Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Сiчень 22, 2019

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 07 Грудень 2018 10:59

Залишила жіночий почерк у небі

Rate this item
(0 votes)

РІК ТО­МУ, 30 ЛИС­ТО­ПА­ДА, ПІ­ШЛА З ЖИТ­ТЯ ЛЬОТ­ЧИК-ВИ­ПРО­БУ­ВАЧ 
МАРИ­НА ПО­ПО­ВИЧ, ВІ­ДО­МА РЕ­КОР­ДА­МИ В ТО­МУ ЧИС­ЛІ НА ЛІ­ТА­КАХ «АН»

Ма­ри­на Лав­рен­ті­їв­на По­по­вич пра­цю­ва­ла про­від­ним льот­чи­ком-ви­про­бу­ва­чем фір­ми «Ан­то­нов» в 1982–1984 ро­ках. Прав­да, їх спів­пра­ця по­ча­ла­ся ще за­дов­го до то­го: з «Ан-2» во­на по­зна­йо­ми­ла­ся в 1956-му, а в 1965 ро­ці — з «Ан-12».
За ни­ми по­слі­ду­ва­ли «Ан-14», «Ан-24», «Ан-26», «Ан-32», «Ан-22» «Ан­тей», «Ан-72» та ін­ші. На «Ан-22», «Ан-72», «Ан-24» во­на вста­но­ви­ла 99 сві­то­вих авіа­цій­них ре­кор­дів.

Ро­маш­ки зі­рва­ні...

«Ми познайомилися з Мариною Попович при випробуваннях «Ан-22» і «Ан-26» на аеродромі Чкаловський, де вона працювала льотчиком-випробувачем, а я була провідним інженером.
В екіпажах практично не було жінок, і ми з нею часто спілкувалися», — згадує провідний інженер-випробувач ДП «АНТОНОВ», суддя Міжнародної федерації авіаційного спорту (FAI) Алла Стрельникова.
Марині Лаврентіївні було нелегко літати на «Антеї» через важке управління літака. Крісло їй підтягували, подушку підкладали, щоб могла дотягнутися до педалей (їй не вистачало одного сантиметра до показника норми довжини ніг).
За словами А. Стрельникової, в роботі Марина завжди намагалася бути краще за чоловіків. І коли за кордоном журналісти її запитали, скільки б хотіла заробляти, вона відповіла, що для того, щоб літати, готова була платити свої гроші...
«Олег Антонов запросив Марину командиром жіночого екіпажу для встановлення рекордів на «Ан-24». Вона всіх опікала і намагалася допомогти. У 1983 році після скасування FAI жіночих рекордів брала участь у загальних.
Після того як Антонов помер, генеральний конструктор Петро Балабуєв наполіг на її звільненні, хоча після зустрічі з ним вона прийшла натхнена зі словами: «Він такий милий чоловік...» — каже А. Стрельникова.
Улюбленими квітами Марини були ромашки. У перший політ у космос своєму першому чоловіку Павлу Поповичу вона поклала саме ці квіти. Її ж дорога в авіації була встелена скоріше шипами, а не трояндами.
«Через відмову двигуна падала на зльоті винищувача, втрачала свідомість у літаку «Як-25РВ» при розгерметизації кабіни, без єдиного шансу на порятунок ішла на друге коло на літаку, буквально набитому танками (вона пізніше сказала, що народилася в сорочці)», — згадував генерал-майор авіації начальник Управління НДІ ВПС, заслужений льотчик-випробувач Сергій Дєдух.
Вона журилася, що з 1964-го по 1976 рік з 18 осіб, які прийшли на випробування з нею, в живих залишилася тільки вона... Ображалася, що її несправедливо «пішли» на пенсію. В особистому житті теж не все складалося гладко.
Кажуть, що коли космонавта Поповича впізнавали як чоловіка відомої льотчиці-випробувача, його це дратувало, виходило, що вона була більш популярна, ніж він.
«Небо поглинає людину майже цілком, а сім’я накладає зобов’язання. Об’єднати це майже неможливо», — написала М. Попович в одній зі своїх книг (їх видано 15 загальним тиражом 1,5 мільйона примірників).
З молодшою донькою Оксаною вона літала до восьми місяців вагітності, тому що могла втратити кваліфікацію льотчика-випробувача!
У важкі хвилини її підтримувало мамине напуття: «Роби що вмієш і любиш. Тоді тільки принесеш користь людям. І що стала льотчиком, добре».
«Марина мало спілкувалася з дітьми. Її старша дочка Наташа розповідала мені, як стояла під парканом аеродрому, щоб подивитися на маму. А Валентина Терешкова намагалася позбавити М. Попович материнства через те, що погано дивиться за дітьми... Коли Марина пішла на пенсію, багато уваги приділяла онукам», — ділиться А. Стрельникова.

По­ба­чи­ти Па­риж...
«Марина Попович — льотчик-випробувач першого класу, інженер-полковник, кандидат технічних наук установила 101 світовий рекорд на різних типах літаків. Ця чудова жінка — володарка п’яти міжнародних нагород, у тому числі Великої золотої медалі FAI.
Дана нагорода присуджується за видатні світові досягнення і внесок в авіаційну науку і техніку на засіданні FAI раз у чотири роки таємним голосуванням у складі всіх представників більш ніж з 68 країн», — зазначав льотчик-космонавт СРСР, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор авіації Володимир Джанібеков.
Цікаво, що в Париж М. Попович потрапила тільки в листопаді 2002 року, а до цього на персональне для неї запрошення від FAI туди літав голова ЦК ДТСААФ (в ЦК КПРС повідомили, що М. Попович... тяжко хвора). А на 100 років FAI ДТСААФ відправив до Парижа цілу делегацію, повідомивши, що з лауреатів медалі FAI в Росії не залишилося в живих нікого...
Улюбленим сузір’ям Марини Лаврентіївни було сузір’я Кассіопеї. У ньому п’ять із 50 зірок утворюють перевернуту букву М, початкову літеру її імені. Можливо, її душа тепер оселилася там. Або на найяскравішій зірці в сузір’ї Рака, названої в честь Марини Попович.
На­віть по­мер­ла, як птах у по­льо­ті — на чер­го­вій зу­стрі­чі...
Про­від­ний ін­же­нер-ви­про­бувач, суд­дя FAI Ал­ла Стрель­ни­ко­ва:
— Марина була гостинною. Любила як сибірячка пельмені. Правда, часу на приготування їх не мала.
Її квартира була схожа на музей. У ній було багато авіаційних подарунків — моделі літаків, супутники, ракети, двигуни...
Після припинення льотної роботи вона їздила з лекціями по авіації і космонавтиці та уфології. Лекторську роботу проводила до останнього свого подиху.
Її другий чоловік Борис Жихарєв просив, щоб заспокоїлась і сиділа вдома. Померла вона на черговій зустрічі в Краснодарському краї.
Ди­рек­тор «Авіа­лі­ній Ан­то­но­ва» Ми­хай­ло Хар­чен­ко:
— Авіація була справою її життя. У той же час я не зустрічав іншої жінки, яка б мала настільки різнобічні інтереси: цікавилась інопланетянами, сніговою людиною, ходила в походи в експедиції, писала книги. Енергійна і оптимістична, Марина могла дати багатьом чоловікам фору.
Ми познайомилися на початку 80-х, коли вона звільнилася з армії. Вона була полковником, військовим льотчиком-випробувачем. Жила в Зоряному містечку, де мала квартиру з Поповичем, а ми літали у відрядження на військовий аеродром Чкаловський (поруч із Зоряним містечком) і зустрічалися на різних заходах.
Якось у нас у відрядженні на Чкаловському виникли проблеми з готелем. Марина Лаврентіївна домовилася з комендантом Зоряного (тоді закритого міста) і влаштувала нас у готель «Схід». Це була середина 80-х і ми змогли придбати тоді всілякі дефіцитні товари, яких не було у звичайних магазинах.
Коли в Києві встановили пам’ятник капітану Титаренку з фільму «В бій ідуть одні «старики», М. Л. Попович із другим чоловіком приїхала до Києва, щоб подивитися на нього. Також вона попросила мене звозити її на Байкове кладовище на могилу Олега Костянтиновича Антонова, де поклала квіти.
Ге­рой Ук­раї­ни, за­слу­же­ний льот­чик-ви­про­бу­вач СРСР Олек­сандр Га­лу­нен­ко:
— Марина Лаврентіївна була абсолютно неординарною людиною. Навіть слово «була» по відношенню до неї до сих пір дуже складно вимовляти... Навряд чи знаю кого-небудь іншого з подібною кипучою енергією, життєлюбством, абсолютно позитивним світосприйняттям.
Навколо її завжди формувалась особлива атмосфера — навряд чи хто-небудь міг залишатися байдужим і не піддатись її чарівності, почуттю гумору, динамічному і емоційного стилю спілкування.
З приводу комунікабельності Марини її чоловік — космонавт Павло Романович Попович — навіть жартував над нею, пояснюючи, чому її не можна було відправляти в космос: «Вона б там просто померла б з голоду, адже при її балакучості рот завжди відкритий і їжа відлітала б з нього постійно».
Мені довелося бувати в гостях у сім’ї Попович у Зоряному містечку, приймати Марину у себе. Ми дружили сім’ями. А початок цієї дружби поклали, звичайно, спільні польоти на встановлення рекордів.
О. Антонов саме Марину Лаврентіївну запросив до нас на підприємство для встановлення жіночих рекордів на «Ан-24». На той момент вона була вже знаменитою на весь світ «Міс Міг», але на антоновське запрошення відгукнулася, освоїла «Ан-24» і реалізувала всі плани.
У 1983 році Марина Лаврентіївна відгукнулася на запрошення встановити рекорди вже на «Ан-72». Першу серію рекордів (по досягненню максимальної висоти польоту) вона встановила із Сергієм Максимовим, а другу — досягнення мінімального часу набору фіксованої висоти — вже разом зі мною.
Стосунки із самого початку склалися дружні і збереглися такими на довгі роки. Ми зустрічалися на різних офіційних авіашоу і в неформальній обстановці. Моя світлої пам’яті дружина Валентина любила бувати в її товаристві. Марина Лаврентіївна познайомила нас і з другим своїм чоловіком, дітьми та онуками.
Я із задоволенням прийняв її запрошення на 80-річчя і із захопленням спостерігав за тим, якою красивою, енергійною і сильною вона була на своєму ювілеї. Приділила увагу кожному з численних гостей, особисто контролювала всі нюанси свята і з гордістю презентувала свою нову книгу «Я — льотчик».
Завершивши льотну роботу, вона продовжила бурхливу діяльність на землі: писала книги, статті, проводила зустрічі, займалася громадською діяльністю і її дуже важко було застати вдома...
Безперечно, М. Л. Попович зуміла залишити свій яскравий слід і в небі, і на землі. І, звичайно, назавжди залишиться в серцях багатьох-багатьох людей, яких захоплювала, дивувала, надихала.

Вік­то­рія КО­ВА­ЛЬО­ВА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».