16 бе­рез­ня 2015 ро­ку в Бер­лі­ні від­бу­ли­ся пе­ре­го­во­ри бун­дес­канц­ле­ра Ан­ге­ли Мер­кель і Пре­зи­ден­та Ук­раї­ни Пет­ра По­ро­шен­ка. На по­ряд­ку ден­но­му бу­ли ак­ту­аль­ні проб­ле­ми дво­сто­рон­ніх від­но­син і між­на­род­но­го ста­но­ви­ща. Ні­меч­чи­на до­кла­дає зу­силь, аби по­слі­дов­но ви­ко­ну­ва­ли­ся по­ло­жен­ня Мін­ських угод що­до за­ми­рен­ня на Дон­ба­сі.

Це не дивує, адже лише останніми днями Меркель неодноразово висловлювала жаль з приводу того, що нестабільна ситуація у світі є головною перешкодою для активізації розвитку німецької економіки та економіки Європейського Союзу загалом. Частина переважно східнонімецького бізнесу, орієнтованого на Росію, продовжує наполягати на якомога швидшому скасуванню економічних санкцій, від яких вони зазнають відчутних збитків. Утім, це не завадило Німеччині підтримати продовження режиму санкцій проти путінського режиму з боку Європейського Союзу, принаймні, до 15 вересня поточного року.
Не менш значимими є запевнення німецької сторони, що санкції будуть ще більше розширені в разі зриву російською стороною процесу виконання Мінських угод. Реагуючи на це, Кремль зробив пропагандистський хід у вигляді звернення керівництва так званих ДНР і ЛНР до Ангели Меркель з приводу тиску на Київ з метою виконання всіх положень Мінських угод. Пропонується порушити питання фінансової допомоги Україні залежно від виконання конкретних пунктів домовленостей.

Ро­сія 11 бе­рез­ня 2015 ро­ку офі­цій­но ви­йшла з ре­жи­му до­три­ман­ня по­ло­жень До­го­во­ру про зви­чай­ні ви­ди зброй­них сил у Єв­ро­пі. Цей до­го­вір був під­пи­са­ний у лис­то­па­ді 1990 ро­ку кра­їна­ми Ор­га­ні­за­ції Вар­шав­сько­го до­го­во­ру і кра­їна­ми Пів­ніч­но­ат­лан­тич­но­го до­го­во­ру з ме­тою об­ме­жен­ня роз­мі­щен­ня зви­чай­них озбро­єнь уздовж лі­нії зі­ткнен­ня двох вій­сь­ко­вих бло­ків, лік­ві­да­ції не­рів­но­сті по­тен­ці­алів зброй­них сил та мі­ні­мі­за­ції ри­зи­ків рап­то­во­го на­па­ду.

Ще 2011 року Росія заявила, що положення договору не виконуватиме і наразі де-юре припинила участь у ньому. Насамперед, це означає, що процес нагромадження російських військ на кордоні України буде неконтрольований. Формально Україні, як і будь-якій іншій державі — учасниці зазначеного договору російська сторона може тепер офіційно відмовити у праві проведення військової інспекції на місці. Положення про моніторинг військової діяльності досі було одним із серйозних досягнень Договору про звичайні види збройних сил у Європі, яке працювало на зміцнення військово-політичної довіри.
Водночас вихід Росії з режиму дотримання положень зазначеного договору означає, що країни НАТО тепер також не зобов’язані інформувати її про проведення передислокацій власних військ і проведення військових маневрів. Але цей принцип паритетності Росія використала з метою нагнітання напруженості у відносинах з НАТО під приводом його «агресивності».

Не­що­дав­но наш лек­си­кон по­пов­ни­вся но­вим по­лі­то­ло­гіч­ним об­ра­зом-по­нят­тям: «чор­ні ле­бе­ді». До 1697 ро­ку вва­жа­ло­ся, що ле­бе­ді мо­жуть бу­ти ли­ше бі­ли­ми. Од­нак гол­ланд­ська екс­пе­ди­ція в Авст­ра­лію, яку очо­лю­вав Віль де Вла­мінк, ви­яви­ла по­пу­ля­цію чор­них ле­бе­дів. У на­ші дні «чор­ний ле­бідь» — це ме­та­фо­ра, що озна­чає по­оди­но­кі й важ­ко­прог­но­зо­ва­ні по­дії, кот­рі ма­ють пев­ні на­слід­ки.

«Чорні лебеді» — це не лише негативні події, а й непрогнозовані удачі. З точки зору автора цього терміну Нассіма Талеба, всі значимі наукові відкриття, історичні й політичні події, досягнення науки і мистецтва — все це «чорні лебеді». Отже, як приклади, «чорні лебеді» — це і винайдення Інтернету, і Перша світова війна, і розпад Радянського Союзу, й атака 11 вересня 2001 року. Тобто, йдеться про події важкопрогнозовані, але водночас цілком ймовірні.
Тож що уготовив нам рік 2015-й? Які «чорні лебеді» виринули з-за обрію, і яка риба «на блешню» буде впіймана?

Ци­ми дня­ми офі­цій­ний Ки­їв пе­ре­дав Брюс­се­лю звер­нен­ня до Ра­ди Єв­ро­пей­сько­го Со­юзу з про­хан­ням роз­гля­ну­ти мож­ли­вість роз­гор­тан­ня між­на­род­ної опе­ра­ції з під­трим­ки ми­ру та ста­біль­но­сті. Схо­же, що віт­чиз­ня­на вла­да по­кла­дає на та­ку мі­сію не­аби­які спо­ді­ван­ня. На­віть по­при те, що ко­ли мі­сяць то­му про мож­ли­вість звер­нен­ня до ЄС за­го­во­ри­ли впер­ше на за­сі­дан­ні РНБО, та­ка ідея ба­га­тьом зда­ла­ся не­спо­ді­ва­ною.

Голова фракції Блоку Петра Порошенка Юрій Луценко прогнозує, що миротворці можуть з’явитися на території окупованого Донбасу за півроку. Хоча поки що непросто сказати, як розгортатимуться подальші події з приводу потенційного направлення контингенту в Україну. Схоже, що в Євросоюзі поки ще немає однозначної позиції щодо цього. Навіть попри те, що для направлення саме такого — поліцейського контингенту ЄС — достатньо лише консенсусного рішення Ради Європейського Союзу.
Тут доречно пригадати, що саме Рада ЄС схвалила влітку минулого року направлення в Україну спеціальної консультативної місії Євросоюзу з питань реформ сектора суспільної безпеки. Вона складається з цивільних представників поліції та судової системи, які допомагають нам у розробці стратегії безпеки й швидкої реалізації реформ у цій сфері.

Упро­довж остан­ньо­го тиж­ня в Ук­раї­ні зга­ду­ють по­дії річ­ної дав­ни­ни. Са­ме в ці дні 2014-го від­бу­вав­ся ви­рі­шаль­ний етап крим­ської оку­па­ції. Ни­ні ро­сій­ські аг­ре­со­ри на чо­лі зі сво­їм пре­зи­ден­том на­стіль­ки зна­хаб­ні­ли, що вже не кри­ючись роз­по­ві­да­ють про під­го­тов­ку та пла­ни оку­па­ції, кот­рі ви­но­шу­ва­ли­ся то­рік. В Ук­раї­ні ж тим ча­сом про­від­ною за­ли­ша­єть­ся дум­ка про те, що на­ша дер­жа­ва та її ке­рів­ниц­тво не бу­ли го­то­ви­ми до анек­сії.

Загалом рік — це цілком достатній термін, щоб осмислити те, що сталося на Півдні України навесні 2014-го й зробити певні висновки. Однак такі висновки поки що намагаються робити, здебільшого, не політики, а громадські діячі та активісти, котрі минулого року змушені були залишити окупований півострів. Політичні ж діячі при згадці про Крим переважно відмовчуються, наголошуючи на тому, що наразі це питання — не на часі. Тут би спершу з Донбасом розібратися.
Звісно, певна логіка в цьому є. Проте, відклавши на майбутнє з’ясування особистої відповідальності окремих політиків, помилки треба аналізувати вже тепер. Принаймні, для того, щоб не множити їх у майбутньому, та ще й з гарантовано прикрим результатом. Тим більше, що роковини подій у Криму так чи інакше спонукатимуть до роздумів та аналізу.
Як уже було сказано, нині помітна тенденція виправдовувати кримську поразку України раптовістю та несподіваністю російської воєнної інтервенції. Деякі автори патетично вигукують: «Ніхто не передбачав, що РФ нападе на Крим, загарбає та анексує його».