— Навесні 1985-го, коли мене призвали до лав колишньої Радянської армії, бойові дії у цій країні були у розпалі, — говорить Віталій Іванович. — Але ж ми, звичайні громадяни, подіями за тисячі кілометрів від України не надто цікавились. А коли щось і чули про них, то це були офіційні повідомлення про те, що наші солдати саджають там дерева, доставляють до віддалених кишлаків продовольство.

Спочатку я потрапив до частини, де готували сержантський склад для військ спеціального призначення. Перебувала вона неподалік столиці Узбекистану Ташкента. Ось там і почув від офіцерів, які побували за Амудар’єю, страшну правду про Афганістан.
— Зля­ка­ли­ся?
— Ні. Більш того, з нетерпінням чекали відправлення, вважаючи, що ми там дуже потрібні. І такий день незабаром настав: після закінчення навчальної частини я потрапив до 173-го окремого спеціального загону спецпризначення Головного управління розвідки Генерального штабу ЗС СРСР: подібні підрозділи на той час вважались елітою Радянської армії, багато хто вважав, що в них служать супермени — такі собі Джеймси Бонди...
— А хі­ба не так?
— Ні: в них служили звичайні хлопці з України, Росії, Білорусі та інших республік колишнього Радянського Союзу. Наділені гарними фізичними даними і навичками ведення бойових дій, які ми отримали під Ташкентом.
— І ба­га­то по­діб­них за­го­нів бу­ло в Аф­га­ніс­та­ні?
— Аж ніяк: туди були введені всього 2 бригади спецпризначення. До складу кожної з них входили 4 окремих загони. І ще була одна окрема рота. До складу кожної бригади входила ще й вертолітна ескадрилья, що підвищувало їх спроможність боротись із повстанцями.
Ми виконували виключно бойові завдання. А охорону місць нашої дислокації забезпечували військовики інших родів військ. Сім загонів спецназу були розміщені вздовж пакистанського кордону, один — на іранському.
— Які ж са­ме зав­дан­ня ви ви­ко­ну­ва­ли?
— Це, зокрема, розвідка, знищення формувань моджахедів і їх караванів, а також баз і складів, захоплення полонених, огляд караванів. А також мінування караванних шляхів та встановлення на них спостережно-сигнального обладнання, виявлення районів зосередження ворога, місць днювань караванів і наведення на них авіації (з подальшою перевіркою результатів авіаційних ударів).
Ці завдання вирішувалися шляхом проведенням засад, нальотів, обльотів на вертольотах, а також рейдовими діями. Лише протягом 1986 року наш 173-й кандагарський загін провів цілу низку ефективних нальотів на базові укріпрайони душманів, такі як гори Хадігар, Васатічігнай, Чінарту та інші.
Райони були повністю очищені від моджахедів, інфраструктура їх була знищена, а також було захоплено велику кількість стрілецької і важкої зброї, боєприпасів, живої сили.
Досить ефективними були обльоти караванних маршрутів на вертольотах з оглядовими групами на борту, коли дані повітряної розвідки реалізовувалися відразу за рішенням командира групи. При цьому у більшості випадків обліт здійснювався на мінімальній висоті, що давало змогу використовувати складки місцевості і максимально довго залишатися непоміченими.
Після виявлення каравану вертольоти здійснювали обліт і подавали сигнал на зупинку, потім 2 вертольоти здійснювали посадку і група під прикриттям другої пари вертольотів проводила огляд вантажу. У разі чинення опору караван знищувався ударами з повітря або десантом на землі.
Захоплене озброєння і боєприпаси доставляли на базу або ж знищували. Саме при обльоті у травні 1986 року групою спецпризначення, у складі якої перебував і я, серед барханів пустелі Регістан був виявлений караван, що складався із сотні верблюдів і такої ж кількості охорони. Ми накрили його під час денної зупинки, по максимуму використавши ефект раптовості.
Нашій групі у кількості 20 розвідників удалося розбити і розсіяти по пустелі загін душманів, що перевищував за кількістю майже в 5 разів! При цьому більшість вантажу було захоплено. Крім півсотні стволів і боєприпасів, в каравані виявилося півтори тонни опію-сирцю: навіть не берусь оцінювати, скільки зброї, набоїв та мін не змогли купити чи виміняти собі моджахеди, втративши цей вантаж.
— Чи ро­зу­мі­ли Ви осо­бис­то і Ва­ші то­ва­ри­ші, що є не­про­ха­ни­ми гос­тя­ми на чу­жій зем­лі і во­юєте з ці­лим на­ро­дом? Сьо­го­дні з ви­со­ти про­жи­тих ро­ків Вам осо­бис­то не со­ром­но за участь у ній вій­ні?
— У роки моєї юності працювала потужна ідеологічна машина, яка переконувала весь радянський народ у тому, що там, в Афганістані, наші хлопці «виконують інтернаціональний обов’язок, протистоячи американському імперіалізму». Зі сторінок компартійної преси стверджувалося, що «коли б до ДРА не увійшли радянські війська, то там були б американці». І цим нісенітницям вірили, в тому числі я.
Але та реальність, з якою ми, радянські солдати, зіткнулися в цій країні, змусила швидко забути і про так званий інтернаціоналізм, і про загрозу з боку США: ми просто хотіли повернутись із тієї війни живими і здоровими додому. Хоча б живими. А ще — не потрапити в полон, бо знали, які жахіття нас там чекають.
— Що, Ві­та­лію Іва­но­ви­чу, най­біль­ше за­пам’­ята­ло­ся під час служ­би в ДРА?
— Багато що. Але 21 квітня 1987 року залишило в моїй душі, очевидно, найглибший слід, точніше, шрам: наша розвідувальна група на двох МІ-8 виконувала бойове завдання. На підльоті до укріпрайону на висоті 400 метрів обидва вертольоти з десантом на борту були збиті моджахедами. Один вибухнув відразу, з іншого борту, що загорівся і почав падати, парашутним способом десантувалися спецназівці, що залишилися живими. Я був серед них.
Приземлившись на ворожій території, фактично всі обгорілі і поранені, ми вступили в бій з переважаючими силами моджахедів. І кілька годин під перехресним вогнем утримували кругову оборону. Коли підійшла підмога, у кожного з нас залишався один напівпорожній магазин і одна граната — «остання»...
У той день я втратив 14 бойових побратимів, 6 з яких мали в травні того року їхати додому. Цей випадок став одночасно і трагічною, і героїчною сторінкою в літописі 173-го кандагарського окремого загону спецпризначення.
— Як цей без­цін­ний бо­йо­вий до­свід, на­бу­тий під час аф­ган­ської вій­ни, мо­же бу­ти ко­рис­ним для на­ших Зброй­них Сил сьо­го­дні, ко­ли три­ває не­ого­ло­ше­на вій­на про­ти Ук­раї­ни?
— Порівнювати дії радянських військ в Афганістані і дії українського війська на сході країни навряд чи варто. І навряд чи коректно. Адже то була чужа країна, яка перебуває за тисячі кілометрів від наших рідних домівок. І попри всі потуги офіційної пропаганди більшість із нас так і не зрозуміла, що ми там робимо.
Сьогодні наші хлопці захищають рідну землю, своїх дітей і батьків, щоб не прийшов до них «руський мир». Я часто спілкуюся з вояками АТО. І всі вони одностайні: ми там, щоб вони не були тут.
Як колишній спецпризначенець вітаю рішення Міністерства оборони, Генерального штабу про створення Сил спеціальних операцій. Як на мене, вони є аналогом загонів спецпризначення, де я і служив.
*  *  *
Офіційною датою введення до Афганістану радянських військ досі вважають 27 грудня 1979 року. Та мало хто знає, що ще влітку до цієї країни перекинули спецзагін КДБ «Зеніт», батальйон 345-го парашутно-десантного полку.
Окрім них, «заходи щодо нейтралізації контрреволюційних сил» проводили і бійці бригади особливого призначення КДБ СРСР. А по загонах повстанців із сусідньої Туркменії завдавались авіаційні та артилерійські удари.
Лише 12 грудня 1979 року група найвпливовіших членів Політбюро ЦК КПРС ухвалила рішення про введення радянських військ. Мета — «надання інтернаціональної допомоги дружньому афганському народу». 24 грудня його довели до вищого керівного складу Міноборони, а Генштаб ЗС СРСР визначив точний час перетину кордону — 15:00 25 грудня 1979 року. Проте «дружні» афганці не зрозуміли благородних намірів Кремля: тільки-но перші підрозділи Радянської армії пересікли кордон, як їх обстріляли!
15 лютого 1989 року останній радянський солдат покинув територію Афганістану: так закінчилася «інтернаціональна допомога» СРСР «братній країні». На ній склали свої молоді голови 14453 осіб, а 417 потрапили в полон і пропали безвісти. Через афганське пекло пройшли понад 160 тисяч українців.
Із них 3280 осіб загинули, 8 тисяч дістали поранення, а понад 3,5 тисячі стали інвалідами. Без синівської підтримки залишилися 1982 батька і 2729 матерів, овдовіли і осиротіли 505 жінок і 711 дітей.
За мужність і героїзм, проявлені в боях, понад 40 тисяч українців були нагороджені орденами і медалями, а 11 удостоєні звання Героя Радянського Союзу — найвищої відзнаки СРСР.
Якщо ж говорити про фінансове забарвлення, то війна ця коштувала 70 мільярдів американських доларів. Як мінімум. Що стосується втрат у техніці, під час ведення війни Радянська армія недорахувалася109 літаків, 322 вертольоти, 147 танків, 1314 бронетранспортерів і бойових машин піхоти, понад 11 тисяч автомобілів.

Петро НЕСТЕРЕНКО,
фото надано автором