— В Українському війську я прослужив понад 20 років, і моя частина жодного разу не виїздила на польовий вихід, не кажучи вже про участь у навчаннях з бойовою стрільбою, — зізнається полковник Антон Прось. — Військовики, які за час служби жодного разу не побували на полігоні чи танковій директрисі, не спроможні захистити свою країну. Недаремно кажуть, що поле — це академія солдата. А у нас академією став стройовий плац, який вони підмітають...
— Збройні Сили України почали деградувати від самого початку їх появи, тобто після проголошення Україною незалежності, — каже полковник Анатолій Мельник. — За час їх існування змінилося... 11 міністрів оборони! Приблизно стільки ж інших вищих посадовців, зокрема начальників Генерального штабу. Разом із ними змінювалися і командири, під керівництвом яких відбувалися так звані реформи. Бо що це за реформи, внаслідок яких скорочували найбільш боєздатні частини?
Наприклад, раніше на теренах України дислокувалися десятки тисяч десантників, були частини спеціального призначення, які підпорядковувалися Головному розвідувальному управлінню Генштабу ЗС Радянського Союзу (аналогічні тим, які «приєднували» до Росії Крим) і за рівнем підготовки могли конкурувати з американським спецназом. Проте майже всі вони були розформовані, а ті, що залишилися, зважаючи на фінансування, ледь животіють.
Один із попередників нинішнього керівника військового відомства під час прес-конференції сипав цифрами, як горохом, розповідаючи про реформи у війську. Здебільшого вони зводилися до кількості розформованих частин і підрозділів, тих, у яких кількість особового складу зменшилася в три-чотири рази.
Маю багато знайомих офіцерів і генералів, за плечима яких Афганістан, інші гарячі точки. За філіжанкою кави вони ще два-три роки тому відверто ділилися наболілими думками, прогнозуючи, що при такому безвідповідальному ставленні до ЗС з боку держави від них — за великим рахунком — нічого не залишиться. Знаходилися сміливці, які говорили про це на весь голос. Та їх або не чули, або ж звільняли під різними надуманими причинами. Думаю, що з часом ми дізнаємося багато цікавого про те, як нищилося наше військо — свідомо, планомірно, під диктовку «стратегічних партнерів». І слава Богу, що, незважаючи на всі потуги, його все ж не знищили.

Найновішому літаку — майже 39 років
Думки моїх співрозмовників з-поміж нинішніх військовослужбовців повністю поділяють і люди, які десятки років життя віддали армійській службі за часів колишнього Союзу, побували в багатьох країнах світу, де ознайомлювалися з їх збройними силами, і можуть порівнювати.
Вадим Гречанінов — один із них. Він, генерал майор запасу, після звільнення тривалий час працював військовим експертом, а нині очолює Атлантичну раду (зі співробітництва з НАТО) і добре розуміється на проблемах нашого війська.
— Останній міністр оборони багато розповідав про реформи у Збройних Силах, особливо про те, що з 1 січня 2014 року скасовано призов на дійсну строкову службу, — зазначив генерал-майор запасу Вадим Олександрович. — Як людині, яка 40 років віддала армійській службі, мені смішно було слухати подібні просторікування. І боляче спостерігати, як Українське військо деградує, повільно перетворюючись на бутафорське, більш придатне для парадів, аніж війни.
Зараз вирішальну роль при веденні бойових дій відіграє авіація, інші засоби дальнього ураження. Яка у нас авіація? Застаріла. А засоби протиповітряної оборони, без яких у сучасних військових конфліктах не обійтися, бо вони прикривають найважливіші військові та державні об’єкти? Так, дещо ще є. Але воно і морально, і фізично застаріло, і тому не ефективне, зважаючи на наявність у ймовірного противника сучаснішої техніки і озброєнь.
Не погодитися з генералом важко, адже далі розмов, у тому числі і на найвищому рівні, справа не рухалася. Заради справедливості слід сказати, що так було протягом усіх 23-х років існування України як незалежної держави. Такий факт: за майже чверть століття для армії не придбано практично жодної одиниці новітнього озброєння, жодного сучасного танка чи літака. Щоправда, багато розмов точилося навколо їх модернізації, при цьому і міністр оборони, і начальник Генерального штабу переконували суспільство, що після модернізації «техніка стає кращою, ніж нова». Такій відвертій, вибачте, брехні, міг повірити лише невіглас, бо зрозуміло, що, приміром, як не модернізуй «Запорожця», а «Мерседесом» він все одно не стане.
Чому склалася така сумна картина? Причин можна назвати багато, але головна — відсутність належного фінансування. У 2010 році бюджет оборонного відомства становив 10,5 мільярда гривень, у 2011-му — 12,7, у 2012-му — 14,8, а минулого — 16,4 млрд. Утім, замість цієї суми на рахунки МО надійшло менше, ніж 15 мільярдів. На перший погляд може здатися, що зростання видатків на потреби оборони країни все ж відбувалося. Але у тім-то й справа, що «на перший погляд»: інфляційні процеси «з’їдали» ті фінансові вливання.
Коли йдеться про офіційні дані щодо видатків на оборону, то слід брати до уваги той факт, що кожного року в бюджет МО закладаються кілька мільярдів, які воно має вишукати за рахунок так званого спеціального фонду. Іншими словами, від реалізації надлишкового майна військового відомства. Але те майно, що дісталося нам від колишньої радянської армії, вже давно, як висловився один із народних депутатів, продали і пропили.
Хто більш-менш відстежує процеси, що відбуваються в нашому війську, той знає, що минулого року на переозброєння армії було заплановано 900 мільйонів гривень. Здається, сума солідна, проте, за найскромнішими підрахунками, для якісного переоснащення потрібно було щонайменше чотири мільярди, з поступовим виходом у 2017 році на 10 мільярдів.

Хто економить на обороні, потім кусає лікті
До недавнього часу ми, принаймні більшість українців, жили у світі ілюзій, вважаючи, що нам ніхто і ніщо не загрожує. Більш того, окремі розумники пропонували ще більше скоротити фінансування армії, і вивільнені гроші спрямувати на розв’язання інших проблем, зокрема соціальних. Заради справедливості слід відзначити, що були люди, які попереджали про можливість тих сценаріїв, які зараз відбуваються на нашій землі. Так, навесні минулого року адмірал Ігор Тенюх, екс-міністр оборони, говорив:
— Є підстави погодитися з експертами, які вважають, що вже в нинішньому десятилітті можливий воєнний конфлікт. Значно посилилася мілітаристська політика Росії. Жорсткіше вибудовується її політика стосовно субординації пострадянських країн, зокрема Грузії, України. Ситуація в оборонній сфері України критична. Збройні Сили для керівництва країни є надлишковим елементом. Безвихідь ситуації полягає в тому, що ЗС вже вичерпали можливості підтримання боєздатності «косметичним ремонтом».
Але останні події, гадаю, протверезили найзапекліших пацифістів.
Гірко і соромно про це говорити, але ж дійшло вже до того, що люди, в тому числі дідусі й бабусі, які отримують злиденні пенсії, змушені «скидатися на армію», переказуючи по 5–10 гривень. Подібних прецедентів останнім часом цивілізований світ, мабуть, не знав: таке було в роки Другої світової війни, коли коштом радянських колгоспників, інших пересічних громадян купували для фронту літаки, танки...
Нинішньому керівництву країни, зокрема міністру оборони генерал-полковнику Ковалю, дістався тяжкий військовий спадок. Їм потрібно відроджувати армію, яка перебувала майже 20 років у ролі падчерки, а останні чотири — всіляко нищилась, як, до речі, і весь військовий блок України: СБУ, розвідка тощо. Проте, на щастя, залишився все ж фундамент, на якому за кілька років можна звести надійну будівлю під назвою «Українська армія».
Розпочинати доводиться не з чистого аркуша, ні. Є досить непогана база, маємо десятки підприємств вітчизняного оборонно-промислового комплексу (ОПК), здатного випускати найсучасніші зразки військової техніки і озброєнь, які за своїми тактико-технічними характеристиками не поступаються закордонним аналогам, а за деякими і перевищують їх. Не дарма ж їх продукцію закуповують десятки країн світу. За незначним винятком, Україна на сьогодні спроможна забезпечити себе всім необхідним.
Звісно, це потребує значних коштів. Але ж ми на власному досвіді переконалися, що ера всесвітньо-всенародного братання ще не настала і, схоже, ще не скоро настане. Як переконались і в тому, що, незважаючи на всі запевнення в братських почуттях, поважають все ж сильного.
За роки незалежності Українське військо заробило для держави мільярди гривень. Наприклад, за рахунок участі в миротворчих операціях, продажу багатьох об’єктів нерухомості, які стали не потрібними через припинення існування багатьох військових містечок. Де ті кошти?
Упевнений, що є й інші шляхи фінансування. Головне — щире бажання керівників країни, Міністерства оборони їх вишукувати і прозоро витрачати. Бо ж не є таємницею той факт, що великі гроші витрачено на розробки різних дослідних зразків озброєнь, яких ніхто так і не побачив. А скільки мільйонів, сотень мільйонів, якщо не мільярдів, банально вкрадено попередніми керманичами МО?
Нині найкращим способом захистити себе є участь у колективних блоках, зокрема НАТО. Проте, як заявляє керівництво країни, поки що не йдеться про членство у Північноатлантичному альянсі. Отже, маємо сподіватися на власні сили. Тож, попри всі труднощі і проблеми, фінансування військових потреб має бути переглянуто. У бік збільшення. Навіть у країнах, які є членами НАТО, видатки на оборону — з розрахунку на одного військовослужбовця — є значно більшими, ніж у нас. У Румунії — 36 тисяч американських доларів, у Болгарії — 60, в Угорщині — 72, Словаччині — 66, Словенії — 95 тисяч. В Україні ж ця сума становить аж...11 тисяч «зелених»!
Я назвав країни, які за економічними показниками і близько не наближаються до США, ФРН, Великобританії, але, одначе, дбають про свою національну безпеку. Бо, як сказав міністр оборони Польщі, коментуючи збільшення військових асигнувань, «незалежність, безпека дорого коштують, і хто на цьому економить, потім кусає лікті».
За приклад можна взяти і Швейцарію — нейтральну країну, яка, між тим, є чи не найбільш мілітаризованою. Бо ж оборонний бюджет цієї держави, де населення становить усього вісім мільйонів, щороку зростає. Якщо, скажімо, у 2011 році він становив 4,8 млрд американських доларів, то минулого — понад шість мільярдів. А за рахунок служби громадян у резерві, який, до речі, є і в нас, вона здатна протягом чотирьох-п’яти годин розгорнути 500–600-тисячну армію.
Не гірше дбають про обороноздатність й інші позаблокові країни. Зокрема, Фінляндія, Швеція, військові бюджети яких становлять шість— вісім мільярдів доларів.
Їх досвід варто ретельно вивчати, переймати, з урахуванням українських особливостей. Зрозуміло, що підвищення обороноздатності країни є справою нелегкою. Але якщо і тепер не зробимо відповідних висновків, враховуючи отримані уроки, то з часом наше військо спроможне буде лише гарно крокувати Хрещатиком у День Незалежності. Якщо вона, незалежність, після цього ще буде...

Сергій ЗЯТЬЄВ