— Олексію Кузьмичу, наша, пропахла війною доба настільки складна, що не кожен втримується на ногах. Слабкі злітають зі шляху. А які колізії Вам доводиться дужати? З чого складається ваше теперішнє життя?
— Який я є — це треба подивитися збоку, я сам себе не можу оцінити. Відрекомендуюсь так: я нині вільний митець, який донедавна працював головним художником у журналі «Перець». Видання закрили наприкінці 2013-го. Журналістам запропонували альтернативну роботу, скажімо, машиніста палітуркоробної машини, прибиральника виробничих приміщень. Охочих не знайшлося, і нас усіх випровадили на вулицю.
Журнал «Перець» пережив і сталінські репресії (його закривали в тридцяті), і війну з фашизмом (лише в 1942 році він лунав по радіо), пережив лихоліття післявоєння і неухильно набирав популярності. Наклад уже сягав понад три мільйони примірників. Пережив журнал і розвал Радянського Союзу, вижив, а от перед режимом Януковича не встояв — наприкінці 2013 року нас розігнали, правда, і сам Янукович скоро втік.
— Які, окрім бідкань, були зусилля, спрямовані на відродження журналу?
— На жаль, реанімувати його як державне видання уже неможливо. А от коли почалася війна, яку підступно розв’язав путінський режим проти України, кращі українські сатирики-карикатуристи і літератори консолідувалися. Ідея належала сатирику Сергію Ковалю. Митці почали видавати на громадських засадах бойовий листок «Перець» на передовій». Він виходить щомісяця, стараннями волонтерів потрапляє на фронт, у військові шпиталі, розповсюджується для того, щоб піднімати настрій нашим бійцям, утверджувати їх у тому, що перемога українського народу невідворотна.
Зараз готуємо альбом до річниці листка, тобто буде зібрано 12 випусків від липня 2014 року. На жаль, кінця війни ще не видно, тож сатиричний листок видаватиметься й надалі. Працюють у ньому такі митці, як народний художник України Анатолій Василенко, Володимир Солонько, Олег Гуцол, Сергій Федько, Валерій Чмирьов, Олег Смаль (його персональна виставка на Хрещатику згоріла під час штурму беркутівцями Євромайдану, потім він її відновив), Анатолій Гайно, карикатурист з Кривого Рогу, перчанин, який пішов добровольцем на фронт одразу, як почалася війна, воює на Маріупольській лінії в 93-й бригаді добровольцем.
Активно друкуються такі літератори і журналісти, як Валентин Шульга, Аркадій Музичук, Микола Цивірко. Один із наших художників живе в окупованому Донецьку. Використовуються вірші навіть бійців і школярів. Звучать тексти наших класиків — Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Василя Симоненка.
— А за чиї кошти видається «Перець» на передовій»?
— Усе робиться абсолютно на повному ентузіазмі, волонтери на якомусь обладнанні тиражують випуски і їхніми ж стараннями сатиричний листок потрапляє до бійців, невелика частина накладу навіть дісталася Литви.
— Яка реакція? Як сприймають?
— Звісно, прихильно, популярністю користується. Готуємо виставку карикатури в Головному військовому клінічному шпиталі в Києві, вочевидь, побачимо реакцію наших поранених бійців, також роздамо їм бойові листки.
— Ви тепер вільний художник. А що в нинішніх умовах це означає? У що виливається?
— Це означає лише відсутність робочого місця і зарплати. Доводиться жити на пенсію і невеликі гонорари. А творчі плани від цього не змінюються, навпаки — творче навантаження зросло, зокрема і через випуски сатиричного листка. Я і далі роблю те, що до війни робив, — книжки ілюструю, оформлюю дитячу сторінку в газеті «Сільські вісті»: вона спрямована на розвиток у дітвори кмітливості, почуття гумору, патріотизму, адже я в кожну деталь намагаюся вносити якісь патріотичні мотиви.
— Певно, можна говорити, що існує братство карикатуристів, окрема каста людей зі специфічним баченням життя, в яких народжуються своєрідні художні твори, котрі не здатні створювати навіть професіональні графіки й живописці.
— Ми підтримуємо між собою дуже міцні контакти, робимо щороку навесні виставки карикатури. Справді, талант карикатуриста — це від Бога, не кожному дано отак своєрідно проаналізувати, пропустити через свою свідомість дійсність, щоб видати абсолютно несподіваний образ, який мимоволі викликає усмішку, сміх і регіт. Можна бути народним художником, титулованим академістом, але не мати почуття гумору. Таку людину вже не навчиш малювати карикатури, мислення карикатурне — від природи.
Тому і є самородки, які, навіть не маючи спеціальної художньої освіти, вражають сатиричними малюнками. Сатира — це потужна зброя, тим паче, що зараз іде війна. Здається, Марк Твен сказав, що сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться.
— Або ж кажуть, що знайомого ми легше впізнаємо на карикатурі, ніж на фотографії.
— Отже, карикатуристи — це особлива група художників, письменників, котрі специфічно мислять образами, що мимоволі викликають усмішку, сміх і регіт.
— Через психологічне і соціальне напруження деякі художники не вмикають телевізор, тікають від дійсності на дачу, в село, пишуть там пречудові пейзажі, тобто повноцінно працюють, але штучно себе відрізають від нашого стресового сьогодення. А карикатуристам доводиться весь час бути на вістрі подій, бо треба знати, що відбувається в столиці, в країні, на Сході України. Отже, вони відкриті не тільки всім вітрам подій, а й інсультам та інфарктам. Як не злетіти з котушок?
— Карикатурист, якщо він патріотично налаштований, має бути на вістрі подій. Хоча і серед нашого брата є абсолютно байдужі до того, що у світі відбувається. Іде війна, а вони малюють якісь анекдоти засалені. Але карикатурист справжній, професійний — на передовій, реагує на всі події, які відбуваються, особливо зараз. Звичайно, живописець може собі дозволити десь втекти на хутір і писати там етюди. А карикатуристу нікуди заховатися від буревіїв життя.
Мені якось телефонував племінник із Москви, і я йому під кінець розмови (йшлося про життя-буття) порадив: «Не дивіться ваші московські телеканали». Так він вибухнув гнівом, каже: «А от про це не треба, я взагалі телевізор не дивлюся, вимикаю його». Але ж вони живуть у зовсім інших політично-ідеологічних умовах, від середовища голову не сховаєш, та й прямих ефірів там нема. У нас є демократія, яка дозволяє говорити все, що ти думаєш, є свобода волевиявлення. І карикатуристу необхідно бути якраз на передовій усіх подій і відображати життя таким, як воно є.
— Вас вважають, передусім, карикатуристом, але ж Вам більше відповідає ймення «художник», адже Ви творчо набагато ширший.
— Так і є. Карикатура — це тільки одна галузь. Доводилося багато працювати в жанрі плаката — сатиричного, політичного, соціального, історичного. Багато малював і малюю книжок, особливо дитячих. Одна з найкращих моїх робіт — книжка «Хазяйство». Це — ілюстрації до народної пісеньки, яку записала Олена Пчілка. Здавалося б, одна пісенька, а вийшла велика повнокольорова книжка. На кожній сторінці надруковано один куплет крупним шрифтом, а решта поля — малюнок про українське село. Я вже постарався втиснути всю етнографію.
Дитина, коли розгорне цю книжку, побачить і хати з інтер’єром, і річку, озеро, город, качечок, собачок, котиків, пташок, дерева, млини тощо. Тобто народна пісенька — це привід показати дитині нашу Україну. Це — портрет українського села і української душі. Дитина гортатиме цю книжку, і в неї виникатиме любов до рідної землі, рідного народу, до своєї історії, бо десь, скажімо, без ув’язки до тексту, на стіні висить портрет гетьмана.
Взагалі дитячих книжок намалював безліч, гумор через них обов’язково проходить, бо дитина — істота життєрадісна, їй увесь час треба підтримувати добрий настрій.
Чимало малював «дорослих» книжок, з ліричним або навіть науковим змістом, наприклад, ілюстрував книжку з історії українського війська початку XX століття. Це — Перша світова війна, громадянська війна, треба було абсолютно достовірно намалювати мундири, прапори, знаки розрізнення, погони, лички... Отже, довелося провести суто наукову, дослідницьку роботу. Коли люди вперше дивилися цю книжку (1995 рік), вони дивувались: «А що, дійсно у нас були отакі українські війська, генерали, погони? Нам же казали, що то були якісь бандити, петлюрівці. А тут регулярна дисциплінована армія в мундирах, з генералами, прапорами...
Доводилося серйозно займатися і геральдикою. Я співавтор Малого державного герба України разом з двома художниками зі Львова Андрієм Ґречилом та Іваном Турецьким. Зараз у Музеї історії Києва експонується виставка «Хрест і Тризуб», присвячена українській символіці. Я представив креслення і супровідні документи з описом символіки, які роздавали депутатам для ознайомлення і свідомого голосування.
— А як щодо Великого герба України?
— Я брав участь у конкурсі і на Великий державний герб, отримав премію. Конкурс оголосили одразу ж, як була ухвалена нова Конституція 1996 року. Та справа заглухла. І нічого дивного, тому що функціонально він абсолютно не потрібний. Навіщо нашій державі два державних герби? Більшість немонархічних держав світу обходяться одним гербом, як-от Німеччина, США, Бразилія, Росія, Польща, Швейцарія, Фінляндія... Та й до того ж так і не був створений фаховий проект, достойний голосів конституційної більшості депутатів Верховної Ради. Українське геральдичне товариство пропонує внести зміни до Конституції, аби там фігурував лише єдиний Державний герб.
До речі, раніше і згодом я розробляв герби деяких міст, районів, персональні герби, писав наукові статті з геральдики.
— А до філателії маєте стосунок?
— Авжеж. Малював поштові марки і конверти. Скажімо, я створив марку, присвячену п’ятдесятиріччю членства України в ЮНЕСКО, марку на честь ювілею об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки і Української Народної Республіки. Загалом малював марки і конверти, присвячені різним діячам, подіям, архітектурним пам’яткам.
— Серед численних справ — що було віддушиною?
— Написання пісень, тексту і мелодій. Я їх почав виконувати у самодіяльності, особливо, коли служив у Забайкаллі в армії.
— Отже, Ви бард, творець співаної поезії?
— Так. Я не міг зрозуміти, звідки це у мене взялося, а потім виявилося, що моя мама, яка рано померла, навчалася в музичному училищі по класу композиції. Це, певно, мені передалося, на самодіяльному рівні, звичайно, але це теж дається від Бога, музика сама лине з людини.
До речі, моїм хобі є вирощування винограду, маю кілька кущів добірного сорту. А це означає, що я роблю справжнє натуральне червоне вино.
— Певно, лікуєте ним себе і друзів?
— Це не носить масового і масованого характеру, але в невеликій кількості присутнє не тільки в погрібці. Бо це справді лікувальне червоне вино. Недарма воно використовується церквою для святого причастя. Виноград — примхлива рослина, доводиться з ним багато возитися, опори будувати, обрізувати грамотно, збирати, обробляти, слідкувати потім, як бродить вино. Це тонкий процес, морока. Точніше — приємне хобі.
— Хто з колег залишається до нутра кісток сатириком?
— Справжній сатирик — народний художник України Анатолій Василенко, дуже талановитий і плодовитий, працює в багатьох виданнях, ілюструє книжки, незважаючи на поважний вік — йому за 75.
Серед прозаїків і поетів — це Євген Дудар, Володимир Пальцун, Гриць Гайовий, Олег Чорногуз. Я безпосередньо працюю з Сергієм Ковалем, Аркадієм Музичуком, Миколою Цивірком. Це природжені гумористи-сатирики. Попри всі труднощі сучасного життя, вони творчо працюють, не покладаючи рук.
От Аркадій Музичук видав недавно книжку «Орда, або Хатят лі русскіє вайни». Війна Росії проти України підштовхнула його до написання цього твору. Книжка повністю зроблена на волонтерських засадах: художники надали малюнки, поліграфісти надрукували, патріоти відвезли на фронт. Як бачите, сатирики працюють на ентузіазмі, на творчій настирливості. Зрозуміло, що доводиться десь заробляти гроші для життя в іншій професії, бо творчість перетворюється на хобі для душі. Утім, мої друзі-карикатуристи і колеги по Спілці художників беруть активну участь у виставках живопису, плаката, дизайнерського мистецтва, отже, їхні роботи купують, замовляють.
— Розкажіть про веселе чи незвичайне в житті художників.
— З художниками трапляється багато різних курйозів і пригод. Мій однокурсник — луганчанин Анатолій Куріньов абсолютно свідомо кидав наклеєний на планшет папір у Дніпро. Він там трошки плавав, потім Анатолій клав його на пісок, перевертав і по тому піску писав аквареллю. Виходило щось неймовірне, фарба текла непередбачувано. Ніхто не міг зрозуміти, як він це робив. Куріньов любив ефектні освітлення — на контражурі, проти сонця. Одне слово, створював барвисту феєрію.
А от плакатист і живописець Володимир Гавриленко якось на початку зими зробив таке. По-перше, пензлик він вмочував в ополонку, по-друге — акварельна робота замерзла, структурно стала нагадувати візерунки на замерзлих вікнах. Коли картина розмерзлася, пішли якісь розводи... Теж ніхто не міг зрозуміти, як він досяг такого результату, цих дивних орнаментів, у чому секрет його цікавої техніки. На персональній виставці цю картину першою купили, бо вона всіх дуже вразила.
— Що Вас гріє у дні завтрашньому?
— Я вірю в те, що український народ переможе в цій війні з путінським режимом. Перемога буде невідворотною, всі жахи за рік-два закінчаться. Я будую плани на майбутнє і як художник, і як людина. Оце і гріє мою душу. Робота триває. Намічається дуже цікава книжка для дітей відомого поета-гумориста. Там буде багато смішних яскравих ілюстрацій. Думаю, дітям та їхнім батькам сподобається.
Володимир КОСКІН, фото автора