Коли час не лікує
Уперше про поствоєнний синдром на повний голос заговорили в США, коли до країни почали повертатись американські солдати, котрі брали участь у війні на території В’єтнаму. За океаном тоді підрахували, що майже кожен четвертий із вояків не міг пристосуватися до мирного життя через психічні розлади.
Більш того, чимало з учасників бойових дій поповнили лави алкоголіків, наркоманів, злочинців, психічно хворих людей, що дуже стривожило американське суспільство. А коли країною прокотилася хвиля самогубств серед колишніх учасників тієї непопулярної в США війни, у суспільстві замислилися над тим, як їм допомогти.
Тоді і заговорили про необхідність психологічної реабілітації учасників бойових дій.
У СРСР, чиї війська так само регулярно воювали за кордоном, про поствоєнний синдром воліли не згадувати. Вважалося, що вирішення побутових проблем — надання житла, роботи, пристойної зарплати тощо або гарантованих пільг учасникам бойових дій уже само по собі стає гарантією того, що колишні інтернаціоналісти без проблем повернуться на рейки мирного життя. Хоча, як переконував досвід, приміром «афганців», психологічна складова у мирному житті, до якого повертаються вояки після останнього пострілу, залишалася дуже вагомим аргументом.
Тому, напевне, в Україні невипадково останнім часом заговорили про психологічну реабілітацію військовослужбовців, які повертаються із зони бойових дій на Донбасі. І не лише заговорили, але й почали конкретну роботу в цьому напрямі. Причому не тільки з колишніми атовцями, а й із членами їхніх родин, які емоційно «вигорали», місяцями чекаючи повернення глави родини з передової. З’ясувалося, що і вони так само потребують допомоги психологів.
За повідомленнями Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, яку реформують, у МОЗ України створено окремий відділ медичної реабілітації та паліативної медицини, фахівці якого курируватимуть роботу із соціально-психологічної адаптації колишніх воїнів та членів їхніх сімей. Причому до завдання підійшли ґрунтовно.
Так, розробкою реабілітаційних закладів опікуються дев’ять відомих науково-дослідних установ на базі медичних університетів, НДІ соціальної і судової психіатрії, проблем інвалідності тощо. Крім того, у вишах країни для надання методичної допомоги з питань соціально-психологічної реабілітації учасників бойових дій працюють 11 профільних кафедр.
За узагальненою інформацією, яку можна отримати з Інтернету, клінічну базу для реабілітації представили понад десять лікарень відновного лікування, де для цих цілей виділили майже дві тисячі ліжок. До процесу соціально-психологічної реабілітації долучились і госпіталі ветеранів війни у регіонах, деякі профільні санаторно-курортні заклади. Як це працює?

Литовський уряд допомагає реабілітувати полтавських фронтовиків

Про реальну роботу непростого механізму соціально-психологічної реабілітації учасників бойових дій та членів їхніх родин можна дізнатися на прикладі Полтавщини, де на обліку у лікувальних закладах нині перебуває майже 12,5 тисячі учасників антитерористичної операції. З них майже півтисячі — інваліди війни та близько чотирьох сотень — члени сімей загиблих учасників АТО.
Про важливість для обласної влади цього напрямку роботи днями говорили в Полтавській ОДА, де аналізували ситуацію із соціально-психологічною реабілітацією колишніх воїнів та їхніх рідних. Як повідомив директор обласного департаменту охорони здоров’я Віктор Лисак, в області розроблено спеціальну дорожню карту, визначено лікувально-профілактичні заклади, в яких надають психологічну допомогу учасникам антитериростичної операції, прийнято програму їхньої реабілітації тощо.
Цікаво, що на кожного фронтовика, який потребує соціально-психологічної реабілітації, складено індивідуальні плани оздоровлення. Зокрема, на 2019 рік. За результатами оглядів на диспансерний облік взято 8842 учасники бойових дій, в тому числі 387 — члени сімей загиблих.
В облдержадміністрації стверджують, що Полтавщина стала першою областю в Україні, де на базі обласних госпіталів для ветеранів війни в Полтаві, Лубнах та Кременчуці працюють Центри психосоціальної реабілітації учасників антитерористичної операції. Причому створили їх у рамках Українсько-литовського проекту «Допомога областям Східної України шляхом реформування сектора психосоціальної реабілітації».
Для цього, зазначив В. Лисак, у названих медичних закладах виділили три десятка ліжок у стаціонарних відділеннях, на базі Центрів тепер працюють спеціальні універсальні бригади з лікарів-психіатрів і психотерапевтів, психологів, медичних сестер, соціальних працівників. Саме вони і займаються проведенням професійної психосоціальної реабілітаційної роботи з тими, хто потребує реабілітації.
За час перебування в Центрах — до 18 днів учасники АТО отримують повну або часткову соціальну і психологічну реабілітацію. На заходи з психологічної реабілітації влада Полтавщини передбачила в обласному бюджеті 800 тисяч гривень.
Не секрет, що до психологічної реабілітації в Україні, де ще зовсім недавно багато хто плутав психіатрів із психологами, а майже всіх, хто звертався до психоневрологічних диспансерів, вважали «психами», ставлення неоднозначне. Тож нині багатьох цікавить кінцева мета психологічної реабілітації.
В. Лисак із цього приводу пояснює, що завданням психологічної реабілітації є збереження чи відновлення фізичного та психологічного здоров’я, зниження частоти і тяжкості наслідків перенесених бойових психічних травм у формі гострих стресових реакцій, запобігання інвалідності, профілактика агресивної та саморуйнівної поведінки тощо.
До речі, психологічна реабілітація дещо коштує, передусім державі. Приміром, вартість 18-денного курсу з реабілітації у полтавських санаторіях для учасників бойових дій та інвалідів війни становить до 11 тисяч гривень на одного пацієнта. Але всі витрати бере на себе обласна влада.

Чи варта овчинка вичинки?
Ставлення до психологічної реабілітації, як з’ясував кореспондент «ДУ», у полтавців різниться. Як, до речі, й ставлення до всього, чого в житті не можна помацати або побачити.
Дехто переконаний, що реабілітація дорослих чоловіків, яких возять верхи на конях або яким пропонують складати пазли та кубики тощо, не що інше, як банальне відмивання бюджетних грошей. Мовляв, стрес, якщо він виникне, хай знімають перевіреним народним способом — гранчаком доброї горілки...
«Напевне, це і справді потрібно декому з тих, хто воював... Але, знаючи, як у нас підходять до справи, маю сумнів щодо результативності психологічної реабілітації, — каже 34-річний Володимир, учасник АТО. — Тим, хто побував на передовій, необхідно допомагати не стільки в тому, як позбутися поствоєнного синдрому, скільки пристосуватися до мирного життя.
Знаєте, дуже багато з моїх побратимів, коли повертаються додому після служби в зоні АТО (нині ООС. — Авт.), буквально шоковані: скрізь безробіття, а якщо робота є, то за копійки. Люди нікому не потрібні, виживають як можуть, ціни на все захмарні, лікуватися люди через бідність не можуть... От тут і починається шок. Багато хто не витримує і знову проситься на фронт...»
А от заступник голови Полтавської облради Анатолій Ханко, теж колишній учасник бойових дій на Сході України, іншої думки.
«Я сам усе ще іноді мимоволі повертаюся в думках до часів, коли воював на Донбасі. Приміром, коли їду в тролейбусі, у голову можуть заповзти думки щодо того, куди я маю сховатись, якщо зараз почнеться обстріл... І лише згодом розумію, що я в Полтаві і все позаду, і мені нема потреби ховатися від снарядів.
Є щось всередині кожного фронтовика, що час від часу нагадує про пережите. Тож я думаю, що психологічна реабілітація учасників бойових дій потрібна. І не лише їм самим, але й суспільству, яке має опікуватися психологічним здоров’ям тих, хто пережив стрес на фронті...»
До речі, каже А. Ханко, коли розповідають про методи психологічної реабілітації, то не варто забувати, що коли в людини є робота і вона завантажена, у неї нема часу на те, щоб залишатися сам на сам зі своїми тяжкими думками. Так само важливо, коли учасники АТО мають можливість навчатися.
Тому наступного року полтавська влада виділятиме гроші на безкоштовне навчання фронтовиків у вишах Полтавщини. Це теж можна назвати психологічною реабілітацією.
«Є велика проблема і в тому, що після повернення із зони бойових дій у родинах виникають непорозуміння, адже фронтовики втратили навички цивільного і сімейного життя, замкнулися в собі тощо, — продовжує А. Ханко. — Урешті-решт, це призводить навіть до розлучень...
Отут і необхідна реабілітація і для членів їхніх родин. Тому, вважаю, психологічну реабілітацію необхідно проводити для всієї родини. Щоб дружина дізналася про страхи, які все ще переживає чоловік, дізналася про особливості його недавньої служби на фронті, скорегувала свою поведінку тощо.
Головне, щоб реабілітацією займалися не про людське око, а задля тих, хто її потребує. І ті, хто дійсно може професійно її надати...»
Програми психологічної підтримки та медичної реабілітації повинні розвиватись якнайшвидше за всіма сучасними методиками та технологіями. На цьому наголосила і міністр у справах ветеранів Ірина Фріз під час відкриття Центру психологічної та медичної реабілітації в Одесі.
«Україна потребує допомоги в цей важкий час. Програми психологічної підтримки та медичної реабілітації є на сьогодні тією сферою, яка повинна розвиватись якнайшвидше за всіма сучасними методиками та технологіями. Маємо вже сьогодні розуміти й оцінювати усі ризики, з якими ми зіткнемося, якщо не розгорнемо сучасної інфраструктури відповідної системи допомоги для ветеранів», — зазначила вона.

Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, м. Полтава
Фото автора