновахи, в результаті якого було поцілено в рейсовий автобус «Златоустівка — Донецьк». На момент написання цього тексту кількість загиблих мирних громадян досягла чортової дюжини.
Прикметно також, що вже вдруге з моменту початку антитерористичної операції в епіцентрі подій стає містечко Волноваха, розташоване якраз посередині між Донецьком та Маріуполем. Ще на початку АТО тут від рук озброєних бандитів загинули українські вояки. Тоді це були одні з перших жертв.
Нині чисельність загиблих як серед українських військових, так і серед мирних громадян зростає постійно. Як уже було сказано, останній тиждень видався особливо непростим. Як це не парадоксально на перший погляд, але повідомлення про постійні порушення так званого перемир’я уже навіть нікого не дивують.
Впадає у вічі ще одна особливість нинішньої ескалації конфлікту. Якби російська сторона була хоч трішечки зацікавлена у врегулюванні ситуації на Донбасі, учора замість дня жалоби відбувалася б інша подія — зустріч у так званому нормандському форматі в столиці Казахстану Астані. Ще наприкінці минулого і на початку цього тижня існувала ймовірність того, що перші особи України, Німеччини, Франції та Росії, принаймні, обговорять проблему. Однак уже 13 січня стало очевидно, що наразі говорити їм просто немає про що.
Трохи дивує, як представники Заходу навіть за таких обставин усе ж таки продовжують вірити виключно в мирний варіант розв’язання конфлікту. Звісно, це було б цілком прийнятним розвитком подій, якби не ціла низка «але».
Фактично зараз в Україні спостерігається підміна понять. Уже не вперше чимало експертів висловлюють своє невдоволення тим, що воєнні дії в нас досі іменують антитерористичною операцією. Але після того, як минулої п’ятниці, по суті, аналог АТО було проведено у Франції, над підміною понять замислилися навіть найбільші прихильники чинної влади в Україні.
Французька антитерористична операція тривала кілька днів. А її завершальна фаза, коли було вбито головних терористів на чолі з братами Куаші, — кілька годин. Україна ж проводить свою АТО уже вісім з половиною місяців. З них — уже понад чотири місяці наступальні дії українськими військами не здійснюються. Наші герої змушені лише оборонятися, переживаючи на собі справедливість вислову, що найтяжча війна — окопна...
Такий стан справ усвідомлюють усі. Утім, АТО по-українськи формально є тільки своєрідним евфемізмом війни між Україною та Росією, якої з точки зору права не відбувається.
Хоча про те, що це справжня війна, свідчить і застосування важкої артилерії та авіації, і велика кількість біженців та жертв з обох сторін. Країна-агресор, тобто Росія, може скільки завгодно вустами своїх дипломатів патякати про «внутрішній конфлікт на Сході України». Насправді ж найвлучніше ситуацію охарактеризував український журналіст Роман Цимбалюк, поставивши своє пряме запитання на недавній прес-конференції російського президента Путіна...
Від самого президента РФ, звісно, не варто було й очікувати якоїсь більш-менш зрозумілої відповіді. Адже це був саме той випадок, коли вага влучного запитання в сотні й тисячі разів переважає недолугу відповідь.
Але ж, окрім Путіна, існують і вітчизняні політики. Проте поки що ні анексія Криму, ні російська політика ескалації збройного протистояння на Донбасі не призвели до визнання українською верхівкою країни жертвою збройної агресії зовнішнього ворога і введення воєнного стану хоча б у зоні бойових дій.
Аргументи наших можновладців ми вже не раз чули. Подекуди вони — обґрунтовані й логічні. Однак і аргументи цілої плеяди українських правників, котрі виступають за введення воєнного стану бодай на частині території нашої держави, аж ніяк не позбавлені здорового глузду.
Скажімо, уже не раз доводилося чути, що відсутність воєнного стану в Україні в першу чергу вигідна самій Російській Федерації, бо нинішній стан справ дозволяє їй уникати статусу агресора. Експерти вважають, що в такому разі санкції проти РФ були б ще суттєвішими.
Більше того, користуючись статусом третьої сторони, російські «миротворці» мають змогу завозити на територію України свої сумнозвісні «гуманітарні конвої».
Ще однією серйозною проблемою є те, що статус антитерористичної операції не передбачає військовополонених. Захоплені військовослужбовці де-юре є заручниками терористів. Відповідно, на них не поширюється міжнародне право про військовополонених. І навпаки: бойовики, які зараз перебувають за ґратами, — теж не полонені, а звичайні зеки, котрі заарештовані за терористичну діяльність.
Нарешті, рамки антитерористичної операції за відсутності воєнного стану не дозволяють правильно визначити другу сторону конфлікту на Донбасі. А це означає, що в України в принципі значно зменшуються шанси за таких умов укласти дієвий мирний договір. У свою чергу, це вже сьогодні призводить до того, що воєнний конфлікт затягується, що невигідно нікому, окрім російського керманича.
Власне, подібна аргументація чудово демонструє справедливість вислову «Хочеш миру — готуйся до війни». Ні для кого не секрет, що до війни наша держава готувалася практично «з коліс». Причому ця підготовка попри всі труднощі в кінцевому результаті виявилася доволі успішною.
Нині вона триває, зокрема, враховуючи позавчорашнє президентське рішення про проведення у 2015-му трьох хвиль мобілізації. Але навіть тут юристи небезпідставно вказують на деяку неузгодженість. Скажімо, діяльність у галузі боротьби з тероризмом регулюється однойменним Законом — «Про боротьбу з тероризмом». Відповідно до нього головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю є Служба безпеки. Хоча, напевно, ніхто не сперечатиметься з тим, що покладати на СБУ відповідальність за перемогу у фактичній війні щонайменше абсурдно. Та й не спецслужба, зрештою, проводитиме згадану мобілізацію.
Президент Петро Порошенко, намагаючись діяти на випередження, уже заявив про потенційні спроби з боку Росії чи то організувати, чи то спровокувати на території України масові заходи проти мобілізації. Подібні спроби були ще влітку і видовище було, м’яко кажучи, не з приємних. Але чи не були б мінімізовані подібні потенційні спроби, якби Україна усе ж таки погодилася запровадити бодай на нині окупованій території воєнний стан?..
До речі, Петро Порошенко на підсумковій прес-конференції в останніх числах грудня заявляв, що ухвалить рішення про запровадження воєнного стану, як тільки бойовиками будуть порушені нинішні умовні демаркаційні лінії. Схоже на те, що саме зараз проросійські бандити й намагаються зробити це знову і знову даючи всім нам додаткову інформацію до роздумів.
Руслан ІВАНІВ