В основі змін у оборонній політиці, здійснених у 2012 році в США, лежало переконання, що після десятиліття участі у конфліктах в Іраку і Афганістані закордонна політика США, в тому числі оборонна, опинилась у поворотному пункті. Економічна ситуація і зміни у співвідношенні сил у світі змусили розробляти нову стратегічну концепцію і ставлення супердержави до головних викликів і загроз та напрямки трансформації збройних сил. 

З метою підтримання ключової позиції у світовій системі безпеки США представили два роки тому нову стратегію присутності у світі. Чи щодо нинішньої кризи біля східних кордонів НАТО вимальовується нова серйозна зміна останньої переорієнтації політичної стратегії США і що з цього може виникнути для Європи?
Уже кілька десятиліть усе більшого значення в економічних і політичних відносинах набирає регіон Азії і Тихого океану. Він став ключовим елементом у глобальній політиці. Там розташовані нові ринки Китаю, Індії, Індонезії та одні з головних союзників США.

У Євросоюзі наголошують на необхідності негайного звільнення заручників, яких незаконно утримують озброєні групи у Східній Україні. 
Про це йдеться в заяві високого представника ЄС із зовнішніх справ та політики безпеки Кетрін Ештон, повідомляє власний кореспондент Укрінформу у Брюсселі.
«Усі особи, які незаконно утримуються озброєними групами у Східній Україні, мають бути негайно звільнені, незалежно від того, чи вони є журналістами, місцевими лідерами або пересічними людьми», — наголошується в заяві.
Ештон закликала всі сторони Женевських домовленостей у повному обсязі виконати свої зобов’язання, в тому числі — застосування важелів впливу на нелегальні озброєні групи з метою припинення з їхнього боку насильства, провокацій та початку здачі зброї.
Висловлюючи глибоке занепокоєння повідомленнями про викрадення людей, застосування тортур та вбивства у Східній Україні, високий представник ЄС заявила про необхідність проведення незалежних і прозорих розслідувань таких випадків та притягнення винних до відповідальності.

Коли українські патріоти гинули, борючись з режимом Януковича, це було жахливо, але, принаймні, цьому існувало якесь логічне пояснення. А коли зараз, після того, як минуло понад два місяці з моменту втечі головних фігурантів попереднього режиму, справжні українські патріоти продовжують так само гинути, це виглядає ще жахливіше. І вже — абсолютно без якихось пояснень... 

Кілька днів у різних куточках нашої держави тільки й розмов про знайдені на Донеччині тіла, одне з яких належить депутату Горлівської міськради Володимирові Рибаку. Взагалі такий збіг імені та прізвища в українській політиці асоціюється з колишнім спікером Верховної Ради, одним з очільників Партії регіонів. Але нині загиблий Володимир Рибак — політик не настільки відомий (принаймні, до своєї трагічної загибелі) і входив він до фракції «Батьківщина». Як випливає з офіційних повідомлень, загинув він — у справжніх муках, будучи ще живцем укинутим у воду з прив’язаним до спини мішком із піском. А «провина» Володимира Рибака — це його проукраїнська позиція, котра, зокрема, виражалася в намаганні відновити, хоча б на окремих територіях Донеччини, знищену українську символіку.

22 квітня 2014 року Київ відвідав віце-президент США Джозеф Байден. Він відіграв особисто важливу роль під час Євромайдану та продовжує значну увагу приділяти українським проблемам. Останнім часом вони набули вже не лише регіонального, а й фактично глобального виміру.

Запекла геополітична боротьба за Україну триває на всіх фронтах: від військово-політичного до дипломатичного. Причому час остаточних оцінок переможців поки що не настав. На превеликий жаль, поки що обсяги реальної військово-технічної та експертної підтримки України демократичними країнами — членами Північноатлантичного альянсу залишаються суто символічними. За винятком Сполучених Штатів, а також Польщі і балтійських держав, інші члени НАТО не роблять навіть гучних заяв на підтримку дій України у її конфронтації з Росією.
Тож не дивно, що довгоочікувані женевські чотиристоронні переговори у форматі США, Євросоюзу, Росії, України відбулися 17 квітня під знаком російсько-американської дипломатичної боротьби. Результатом такого «діалогу» стала розпливчата декларація, яка виявляється такою ж необов’язковою до виконання, як і сумнозвісний Будапештський меморандум 1994 року.